Судети і Крим: чи повториться історія?
На початку 1930-х років у Чехословаччині, яка після розпаду Австро-Угорщини одержала незалежність, майже чверть населення становили німецькомовні судетці, Sudetaci, як їх звали чехи, які компактно мешкали у Судетській області, а дифузно — у Словаччині. При цьому німецькою у них була тільки літературна мова, а між собою вони розмовляли на діалекті, що відрізнявся від цієї мови майже так, як голландська — від німецької. Помітних міжетнічних конфліктів не було, хоча празький уряд, побоюючись регіональних сепаратизмів, надто захоплювався централістською політикою. На виборах Sudetaci голосували за соціал-демократів, комуністів, аграріїв, християнських консерваторів. І все б нічого, але у січні 1933 року канцлером Німеччини став фюрер НСДАП Адольф Гітлер. А відтак уже восени того ж року був створений «Німецький патріотичний фронт» під керівництвом Конрада Генлейна, офіційною вимогою якого стала автономія Судет у складі федеративної Чехословаччини, а неофіційною (тобто справжньою) — приєднання Судетської області до Третього Рейху. Ще за рік відбувся перший масовий мітинг фронту, який зібрав 20 тисяч люду.
Робота «патріотів» не була полишена на самоплив. З Берліну йшло щедре фінансування, надходила партійна література, приїздили кваліфіковані кадри агітаторів, і не тільки їх: за рік-другий з’явилися вмілі організатори масових заворушень та індивідуального терору проти політичних опонентів. Отож «з невідомих причин» різко зменшилася кількість охочих голосувати за соціал-демократів чи християнських консерваторів; натомість «співвітчизники» (це слівце з подачі берлінських ідеологів увійшло в моду, хоча в одній державі німці та судетці ніколи не жили, якщо, звісно, не вважати такою державою аморфну Священну Римську імперію німецької нації) тепер, з подачі Берліна усвідомивши себе «істинними арійцями», дружно голосували за генлейнівців, а найзаповзятіші — марширували у лавах воєнізованих партійних загонів, дружно піднімаючи ноги у білих гетрах. Так, міжвоєнна Чехословаччина була справді демократичною державою і дозволяла опозиції дуже багато з того, що, мабуть, і не варто дозволяти...
Тим часом фронт перетворився на Судетсько-німецьку партію, яка постійно вела мову про гноблення чехословацьким урядом «співвітчизників». Прага постійно йшла назустріч вимогам генлейнівців: було забезпечене широке представництво етнічних німців у Національних зборах, розширені права місцевого самоврядування, розвивалася освіта рідною мовою (ба більше: певне число чеських громадян німецького походження демонстративно не розмовляло чеською мовою, і це їм нічим не загрожувало). Але «борці» не вгамовувалися — ані в Судетах, ані в Берліні. У лютому 1938 року Гітлер звернувся до Рейхстагу із закликом «звернути увагу на жахливі умови життя німецьких братів у Чехословаччині». А в березні, після аншлюсу Австрії, Генлейн прибуває до Берліну, де одержує нові інструкції та чималі гроші. Кордон нелегально перетинають інструктори з СС. Відтак у квітні 1938 року генлейнівська партія ухвалює Карлсбадську програму, де міститься вимога національно-територіальної автономії, а у травні висуває вимогу провести референдум із приєднання Судетських земель до Німеччини. На 22 травня — на день муніципальних виборів — був призначений путч з тим, щоб взяти під контроль Судети та перетворити ці вибори на плебісцит. Одночасно Вермахт почав висування своїх дивізій до кордону.
Але чехословацький уряд повівся рішуче. Він провів часткову мобілізацію в країні, ввів армію в Судети, придушив силою виступи генлейнівців. Одне слово, на якийсь час навів конституційний лад. А далі почалися переговори за посередництва групи представників західних держав на чолі з лордом Ренсименом. Переговори виявилися безрезультатними, оскільки Берлін дав команду: тягнути час і готувати збройне захоплення влади (стрілецької зброї-бо через кордон доставили немало і «добровольців» приїхало вдосталь).
