Росії нікуди повертатися
Тільки вперед — в новий тоталітаризм, до нових воєн і потрясінь. І це — воля російського народу, його історичний вибір
Світ переживає такий час, коли будь-яка конкретна інформація вимагає розгляду в глобальному контексті. Для останнього тижня такою інформацією стали повідомлення про російські війська в Донбасі, які одні бачать, інші ні. Донбасівський парадокс має шанси увійти в історію як одна з грандіозних інформаційних трагедій епохи інформаційного суспільства і панування комунікаційних технологій. Такою трагедією вже став кримський парадокс, коли увесь світ не захотів бачити приготувань до вторгнення і саме вторгнення. І навіть відставка голови військової розвідки США не змусила нікого замислитися над тим, що відбувається.
Мало мати доступ до інформації. Мало мати можливість її поширювати. Треба ще, аби її адекватно сприймали, аби люди хотіли знати, що саме відбувається в світі. У масовій культурі відмова від сприйняття інформації — звичайна справа, кожен має право на своє «я не хочу знати». Кожен пересічний споживач, але не ті, хто ухвалює рішення. За інформацію, яку вони отримують, платять не вони самі, а платники податків і ті, хто добуває її іноді ціною власного життя, здоров’я і свободи.
Тобто інформаційне суспільство руйнується нині правлячою елітою цивілізованих держав по-своєму. А російською елітою по-своєму. CNN йде з Росії, а RT виганяють із Британії. Виявилось, що усесвітнє село — глобальне інформаційне суспільство, можна прикрити легко і просто. Нового «поверх бар’єрів» не вийшло, кордони національних держав не стираються. Ще однією ілюзією менше.
Україна виявляється тією зоною, адекватна інформація про яку не потрібна силам, що вирішують долю світу, а значить, і долю України. При тому, що те, що відбувається в Україні, важливо не лише для неї самої. Воно дає уявлення про те, що може чекати світ у найближчому майбутньому.
Сила Путіна в тому, що він вчасно атакує сусідні країни, втручається в націогенез у критичний момент. І ні до якої консолідації націй це не веде. Навпаки. Так було в Грузії. Так відбувається в Україні, де все голосніше лунають питання про те, що, власне, відбувається, яку таку дивну війну вела і веде Українська держава, якщо кримські магазини завалені свіжими, тобто постійно оновлюваними, українськими продуктами. Якщо абсолютно незрозуміла доля соціальних виплат в окупованому і відторгнутому Донбасі, як і взагалі доля всієї сукупності фінансово-господарських зв’язків з цим регіоном. Тим часом подібна невизначеність і є головною зброєю Кремля, який роззброює атаковані ним народи, насаджуючи ось такий буденний, повсякденний, діловий колабораціонізм.
Але так само будуються і стосунки Росії із Заходом. Мовляв, санкції — це все політики, а широкі маси мільярдерів і безліч бізнесменів подрібніше мають шанс стати кращими друзями російської влади, від якої залежить доля їх бізнесів у Росії.
І так само руйнується, піддається ерозії та частина російського суспільства, яка начебто протистоїть путінській політиці. Хоча насправді, усе більш інтегрується у створювану систему, продовжуючи при цьому пророкувати її швидку загибель. Тексти таких пророків майже однакові. Вони зводяться до того, що Путін блефує і шахраює, що могутнього потенціалу в Росії немає, а тому нічого у її господаря не вийде. Покійний Ден Сяопін, великий шанувальник покеру, похитав би головою прочитавши таке. Бо він знав, наскільки вдалий деколи буває блеф. Якщо людина — обманщик і шахрай, це не означає, що вона буде лузером. Путін і Росія — реальна загроза людству. Ось про що не хочуть знати й говорити автори і споживачі таких текстів. І загроза саме через слабкість багатьох позицій, а не тому, що сильніше за інших.
Навіть найжахливіші часи збагачують знання людей про себе самих, про інших людей, про світ. У російської інтелігенції завжди в ходу був штамп про дві Росії. У найвульгарнішому вигляді він представлений у віршах Євтушенка про похорони Ахматової. У них він продемонстрував повне незнання і нерозуміння її поезії і життя. Втім, неточно. Це було масове, мейнстримне тлумачення
Застосовується це кліше і у зв’язку з іншим. Недавно один гідний поет сказав, що прилюдне читання списків репресованих, у яких більшість складають так звані прості люди, повертає йому іншу Росію, вбиту Росію.
