Сто років знищення
Коли російські солдати з українськими колабораціоністами атакують наші війська на нашій же території, аморально жити за алгоритмами мирного минулого. Можливо, в Європі люди можуть святкувати перемогу над фашизмом, але до нас вона ще не прийшла. Нам би зупинити онуків, які називають себе переможцями коричневої чуми з чорно-коричневими стрічками, а потім вже займатися реконструкцією битв, що відгриміли.
Звичайно, всі найбільші трагедії новітньої історії, коли людство почало засуджувати насильство, забувати не можна. Інакше століття цивілізації пройдуть для людей марно. І не кажіть, що, мовляв, головний урок історії в тому, що історія нічого не вчить. Вчить. Якщо розуміти предмет засвоєння.
Нам, які до цього часу не вибралися з-під уламків трьох зруйнованих імперій, треба розширювати й зміцнювати пам’ять. Пам’ятати російсько-японську війну, на якій, тільки в битві за Мукден загинуло 10 000 солдатів. Треба пам’ятати про чотири або п’ять мільйонів загиблих (цифри взяті з різних джерел) під час Першої світової, яка прокотилася Україною вогняним смерчем. Але ми й досі не знаємо точного числа втрат на фронтах і в тилу, називаючи лише цифру мобілізованих Австро-Угорщиною та Росією. 4,5 мільйона українців стояли під рушницею і стріляли один в одного. Треба пам’ятати про Громадянську війну, що забрала життя п’яти або семи мільйонів наших співвітчизників, теж на різних фронтах. Про радянсько-польську, де ми знову воювали один з одним, як і в Другій світовій. Криваві підсумки радянсько-фашистського протистояння досі невідомі й, мабуть, не випадково. Наш головний національний урок історії полягає не в тому, щоб 8 або 9 травня прийти до пам’ятників невідомим солдатам (читай, людям і жертвам) поклавши квіти, як це робилося протягом 70 років. Наш обов’язок — дізнатися імена та прізвища своїх земляків, зрозуміти причину Великої столітньої української війни. Історики кажуть, за 100 років ми втратили стільки, скільки живе зараз — понад 40 мільйонів. Це страшна цифра, нехай навіть її вважатимуть перебільшенням. Тут не лише в статистиці річ. Ми й досі продовжуємо проливати кров за Захід та Схід. І не тому, що стоїмо між двох світів. Просто не обрали свій шлях і дозволили зовнішнім силам маніпулювати співвітчизниками, історією, територіями та смислами. Час припинити божевільну естафету самознищення. Для єврейської нації Друга світова лише факт історії, а біль, почуття і назавжди засвоєні уроки —
Голокост. Для нас це урок національного сприйняття світових трагедій. Все треба засвоювати, рухаючись від часткового до загального, а не навпаки. Тільки особисте почуття співпереживання здатне вирости до рівня громадянської відповідальності за свою країну і мир на планеті.
