Світ змінився після захоплення Криму
Тепер треба виходити з імовірності реального використання кремлем ядерної зброї
Російські й українські інтелектуали дедалі рідше, але все-таки продовжують сміятися з того, що не смішно. Таким несмішним було спілкування держдуми з гепрокуратурою з приводу Криму та країн балтії. З рішенням про незаконність передачі півострова зі складу РРФСР до складу УРСР усе зрозуміло — пропагандистська туфта. Але депутатське прохання про незаконність здобуття незалежності трьома державами — членами ЄС і НАТО значно серйозніше, хоча генпрокуратура вже заявляє про безперспективність цієї затії.
Випадково чи ні, але все це збіглося з появою нової національної стратегії США. В оприлюдненому документі Росія належить до ревізіоністських держав, тобто країн, схильних до перегляду кордонів і заперечення нинішнього світового порядку. Загалом таких ревізіоністів чотири — ще Іран, КНДР і Китай. З Іраном і КНДР усе зрозуміло — вони намагаються порушити ракетно-ядерну рівновагу й підтримують терористичні організації. А Китай останнім часом відзначився експансією в Південно-Китайському морі.
Російський ревізіонізм найнебезпечніший, оскільки стосується Європи й може призвести до ядерного конфлікту на континенті. Реальність такого повороту подій тепер визнається експертами в Росії й світі. Ще реальнішим є ядерний шантаж з боку кремля з дуже різними цілями. Але якщо від Пхеньяна давно вже відкуповуються рисом, мазутом і недоторканністю рахунків правлячої династії, то вимоги Росії можуть виявитися жахливими.
І сміятися тут ні з чого. Західні експерти вже розглядають ймовірність нападу на Естонію, де за старою вже традицією легко збунтувати російськомовне населення. Справа звична, затія недорога, але є що попиляти. У всіх кремлівських проектах це один з істотних стимулів. А далі — обнулення НАТО. Не втрутитися Альянсу не можна, а втрутитися неможливо. Ніхто ж не думав, що це серйозно.
Повторю вже якось сказане. Хоч би що говорилося, хоч би що робилося, НАТО було створене не для застосування сили, а для її демонстрації. Це стосується і ядерної зброї. Хоч би яка гонка озброєнь йшла, політики всього світу негласно, за умовчанням, виходили з того, що зброя масового ураження не застосовуватиметься. Світ змінився після захоплення Криму — це визнається вже всіма. Але він став іншим ще й тому, що колишній мовчазний консенсус порушено. Тепер треба виходити з ймовірності реального використання кремлем ядерної зброї.
Ось це і є новий світ, хоча прямо про це говорить мало хто. Немає технології пристосування до нових обставин — у них доведеться вжитися людям, народам, країнам.
Перебираючи різні варіанти подальших відносин з Росією, західні експерти доходять висновку, що сьогоднішня криза є набагато переважнішим сценарієм, ніж який-небудь інший. Це єдиний варіант, який дозволить Заходу залишитися в ролі ключового світового гравця й добиватися зміцнення міжнародної співпраці і який не передбачає занепаду Росії (що в будь-якому разі є довгостроковою перспективою). Коли нинішній режим у Росії зрештою ляже, виникне ситуація, порівнянна з розпадом Радянського Союзу. Для боротьби з можливими наслідками цього знадобиться згуртоване західне співтовариство й інститути. А поки Заходу краще готуватися до довгих років застою у відносинах.
Попередній абзац — не моя думка, а спроба західних аналітиків знайти оптимальний варіант поведінки в ситуації, що склалася. Занепад Росії зараз дійсно малоймовірний і завжди вкрай небажаний. Тому — хочемо ми того чи ні — Захід усіляко сприятиме стабільності нинішнього кремлівського режиму. У Москві це чудово розуміють і уміють використовувати.
Але мрія про стабільну кризу базується на тому, що Росія не підсилюватиме свою експансію. Зовнішньополітичні обставини дають підстави для таких надій, але не мають жодного значення. Вирішальним чинником, що визначає поведінку кремля, були й залишаються потреби внутрішнього управління. А в ньому війна проти України стала основою серйозних успіхів.
Всеросійський центр вивчення громадської думки зафіксував різке зростання позитивних оцінок армії. У її боєздатності впевнені 86 відсотків населення. 2013-го — 57 відсотків. Нагадаю: Левада-центр констатував підтримку Путіна на рівні 89 відсотків. Значно зросла кількість тих, хто хотів би, щоб їхні найближчі родичі служили в армії, яка тепер сприймається як ефективно працюючий соціальний ліфт. Утім, для жителів Кавказу й сільської Росії вона завжди ним була.
Очевидною є мілітаризація суспільства й суспільної свідомості. Підтримувати його на такому рівні, як і рівень довіри главі держави, можна лише постійними агресивними діями. Крім того, логіка розвитку тоталітарного режиму веде до встановлення одноосібної влади, від чого Путін ще вельми далекий, якщо взагалі цього прагне, що, втім, не так вже й важливо. Зовнішня експансія — найважливіше знаряддя встановлення такого режиму.
Через усі ці причини розраховувати на стабільну кризу навряд чи варто. Західні експерти, схоже, досі виходять з того образу СРСР, що склався за Брежнєва, коли стабільність була найвищою цінністю для радянських вождів. Але нічого спільного з тією моделлю нинішній політичний режим, що перебуває у стадії бурхливого зростання й зміцнення, не має.
Найважче й найнеприємніше питання — ціна, яку Захід готовий сплатити за стабільність. Судячи з усього, це знову долі народів, які знову стають предметом торгу й змови.
Що ж до російської прогресивної громадськості, то вона готова відмовитися від обговорення головної теми — зовнішньої політики кремля, російської агресії й експансії. І перейти до пустопорожніх дискусій про способи вдосконалення тоталітарного ладу.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
