Російські письменники на тлі України
або «Метрополь» - друге падіння
Україна розділила російську інтелігенцію, розділила вона і письменників. Поляризувала по українській бісектрисі і Російський ПЕН-центр, одну з найстаріших правозахисних організацій. Але якими б важливими не були ідеологічні або політичні уподобання, за ними завжди проступають особисті, навіть кон'юнктурні інтереси.
Взагалі-то дорікати когось, що він діє не тільки з ідеалістичних міркувань, але і прагнучи заробити славу, гроші, становище, - безглуздо. У цьому сенсі письменник не відрізняється від політика: говорить/пише неначе для вічності, а й злоба дня ним не забута. Це як вимагати від прекрасної дами/кавалера виключно піднесених почуттів із забороною інших бажань, як плотських, так і матеріальних. Пропорція, контрольована ідеєю репутації, є, можливо, мірою речей. Але повернімося до літератури.
Розмову про конфлікт у Російському ПЕН-центрі щодо України я б хотів почати з альманаху «Метрополь», що з'явився ще за часів Брежнєва, здавалося б, в іншу і далеку епоху. Але, як з'ясується нижче, ситуація з «Метрополем» - це своєрідний ключ до конфлікту між письменниками.
Вже зі своєю появою 1979 року «Метрополь» викликав суперечливі почуття: найбільш відомі радянські письменники (з добавкою не дуже й навіть мало відомих) з ліберальною, але не дисидентською репутацією уклали збірнку, інтерес якої становив сам факт її появи і демонстративна орієнтація на Захід. Всім було зрозуміло, що це - рекламна акція. Але присмак реклами - не вирок. Відомі автори (зовсім маловідомих, наприклад Петро Кожевников, було набагато менше) заявляли суспільству, що їм відомі інші цінності, крім радянських. Не інші естетичні цінності: естетично альманах не вибивався за межі дозволеного в пізньому і втомленому соціалістичному реалізмі. За малим винятком - торжество загримованого під новаторство традиціоналізму.
Відносною новиною був Віктор Єрофєєв, проте його роман із радянською та пострадянською інтелігенцією складався складно: «ядрена феня» часом подобалася, а задушлива зарозумілість сина посла - ні. Причому для радянських літературних генералів і провінційного читача проза Єрофєєва була викликом, але естетично програвала концептуалістам як більш сучасній формі організації матеріалу.
Але більшість авторів «Метрополя» пропонувала суспільству повідомлення іншого штибу: нам мало радянського успіху, ми хочемо вийти на світовий простір. Причому не поодинці - це ще як винятковий випадок допускалося - а всією веселою компанією, цитуючи діяльність груп та альманахів 20-30 років.
Якщо розглянути історію «Метрополя» у зворотній перспективі, то важко знайти щось більш успішне в рекламному відношенні, ніж цей продумано обережний літературний альманах. Автори-упорядники домоглися куди більшого, ніж обіцяли їм найсміливіші надії. Вони отримали довічну славу літературних сміливців і дисидентів, хоча ні першими, ні другими, звичайно, не були.
Тих, хто програв, майже не було, якщо не брати до уваги простих і чесних до простодушності Липкіна і Ліснянську, які із солідарності вийшли із СП після виключення (за іншою версією - припинення прийому) з неї Єрофєєва і Попова.
Для Висоцького (якому «Метрополь» дав примарну надію вважатися поетом, а не поетом-бардом, яким вважали його професійні письменники) «Метрополь» нічого не дав, але і не забрав. Як, в принципі, і для Вознесенського, Іскандера або Ахмадуліної, які обмежилися дуже обережними і мало ефектними (вже відомими) публікаціями. Мовляв, беру участь, але закон не порушую.
Бітов отримав значно більше, не стільки за не менш обережне оповідання, скільки за позицію організатора акції, автора-упорядника. Ставши з тих пірого часу не тільки першим лібералом на селі радянських ліберальних письменників, але і професійним порушником радянських правил. Подальша кар'єра на Заході показала, наскільки все розраховано було правильно.
Ті, хто замислювався про участь у «Метрополі», але з різних причин не зважився - Євтушенко або Трифонов - не використали шанс додати до своєї репутації кілька дзвінких нонконформістських струн. Хоча репутацію Євтушенка змінити було важко, а Трифонову це було не потрібно.
Аксьонов отримав мало, бо опинився в Америці, де йому швидко перекрив кисень Бродський, який ставився до аксьоновської прозі скептично.
Мабуть, найбільше здобули саме Єрофєєв і Попов - як головні страждальці і фірмові новатори. Та й наймолодші учасники - організатори акції. Саме їх виключили (призупинили вступ в) із членів Спілки письменників. І таким чином видали нерозмінний рубль пострадянської популярності: ми постраждали за розширення меж літератури і правди. Формально вони отримали навару не більше за Бітова, але Бітов і так був відомий на Заході, Єрофєєв і Попов, як то кажуть, прокинулися знаменитими антирадянщиками.
Це був їхній зоряний час, і вони резонно збиралися перетворити цей час на століття. І у них це вийшло. У кожному інтерв'ю тепер з'являвся їхній страдницький ореол в оточенні примовок і «Метрополь», як Іоанн Хреститель.
