Розділення сіамських близнюків
З людиною можна розсваритися геть-чисто, відсторонитися від неї й більше ніколи не бачитися на взаємне або однобічне задоволення. З країнами все інакше. Вони залишаються на місцях і в тісному зв’язку, незважаючи на сварки, війни та взаємну неприязнь народів. Ми знаємо це з Ізраїлю й Палестини, Ірландії й Англії, Південної Кореї та її північного близнюка-брата, з багатьох інших кордонів, розжарених через ворожнечу.
Сьогодні в суспільстві дуже популярна думка про припинення всіх контактів з Росією. Говорять, на сході у нас тепер простір, населений виключно ворожою силою, й треба всіляко відгороджуватися від неї: стінами, бар’єрами та гуманітарними перешкодами.
Резон тут є. Після багатовікового змішення історії й етносів не завадило б розійтися на деяку відстань. Для України, що майже повністю розчинила себе в Російській імперії й СРСР, користь очевидна. Ми вклали в державу, що не належить нам, надто багато. Натомість отримали дулю. Земля, що виростила чудові плеяди полководців, філософів, конструкторів, науковців, збагатила чужу історію та культуру. Ми витратили полтавські родовища газу для обігріву Союзу й розвідали уренгойські, якими зараз нас же шантажують. Ми несли на собі тягар війни, будували міста й промисловість Сибіру, але в останній день Союзу, Російська Федерація обкрала наших громадян, перерахувавши з активів Ощадбанку УРСР усі внески на суму еквівалентну 150 млрд доларів. Гроші, що дорівнюють кільком річним бюджетам України, зникли в Москві. Про це не можна забувати, як і про походження Г.Сковороди, М.Гоголя, С.Корольова, І.Сікорського, сотень інших яскравих талантів, приписаних до не нашого куреня. Отже, нинішня війна, що розводить нас по різні сторони фронтів, містить у собі кілька смислів. Один — втілює підсумок багаторічної конфронтації, в якій сплутані всі сюжети політичних детективів минулого століття. Провокації на острові Тузла, шантаж та отруєння українських президентів, змова еліт, тіньовий бізнес перших осіб — захоплюючий матеріал для гостросюжетного оповідання. Убивство Гонгандзе, плівки Мельниченка, отруєння Ющенка, тимошенківські й харківські угоди пов’язані з Москвою простими й складними вузлами інтриг. Як хочеться розрубати їх одним махом. Як хочеться історичного розлучення, аби наглухо закрити двері нашого будинку.
Але є й інша реальність. В Україні живуть мільйони етнічних росіян і народів інших національностей, які відносять себе до «русского мира». Наприклад, у болгарських селах Одеської області, в Ізмаїлі пропутінські настрої, як московські телеканали. Не те щоб опанували масами, швидше, їх не залишили. Тому ідею наглухо закритих дверей до східного сусіда тут не сприймають.
Нарешті, рівень взаємозалежності наших економік надто високий для комфортного опускання залізної завіси. Той же Євросоюз не дозволить нам закупорити газову трубу. Енергетичні мережі, паливо для атомних станцій, транспорт, сировинні джерела, оборонні підприємства й багато іншого все ще в стані сіамських близнюків, розділити яких поки неможливо з гарантією збереження життя обом. До того ж довжина наших необлаштованих кордонів становить майже 2300 кілометрів, і щоб зробити цю лінію реальною перешкодою контрабанді, незаконному пересуванню людей, техніки й можливим провокаціям, треба створювати демілітаризовану зону, на кшталт тієї, що відділяє Південну Корею від КНДР. Там на 241 кілометр витратили мільярди доларів. І це лише інженерно-технічний проект. А нам доведеться переселяти десятки тисяч людей. Для країни, де немає доріг між найбільшими містами, — авантюрна затія.
Що ж робити, якщо хочеться відокремитися, а коштів і можливостей для цього немає?
Напевно, спершу варто розділити політику. Колись президент Л.Кучма написав книжку «Україна — не Росія». Але все інше, зроблене урядами й дипломатами за нього, навряд чи можна назвати закріпленням суверенітету. На демаркацію кордонів волі не вистачило! Замість книжки треба було писати й виконувати програми політичної, культурної й економічної ідентифікації української держави. Але тоді ж ми не міркували, як зараз. Нам подобалося вважатися сіамськими близнюками. І хоча один шпиняв другого й претендував на роль батька, все ж стан спорідненості домінував. Проте, коли обставини змушують жити поруч, то потреба у визначенні багатьох речей зростає, як на комунальній кухні впізнання власних каструль. У тому, що відбувається сьогодні, є й пасивна провина української сторони, що не помітила своїх каструль з чіткою визначеністю для стороннього погляду. Це ми робимо лише тепер. Причому вже розуміючи, що збройний захист своїх територій не можна забезпечити без ідеологічного захисту української ідентичності.
Тут доводиться враховувати російську ментальність і всі нинішні особливості нашого спільного конфронтаційного життя. Адже не для себе свою пісню співаємо. Виявляється живемо, як в океані. У різних соціальних прошарках своя температура. Солдати й офіцери воюють, генерали домовляються, політики діють за ситуацією, бізнесмени торгують, родичі сваряться, інтелектуали забезпечують моральну підтримку, політологи й журналісти пропагують. Чи можна в таких умовах говорити про перспективи ізоляції або співпраці? Ні. Тому що обидва ці стани вимагають часу й інших вимірів. Українським «кіборгам» у донецькому аеропорту нема чого роздумувати про міжнародні відносини. Їм треба виграти бій і вижити. Але інтелектуалам варто позначити хоча б контури майбутньої українсько-російської дотичності в часі й просторі. Війна рано чи пізно закінчиться, й доведеться будувати нову систему відносин з Росією. До минулого повернення немає, за закритими дверима не відсидимося, і майбутнє — туманне. Європейські й американські коридори влади теж зберігають тишу з приводу очікуваних контурів українсько-російських кордонів на землі та у свідомості. Саме час нам узяти ініціативу в руки й запропонувати своє бачення мирного співіснування двох країн. Нехай його не прийме протилежна сторона, але шлях буде зрозумілий для своїх та чужих. І можливо, наші наміри примножать кількість друзів на кордонах і далеко від них. Та й сам наш сіамський партнер за спиною рано чи пізно зрозуміє вигоди розділення. До речі, за фізіологічним типом зрощення органів і кінцівок однояйцеві родичі діляться на десятки типів. Ми з Росією схожі на іліопагів, тих у кого зрослися лише спини з сідницями. Тобто розділення можливе без шкоди для здоров’я. Просто ми про це знаємо, а вони поки ні. От і треба пояснити.
