Україна через «мискоборство» може втратити Крим і Севастополь
Події у Криму розвиваються вкрай стрімко. Фактично автономна республіка сьогодні лише частково перебуває під контролем центральної влади; у ній, як і в Севастополі, який є окремим регіоном України, встановилося двовладдя. При цьому ті, хто публічно називає всеукраїнську владу «неконституційною» та не приховує прагнення перевести ці два регіони під владу Росії, мають і свої збройні формування, і потужну ідеологічну машину, і достатні фінансові ресурси, і потужні тили у вигляді елітних формувань російської військової машини та російського ж дипломатичного апарату.
Звичайно, основна боротьба – попереду; поки що тільки частково вступили в дію кримські татари, які мають чисельну добре навчену та дисципліновану самооборону; очікують на реакцію офіційного Києва і не чинять радикальних акцій проукраїнські сили півострова; нарешті, завмерли у чеканні внутрішні війська, морська піхота та берегова оборона, керівництво якими впевнено перебирає на себе силовий блок нового уряду. Проте все ж повернути статус-кво у Криму та Севастополі тепер буде дуже важко, якщо взагалі можливо. Бо ж за підтримки Кремля, в тому числі і збройної, радикальні проросійські сили півострова готові йти на все, в тому числі – і на переведення конфлікту у «гарячу» фазу з численними людськими жертвами та руйнацією кримської економіки (утім, вона вже розпочалася – бо ж «братні» росіяни припинили купувати путівки для відпочинку на півострові).
А тим часом такого загострення ситуації можна (і треба!) було уникнути. Всі об’єктивні можливості для цього було. На заваді став суб’єктивний чинник.
15 грудня 2013 року член першої «реформаторської» команди Путіна, а вже понад десятиліття – непримиренний критик політики російського президента Андрій Ілларіонов заявив, що Кремль має намір активно зіграти на розколі України, створивши собі плацдарм у південно-східних регіонах. Він писав: «Основні елементи антиукраїнської війни, яка проводиться нині, в цілому сильно нагадують проведену недавно абхазьку і південноосетинську операції на грузинському ТВД: жорстка опозиція російської влади проєвропейським, прозахідним устремлінням більшості населення атакованої країни (причому несуттєво, йде мова про її інтеграцію в НАТО чи в ЄС); створення на території країни, підданої атаці, антиєвропейських-антизахідних плацдармів; розпалювання суперечностей між жителями цих плацдармів, з одного боку, і більшістю населення атакованої країни, з іншого; використання такого протистояння як важеля для максимальної дестабілізації в країні політичної та економічної ситуації; …зрив євроінтеграційних зусиль атакованої країни; «бордерізація» захоплених плацдармів», тобто перетворення їх на підконтрольні Росії начебто «незалежні» анклави.
А 31 січня 2014 року Ілларіонов, спираючись на свої джерела в путінській адміністрації, розповів про чотири сценарії Кремля щодо України. Перший, уже малоймовірний, - це встановлення контролю за всією Україною. Другий – федералізація чи конфедералізація Української джержави, що дасть можливість Росії встановити фактичний контроль над східною та південною частиною України. «Третій варіант – якщо не вдасться встановити контроль над усім південним сходом, то встановити його над найбільш важливими районами. Перші кандидати – Одеса, Миколаїв, Луганськ, Донецьк, Харківська області, Крим», - наголосив Ілларіонов. – «Четвертий варіант – Крим або ж зупинитися тільки на Севастополі. По суті справи, єдиному регіоні України, де питома вага російських жителів перевищує половину населення регіону. Раніше подібні плани висловлювалися в приватних виступах, академічних, а зараз це активно обговорюється в прямому ефірі у прайм-тайм державних телеканалів. Кажуть, що Україна – держава, що не відбулася. Найголовніше, що історичний шанс на «возз’єднання Росії» через кілька тижнів може закритися… Ситуація дуже схожа на те, що була влітку 2008 року, коли російське керівництво вирішило: тільки того року можна добитися відторгнення Абхазії та Південної Осетії від Грузії. Тоді в секретній доповіді говорилося, що вікно можливостей – не більше, ніж кінець 2008 року… Очевидно, якийсь подібний документ по Україні вже існує, і його цитують різні люди, які виступають у російських ЗМІ».
