«Вашингтонський обком»
Про чинники, пов’язані з вірою в теорії змови
Версія про те, що протести в Вірменії нібито інспіровані Америкою, вже активно просувається в прокремлівських ЗМІ. Наприклад, пропагандист Армен Гаспарян навіть називає конкретні організації: «Майдан в Єревані координують, зокрема, НКО «Жіночий ресурсний центр» і «Центр підтримки жінок». Перший очолює громадянка Канади, другий – громадянка США. Класика жанру».
Аргументація Гаспаряна зводиться до того, що два тижні тому в американській столиці пройшов круглий стіл «Нові виклики, що стоять перед Вірменією. Якою має бути реакція Заходу?», і що там, мовляв, вирішили переорієнтувати Єреван з Москви на Вашингтон. «І понеслася», – запевняє пропагандист.
Пояснювальні моделі людей, які приймають на віру подібні версії, як правило, бувають двох типів. Перша ґрунтується на переконанні, що будь-який політичний протест – це перш за все історія про тих, хто хоче таким чином сісти на трон і перерозподілити сфери впливу; а ті чи інші народні невдоволення, що провокують бунт, – справа другорядна і невизначальна.
Інша модель будується на вірі, що будь-яка протестна активність політичного характеру – це історія тільки про тих, хто хоче таким чином захопити владу й розікрасти країну; а ті чи інші масові обурення, які вважаються причинами бунту, штучні й служать лише прикриттям примусового згону і проплаченості.
Першу модель можна назвати небезнадійною конспірологією, другу – приреченою. Залежно від ідеологічної позиції вони можуть набувати різного політичного забарвлення. Але чим, власне, диктується ментальне тяжіння до теорій змови?
ЧИННИК СТРЕСУ
Прихильники конспірологічних теорій, як правило, душевно здорові – вони просто бачать світ інакше, вважають психологи. У 2017 році міжнародна команда дослідників з Амстердамського вільного університету та Кентського університету у Великобританії провела п'ять експериментів, спрямованих на розуміння мислення прихильників теорій змови. Всі вони показали: такі люди здатні виявляти закономірності там, де їх немає, і це проявляється не тільки в політичних, а й в побутових питаннях.
А в 2016 році вчені з Університету Англія Раскін опитали 420 респондентів, запропонувавши їм ряд питань, пов'язаних з конспірологічними версіями. Їх попросили оцінити свій рівень тривожності, соціальний статус і сказати, чи відчували вони сильні стресові ситуації за останні шість місяців. У результаті була виявлена кореляція між рівнем стресу і вірою в теорії змови. Кореляції з соціальним статусом не виявлено.
Автори дослідження вважають, що саме через стрес людина стає сприйнятливою до навіювання: «Стресові ситуації погіршують здатність мислити аналітично. Якщо людина перебуває у стресовому стані, вона більш схильна до певного типу мислення, наприклад, розпізнавати деякі закономірності та зв'язки, яких не існує», – говорить провідний автор дослідження, соціальний психолог Вірен Свамі.
Інша теорія припускає, що прикрі події підштовхують людину до спроб краще контролювати, пояснювати життя й навколишні події, а теорії змови – один з допоміжних способів це зробити.
Раніше проводилися дослідження, які виявили кореляцію між конспірологічним мисленням і рядом інших чинників, зокрема зниженим інтелектом, певними політичними поглядами, недовірою до влади, низьким рівнем самооцінки й почуттям безпорадності.
ЧИННИК ЗНАНЬ
Інша проблема, яка сприяє поширенню теорій змови, полягає в тому, що багато людей відмовляються визнавати певні соціологічні та психологічні закономірності, зокрема те, що масова протестна активність може бути результатом природних і об'єктивних процесів, а не хитро спланованою операцією сильних світу цього. Це дуже властиво радянській ментальності. Пригадується анекдот: «Бабуся, а хто такі люди з гуманітарним складом розуму? Не знаю, онуче, їх раніше дурнями називали».
Доктор психологічних наук Ольга Гулькевич на «Постнауці» буквально на пальцях пояснює, як розуміється протестна поведінка в соціальній психології.
«У XIX столітті людина на прізвище Лебон була першим вченим, який зацікавився, чому виникає подібна активність. Він робив докладний опис того, що відбувалося під час французьких революцій, навіть пропонував свої варіанти і опис, чому це відбувається. З XIX століття пройшло багато часу, проте Лебон, по суті, встановив таку традицію в розгляді політичних протестів, яка потім існувала і відтворювала себе протягом більш 100 років. І це була традиція, в якій соціальний протест розглядався як така хаотична активність, властива натовпу», – розповідає Гулькевич.
Вона зазначає, що тільки десь у другій половині XX століття ця ідея і ракурс аналізу змінилися. Політичний протест став вивчатися в рамках так званої психології колективної поведінки. Під ним розуміються будь-які дії, які велика кількість людей робить одночасно. При цьому зовсім необов'язково, щоб ці люди були в одному місці. Це можуть бути дії насильницького характеру або допоміжного характеру.
«Перший шлях – емоційний. Я бачу, що положення моєї групи несправедливо. Я вважаю, що ця несправедливість викликана якимись зовнішніми причинами, які не від мене залежать. Вони на мене напали, вони не дають чогось мені. І під «вони» можуть розумітися всі, хто завгодно, всі, хто не ми. І в цьому випадку я відчуваю гнів, і я беру участь в колективних діях, щоб цей гнів реалізувати. Тобто гнів мене штовхає на опір», – підкреслює Гулькевич.
Інший шлях, зазначає психолог, більш спокійний і обдуманий. Він починається з того, що людина, зрозумівши, що з його групою діють несправедливо, бачить, що людей, схожих на нього, з такими ж інтересами, багато, і вона починає вірити в так звану колективну ефективність. Людина переконується, що вона не одна і разом з іншими можна щось змінити. Це – не акт відчаю або гніву, а цілком собі раціональний і натхнений хід, пов'язаний з вірою вже не стільки у власні, скільки в колективні сили.