Єрофєєв на тлі шаленого успіху, що примножився перебудовою, яка стала, до речі, каталізатором успіху для всіх авторів «Метрополя», як то кажуть, упіймав довгу хвилю і більше її не відпускав. Так, була нелюбов і заздрість колег, але цей невеликий збиток сторицею спокутував успіх у читачів і перекладачів.
Попов, не такий кмітливий і занадто традиційний, навпаки, був цілком комплементарно сприйнятий постперебудовною письменницькою спільнотою, але переступити напуття Шукшина так і не зумів. Найкращим часом виявився період між «Метрополем» і перебудовою, коли він вимушено переживав опалу (смакував успіх) у раніше чужому для нього середовищі письменників-нонконформістів, що допомогло трохи модернізувати надто вже архаїчну естетику і дозволило надалі апелювати до підпільного андеграунду як природного для нього середовища.
Здавалося б, чим сьогодні, на піку путінської післякримської епохи і путінської мобілізації мас, може бути цікавий літературний альманах, який вийшов 37 (стільки не живуть рекламні акції) років тому. Проте є декілька закономірностей.
Більшість метропольських висуванців сьогодні опинилася в позі, яку найточніше можна позначити як сором'язливі путінці або сором'язливі патріоти. Тобто такі персонажі, як Кублановський, своєї патріотичної великодержавності давно не соромляться, зокрема тому, що західне відлуння метропольського успіху вже розсіялось. Це не виключає можливості, що вони просто дочекалися свого часу і стали тими, ким завжди хотіли бути.
Інший поворот здійснили ті ж Бітов та Попов, які опинилися біля керма колись прозахідного ПЕН-центру. Бітов як беззмінний президент (його лист про бажання піти у відставку датований минулим роком і наслідків не має) і головний бенефіціар пенівських та інших грантів. Попов як можливий наступник Бітова і вже точно один із керманичів патріотичного повороту після Криму. Скандал, що трясе Російський ПЕН-центр, це багато в чому скандал, ініційований Бітовим і Поповим на хвилі протистояння російської інтелігенції після окупації Криму та спроби розділу східної України.
Здавалося б, про що базар? Якийсь ПЕН, якась правозахисна організація? Але, по-перше, організація з ім'ям, до якої колись Путін, спробувавши воду великим пальцем лівої ноги, прийшов до однієї з перших. І отримати непримиренного критика з репутацією дуже ж бо не хочеться. Та й потім Бітов - одержувач і розпорядник більшості письменницьких премій, грантів та стипендій (переважно західного і олігархічного джерела), якими не по одному разу облагодіяв своїх друзів, дружин, друзів друзів, цілком замкнуту при цьому групу. Тобто тут символічна позиція з величезним і розгалуженим корінням.
Тому скандал у ПЕНі має виразне забарвлення путінської гібридної війни. Війна ведеться, але до кінця нічого не проговорюється. Лібералів у дусі часу ПЕН-центр намагається гнобити, але гнобити так, щоб не розгубити до кінця свою західну репутацію. Бо західна годівниця ще не сказала свого остаточного вибач, отже треба боротися з лібералами крізь зуби, не показуючи язика. Бажано чужими руками.
Який тут зв'язок із «Метрополем»? Прямий. Як «Метрополь» був акцією суто кон'юнктурною і лише в останню чергу - літературною. Тобто література була лише прикриттям (що не означає, звичайно, що всі автори «Метрополя» були кон'юнктурниками: Вахтін, вже згадані Липкін і Ліснянська, Карабчиєвський, Іскандер і Кожевников - називаю типових - були тими, ким завжди і були: простими письменниками).
Так само сьогодні боротьба з політикою і дуже активними неписьменниками-журналістами, які протестують проти української політики Росії, ведеться нібито від імені літератури і в ім'я незалежності. Можна, звичайно, побачити в цьому ар'єргардний бій за колишню і славну літературоцентричність, але насправді тут куди більше неприкритої кон'юнктури, що більш-менш зрозуміло всім зацікавленим особам.
«Метрополь» (як і Крим сьогодні) - в якомусь сенсі ключ до розуміння того, що відбувається. Передуючи перебудові, він дозволив заморозити ще на тридцять років домінування в культурі і суспільстві радянських шестидесятників (ми, зрозуміло, не про всіх шістдесятників, про шестидесятників при владі), які в літературі втілили те, що Путін і його прибічники здійснили в політиці. Під товстим шаром солодкого і яскравого гриму проголосили вічність свого стояння біля керма в ролі раба на галерах. Безліч кульбітів і прийомів наївного піару, щоб довести свою незамінність і зберегти владу у що б то не стало.
При всій, здавалося б, примарності зв'язку між псевдоноваторами-шестидесятниками і псевдореформаторами в кадебешному або ліберальному ізводі, їхній кінець зумовлений тієї ілюзорністю, яка їх об'єднує. Кінець путінської епохи виявиться кінцем покоління розумних і кмітливих радянських шестидесятників, які вміють дружити з будь-якою владою.
У цьому сенсі настільки популярне: в Росії треба жити довго - оголює свій анекдотичний максималізм з відходом в ауру деменції. На жаль, в Росії (далі скрізь) не треба переживати себе. Живий труп - не п'єса, це драма-вирок. «Метрополь» якийсь.