Інакше кажучи, після того, як другий і третій варіанти виявилися не надто успішними, Росія відверто зосередилася на четвертому варіанті, на, так би мовити, програмі-мінімум, яка в разі успіху зробить владу Путіна – на хвилях шовіністичного угару – нездоланною ще на тривалий час. Отож українську опозицію – тоді ще опозицію – попередили. Але реагувати належним чином на попередження Ілларіонова було нікому…
Ще минулого літа низка політиків та аналітиків почала вимагати від опозиційних сил якомога швидше визначитися з єдиним кандидатом на президентських виборах, зі складом команди, в тому числі й урядової, і з програмою дій. Вимагали цього й на Євромайданах. Адже в разі, якби ще торік був визначений єдиний кандидат (він же лідер) опозиції і сформована його команда, перебирання важелів влади в Україні зайняло б не тиждень, а буквально кілька годин. Ба більше: знаючи, хто саме стане Верховним Головнокомандувачем, хто – міністром оборони, а хто – головою СБУ, частина генералів та старших офіцерів силових структур почала б співпрацювати з опозицією ще до усунення «Межигірського царя». А це дозволило б ліквідувати бодай деякі небезпеки, пов’язані з діяльністю проросійських сил у Криму та Севастополі. Крім того, зволікання зі створенням нової більшості у Верховній Раді та формуванням уряду давало змогу проросійським політичним силам вільно розгорнути шалену кампанію ідеологічної обробки кримчан, відповідним збройним формуванням – безперешкодно підготуватися до встановленням контролю за низкою ключових пунктів півострову, а Росії – встигнути перекинути до Севастополя додаткові кораблі та частини морської піхоти.
Одне слово, «велике мискоборство» (Ліна Костенко), яке значною мірою у ці місяці підмінило боротьбу за національні інтереси у чолівці опозиційних сил, дало змогу Кремлю та його місцевим пахолкам збурити політичну ситуацію на Кримському півострові. Згадаймо: спершу були проведені «вибори мера» у Севастополі; це був відвертий зондаж, оскільки «вибори» відбулися на площі, а «обраний» був громадянин Російської Федерації. І тільки коли ці дії не здобули належної відсічі з боку офіційного Києва, розпочався масований наступ проросійських сил у Кримській автономії…
Як зауважив екс-глава СБУ, колишній прем’єр, міністр оборони й секретар РНБО України Євген Марчук, коментуючи перші дні діяльності нової влади, «Верховна Рада України зараз катастрофічно зволікає. У залі звучать порожні і провокаційні заклики замість прийняття рішення». На думку Марчука, слід було терміново призначити міністра оборони, усунувши з посади начальника Генштабу адмірала Ільїна, якого Янукович призначив на посаду для участі в забезпеченні надзвичайного стану в країні; так само терміново треба було призначити представника президента в Криму, голову держадміністрації Севастополя, міністра закордонних справ і направити на півострів групу народних депутатів з повноваженнями від Верховної Ради для легітимізації присутності центральної влади та ухвалення відповідних рішень. Але на ці призначення знадобився майже тиждень – ділили посади…
При цьому, хоча новий уряд уже, здається, нарешті розпочав шукати засоби «розрулити» ситуацію на півострові, ніхто не звертає увагу на те, що Росія має змогу при реалізації окресленого Ілларіоновим четвертого варіанту взяти під свій контроль Кримську автономію й Севастополь, і при цьому не порушити (принаймні, формально) своїх міжнародно-правових зобов’язань щодо непорушності кордонів Української держави. Йдеться про кондомініум.
Нагадаю, що в міжнародному праві кондомініум – це спільне володіння й управління однією і тією ж територією двома або більше державами. Інакше кажучи, в разі реалізації такого сценарію, номінально і Крим, й Севастополь залишаться у складі Української держави, але водночас (ясна річ, на вимогу населення!) вони стануть і складовою Російської Федерації. Тож світ буде задоволений, ЄС та США аплодуватимуть мудрості Путіна, якай не допустив війни і жертв, а реально на півострові домінуватиме Кремль. Що, втім, не означатиме відмову путінського режиму від реалізації інших варіантів свого плану, покликаних поставити під формальний чи неформальний російський контроль якомога більшу частину України. Цікаво, чи усвідомили, нарешті, цей комплекс небезпек і необхідність протидіяти їм ті, хто ділив і ділить далі урядові посади та «хлібні місця» в адміністративних структурах?
