Справедливість є? Вирок Караджичу
Учора міжнародний трибунал у Гаазі оголосив вирок колишньому лідеру боснійських сербів Радовану Караджичу, одному з архітекторів війни 1992-95 у БіГ. Безумовно, після Слободана Мілошевича (який не дожив до вироку) Караджич – найвисокопоставленіший воєнно-політичний злочинець югославських воєн, замикає диявольську трійку генерал Ратко Младич, слідство над справою якого ще триває. Отож, знаємо, що Караджичу присудили 40 років ув’язнення, його визнали винним у злочинах проти людяності й геноциді. До слова, вирок виголосили у невипадковий день – вчора була річниця початку натівських бомбардувань Сербії за злочини проти албанського цивільного населення в Косові.
Безумовно, сам факт закінчення судового процесу й вироку дуже важливий; йдеться про певні юридичні прецеденти, що допоможуть в майбутньому легше і швидше розслідувати воєнні злочини й акти геноциду; нарешті встановлено бодай якусь справедливість – злочинця названо злочинцем, убивцю – вбивцею. Втім, є й над чим замислитися – особливо в контексті прагнення українців побачити Путіна на лаві підсудних у Гаазі.
По-перше, гляньмо на календар: живемо у 2016 році, боснійська війна закінчилася 20 років тому, а почалася аж 25 років тому. Чимало людей, яким вдалося пережити війну, так і не дожили до вироку Караджичу. Справедливість настала так пізно, що не принесла відчуття відплати, спокою чи тріумфу. Убивця сидів у дорогому костюмі й білій сорочці, зачитування вироку наживо транслювали провідні телеканали світу. А безневинно вбиті й закопані у братських могилах, зґвалтовані й понівечені, психічно травмовані й душевно постарілі – залишилися сам на сам зі своїм болем.
По-друге, Боснія і Герцеговина так і не оговталася від війни. Дейтонські угоди змогли забезпечити спокій, але натомість забрали майбутнє. БіГ фактично паралізована держава, штучний конструкт, клітка, в якій вимушені разом жити досі непримирені вороги. Бюрократичний апарат настільки роздутий (навіть президентів троє – серб, хорват, босняк-мусульманин, які по черзі змінюють одне одного на посту, що, до слова, є фундаментальним порушенням прав людини, бо означає, що людина іншої національності (єврей, ром, словенець тощо) не має можливості навіть кандидувати на ці посади), що бідний народ починає ненавидіти сам інститут держави. Більше того, сам народ БіГ не має шансів змінити власну державу, бо вона утворена й регламентована понаддержавними документами.
По-третє, війну завершено, вирок – хай навіть через два десятиліття – виголошено, але хижі ідеї живуть і досі. Більшість сербів із Республіки Сербської (складова частина Боснії і Герцеговини) вважають Караджича національним героєм, а не злочинцем; на жаль, ідеться не лише про старше, воєнне покоління, а й про молодь, якій минулого тижня навіть студентський гуртожиток імені Караджича відкрили. Люди досі голосують за націоналістів-популістів, самовільно таким чином продовжуючи політичний параліч країни.
Учорашній вирок, як зазначали різні експерти, є найважливішим після Нюрнберзького трибуналу, він історичний і важливий, але полегшення й відчуття справедливості так і не приніс. Бо жоден вирок – Мілошевичу, Караджичу чи Путіну – не здатен повернути час назад, вдихнути життя у вбитих, стерти сплюндровані роки життя. Справедливість є, але вона не лікує ран…