І от, попри те, що Прага погодилася на створення німецьких автономних районів, 12 вересня 1938 року з’їзд НСДАП ухвалив резолюцію з вимогою до Чехословаччини надати самовизначення судетським німцям. У промові на з’їзді Адольф Гітлер заявив, що він прагне миру й тільки миру, але «не для того Всемогутній створив сім мільйонів чехів, щоб вони гнобили три з половиною мільйони судетських німців» і що за спинами «змучених» судетських німців «стоїть озброєна німецька нація». 13 вересня почалося збройне повстання у Судетах; у відповідь чеський уряд запровадив воєнний стан у населених німцями районах і рушив туди війська. Після дводенних боїв заколот був придушений, Генлейн утік до Німеччини. У боях загинуло понад 300 путчистів, сотні були поранені, чимало заарештовано.
Здавалося б, усе. Але ж за спинами «співвітчизників» стояв Берлін. Знімки «звірств чеської вояччини» з легкої руки відомства Геббельса обійшли весь світ. Німецьке телебачення (нагадаю, Третій Рейх з 1936 року, з Олімпійських ігор у Берліні, став беззаперечним лідером у використанні недосконалої ще телевізії у пропагандистських цілях) кричало про «злочини чехів» і показувало їх. Гітлер з усіх трибун погрожував — він, мовляв, дуже прагне миру і є визнаним миротворцем, але у цій ситуації можлива війна якнайширшого масштабу. І демократичний Захід завагався...
А поки Берлін, Париж, Лондон і Рим обмінювалися посланнями, поки західна преса наввипередки вимагала «тиснути на Чехословаччину» і «забезпечити права німецького населення щодо возз’єднання з країною, з якою воно пов’язане походженням», Генлейн сформував на території Рейху «Судетский німецький добровольчий корпус», який розгорнув бойові дії та терористичні напади у прикордонних районах Чехословаччини. Чеські вояки гідно билися, але чеські лідери втратили впевненість у собі. 17 вересня президент Чехословаччини Едуард Бенеш запропонував передати кілька населених німцями районів Третьому Рейху; але Гітлер із цим не погодився — йому не була потрібна така «дрібничка». Відтак 19 вересня посли Британії та Франції передали Бенешу вимогу своїх урядів вивести війська з зони конфлікту і передати Німеччині території, населені «співвітчизниками». Бо ж ішлося про забезпечення миру у Європі, про умиротворення, з якогось дива, розлюченої висококультурної німецької нації, яка дала світу Баха і Ґете (на той час стара антинімецька пропаганда вже з десяток років як зійшла зі шпальт газет — світова економічна криза змусила забути багато чого з колишніх настанов).
Подальші події добре відомі. 30 вересня була підписана Мюнхенська угода між Німеччиною, Італією, Францією та Великою Британією (чехів на неї навіть не запросили). Від Чехословаччини до Німеччини відійшла не тільки Судетська область, а і всі райони, де німці теоретично становили понад 50% населення (реально ж — по 35—40%, тобто чимале число чехів було записане «німцями»). Президент Бенеш пішов у відставку і виїхав — разом із досить великою групою політиків — із країни. Чехословацька армія припинила існування як реальна бойова сила.
Одне слово, «миротворча операція» Адольфа Гітлера успішно завершилася.
Принаймні, так він заявив публічно. Насправді ж його плани були зовсім іншими. 14 березня 1939 року з подачі Берліна автономна Словаччина проголосила свою незалежність, а 15 березня до Праги «на прохання уряду Чехії» увійшли німецькі війська. Країна була перетворена на «протекторат Богемія унд Моравія»; але не думайте, що Берлін позбавив чехів усіх ознак державності, зовсім ні — протекторат мав свого президента, Еміля Гаху, свою поліцію, свою адміністрацію. От тільки підпорядковувалося все імперському протектору — спершу Костянтину фон Нейрату, а потім обергрупенфюреру СС Рейнгарду Гейдріху. З відповідними вислідами у вигляді побудови концтаборів, знищенні політичної опозиції, геноциді євреїв та циган і, звісно, мобілізації потужної чеської промисловості для військових потреб Рейху.