Красиво, так. Але якщо паралельно читати коротший, але детальніший список тих, хто вбивали і доносили, то там будуть такі ж прості люди. Узяті на службу й ні, сусіди по комуналках, які писали доноси з наміром розширити житлоплощу. Вони жили в такому ж комунальному і барачному пеклі, як і вбиті. Та й рядові вертухаї після розстрілів поверталися в таке ж пекло.
А зараз зовсім ніяк не виходять дві Росії. Зараз країна єдина в конфронтації з усім світом. Піпл хаває все, що йому говорять про Україну, схаває таке ж про будь-яку іншу країну і будь-який інший народ. Ось він — російський ель пуебло унідо, який непереможний і непохитний у своїх уявленнях про себе самого і світі.
Але і досі знаходяться прибічники концепції двох Росій. Воно й зрозуміло: російська інтелігенція повинна почуватися особливим народом, покликаним вести і освічувати. Ці люди і подібні до них вельми часто стверджують, що нинішній стан справ — нісенітниця. Все вирішується просто. Народ, мовляв, можна буде перепрограмувати за два тижні, замінивши нинішні кліше на світлі ідеали демократії і толерантності.
Ну й чим вони кращі за тих, кого самі звинувачують у зомбуванні?
Гірші, бо дурніші. Їхній власний досвід другої половини восьмидесятих і дев’яностих років показав, що світлі ідеали не можуть бути привнесені в суспільство найпотужнішою і витонченішою пропагандою. Але ж це було зрозуміло ще в позаминулому столітті після провалу ходіння в народ. Зате маніпулювання частиною народу, прямий обман його (декрети про мир і землю), переворот малими силами з подальшими репресіями проти конкурентів (передовсім) і навмисно розв’язаною громадянською війною — ось це наше все. І це шлях до справжньої єдності Росії, заснованої на тому, що кати і жертви постійно міняються місцями. Нічого нового, до речі, з часів Візантії і російського самодержавства. І ті, хто сподівається перепропагандувати народ, прагнуть до участі в цій ротації, тобто до відтворення тієї ж системи.
А ті, хто збирається освічувати народ, залучаючи його до культурки і мистецтва, уникаючи розмов про кримнаш і війну проти України і Грузії, ігнорують те, що в Росії вже склалася певна естетична система — тоталітарна. І до неї слід або пристосовуватися, або освічувати по-справжньому, нічого не боячись і нічого не замовчуючи. Її не було зовсім недавно, але зараз вона панує в масовій культурі, де серіал замінює новини, а новини підносяться як серіал.
Знайомство з Шиллером, Гете, Дюрером, великою музикою зовсім не заважало їхнім шанувальникам створювати третій рейх. Навпаки, німецька культура (за деякими сповна зрозумілими винятками) освячувала великі задуми німецької нації. Не можна зводити культурну політику нацизму до вогнищ з книг, боротьби з дегенеративним мистецтвом і монументального офіціозу. Отже, як сказав командир екіпажу в прекрасному фільмі «Хроніка пікіруючого бомбардувальника», у них зараз не Дюрер, у них зараз фюрер. І без відвертої розмови про фюрера, Судети і расову теорію будь-яка освіта — велика допомога вождеві нації, єдиної як ніколи.
І не варто спокушатися щодо критики на адресу уряду. Передбачаю, що найближчим часом можливі відставки, гучні звинувачення й інші карально-пропагандистські акції аж до відставки уряду. Причому Путін, як Єльцин при Гайдарі, може сам його очолити. Кампанія, що йде в ЗМІ і соцмережах, за участю економістів, фінаналітиків і навіть шоумена Задорнова, який вже озвучив вимогу відставки уряду, є підставою для такої гіпотези.
Основний вміст кампанії — звинуватити найманих менеджерів-міністрів у тому, що все, що відбувається, — наслідок їхньої поганої роботи, а не частина стратегічного плану їхніх наймачів, що свідомо створюють автаркічну і мобілізаційну модель економіки, пристосовану до потреб тоталітарної влади. А про санкції — або нічого, або зневажливо. Мовляв, нісенітниця все це. Агресія проти України і конфронтація з усім світом ніяк, ну, зовсім ніяк з економікою не пов’язані.
Мета кампанії і вірогідних репресій — зовсім не «випустити пару». Жодної пари немає, а була б — це не хвилювало б вищі сфери. Мета серйозніша — пристосувати економіку до потреб цих сфер в умовах, що змінилися. Точніше, в ними самими змінюваних умовах.
Років двадцять повторюю одне і те ж саме: Росії нікуди повертатися. Німеччині було куди. Польщі було. Україні було і є. Грузії теж. Росії нікуди. Тільки вперед — у новий тоталітаризм, до нових воєн і потрясінь. І це — воля російського народу, його історичний вибір.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