І знову Гітлер заявив, що він домігся нормалізації ситуації і забезпечив мир.
Отак реально виглядало умиротворення зразка 1938 року, отаким був справді ганебний Мюнхен. При цьому в основі Мюнхенської угоди зовсім не лежало прагнення війни західними демократіями та їхнє бажання спрямувати нацистів на Схід, на СССР, як знову — вперше це стверджував ще товариш Сталін — пишуть офіційні московські автори. Британія та Франція прагнули миру і стабільності, спираючись при цьому на громадську думку. А настрої громадян Франції та Британії після світової кризи дуже сильно змінилися. Інерція войовничості зникла; на зміну їй — цілком умотивовано з погляду соціальної психології — прийшла втома від потрясінь, від військових загроз та класових боїв, бажання тривалої стабільності, як економічної, так і політичної. А на додачу істотно змінилося ставлення до Німеччини. З «ворога №1» вона перетворилася у масовому сприйнятті на країну високої культури, на місце, де відбувається цікавий, хоч і суперечливий соціальний експеримент (нагадаю, що станом на середину 1930-х років рівень життя середнього німецького найманого працівника став найвищим у Європі, а рівень безробіття скоротився до непомітних величин). Усвідомлення несправедливості багатьох положень Версальської системи також стало фактом, тим більше, що потужна нацистська пропаганда вміло роздмухувала істерику навколо «розділеної німецької нації». Економічні ж претензії щодо Німеччини були зняті під час світової кризи — врешті-решт до політиків дійшло, що ці претензії становлять істотну перешкоду для розвитку загальноєвропейської економіки, руйнуючи німецький ринок. Та й Олімпіада 1936 року далася взнаки: під час неї сталося певне пом’якшення внутрішньої політики, зокрема, щодо євреїв. Кілька спортсменів єврейського походження одержали місця в олімпійських командах Третього Рейху. Кудись зникли всі антиєврейські плакати, брошури іта книги. Німецьким газетам на весь період Ігор було заборонено друкувати тексти расистського чи антисемітського спрямування, а мешканцям Берліну суворо наказали утримуватися від негативних публічних висловлювань про євреїв та негрів. Із концтаборів випустили більшість в’язнів, розселивши їх, утім, подалі від столиці, а для повної ліквідації безробіття були створені додаткові робочі місця. Відтак чотири мільйони іноземних туристів отримали суто позитивні враження і після того ще тривалий час категорично заперечували злочини нацизму — мовляв, то все вигадки, ми там самі були і нічого такого не бачили.
І ще один важливий момент: придушення заколоту у Судетах потягнуло за собою певні жертви серед цивільного населення. Нацистська пропаганда вміло роздула на весь світ цей момент. Усі розуміли, що число таких жертв неминуче зростатиме — адже нацисти не збиралися відступати, а чеське військо мусило й далі проводити воєнно-поліцейську операцію. Отож гуманітарний чинник і його використання тоталітарною пропагандою також не варто скидати з поля уваги. В кінцевому підсумку ми бачимо, що воювати за цілісність Чехословаччини європейські демократії не дуже й хотіли, тим більше, що вади централізаторської політики Праги були очевидними. Хоча, з іншого боку, і морально, і юридично Мюнхен таки був зрадою...
Трагічний же парадокс усієї цієї ситуації полягав у тому, що Sudetaci, як уже говорилося, не були власне німцями; вони як етнічна група сформувалися в імперії Габсбургів, яка являла собою інший культурний і політичний світ, аніж Пруссія, Саксонія чи власне Німеччина, об’єднана «залізом і кров’ю» тільки 1870 року. Отож «співвітчизниками» їх зробила нацистська пропаганда. І наслідки цього виявилися дуже тяжкими. І для них самих, і для Чехословаччини, і для світу...
