Війна і ми: виклики і відповіді
Війна (яка в Україні офіційно виступає під сором’язливим псевдонімом «АТО») – всерйоз і надовго. Важко погодитися з такою констатацією фактів, але, очевидно, доведеться. Бо ніякі санкції Заходу, ніякі економічні проблеми не зупинять команду Путіна – максимум, що вони зможуть зробити, так це пригальмувати агресора, змусити його на якийсь час стишити свої дії. Але не більше. Відтак слід готуватися до тривалої протидії російському імперському неототалітаризму та його місцевим пахолкам – протидії, коли «гідридна війна» йтиме в «гарячому», «холодному» і «замороженому» форматах.
Захід за інерцією вимагає від України продовження переговорів, нового перемир’я, зменшення напруження на Донбасі тощо. Але і на Заході все більше політиків розуміє, що на жодні серйозні домовленості путінська Росія не піде, а різного роду тимчасові домовленості відразу ж порушуватимуться. Постачання зброї, боєприпасів, продовольства й оснащення бойовикам триватиме, аж поки дозволятимуть економічні ресурси (за оцінками експертів, за чинного рівня санкцій такого ресурсу вистачить ще щонайменше на два-три роки, а то й більше). Перекидатимуться й «добровольці» та регулярні частини російської армії. Позитивом при цьому є те, що повномасштабне відкрите вторгнення армії РФ поки що малоймовірне. Негативом – те, що таке вторгнення менших обсягів легко може бути «замасковане» діями «ополченців» «ДНР», «ЛНР», а за потреби – ще й «повстанцями» «ХНР», «ОНР» та інших «НР».
Утім, події останніх тижнів довели: українські військовики, проявляючи мужність і стійкість, здатні зупиняти наступ російсько-терористичних військ і захищати свої позиції. Однак ресурсів для відвоювання окупованих територій Донбасу (і, тим більше, для стримування повномасштабної російської агресії по всьому периметру кордону) в України сьогодні вочевидь замало. Звісно, в глибині території на російські війська чекатиме масова партизанська війна, в тому числі й міська герилья, що зупинить їхнє просування, проте далеко не одразу. Реальні ж ресурси для стримування та контрнаступу з’являться тільки тоді, коли Україна реально проведе модернізацію та істотне збільшення своїх Збройних Сил і коли позиції путінської команди в очах десятків мільйонів росіян суттєво похитнуться в результаті санкцій світової спільноти.
З іншого боку, на думку ряду експертів, чи не головною причиною втрати Донецького аеропорту (попри небачений героїзм українських вояків) слід вважати не тільки прорахунки командування й політичного керівництва, а й технічне відставання нашої армії: росіяни воювали найсучаснішим озброєнням, ми – здебільшого так-сяк відремонтованою зброєю 1980-х років. Як наслідок, значна частина танків і БТРів ламалася, ще не вийшовши на бойові позиції, зв’язок працював ненадійно, цілі підрозділи гинули чи потрапляли в полон через навігаційні помилки на місцевості тощо. Це є, на думку зазначених експертів, закономірним наслідком свідомого руйнування української науки й технічної вищої освіти впродовж усього періоду незалежності (росіяни за цей час витратили на відповідні дослідження й розробки приблизно в 50 разів більше, аніж ми). Це є також наслідком дотеперішньої відмови США та ЄС постачати в Україну сучасне озброєння, в тому числі – й антитерористичне (ударні безпілотники, багатоцільові вертольоти, високоточні комплекси тощо).
При цьому, попри фактичну війну, Українська держава досі не живе за законами воєнного часу. На телебаченні і в пресі (не кажучи вже про соцмережі) відкрито поширюється ворожа пропаганда і дезінформація («Інтер», «Україна», «Сєгодня», «Вєсті» тощо). Тривають бізнес-ігрища з окупованими територіями Донбасу та Криму. Дії окремих підприємств «Укроборонпрому», які постачали в частини несправну техніку, інакше кваліфікувати, ніж саботаж і зраду, не можна. Список абсолютно неприпустимих за де-факто воєнного часу речей можна продовжувати майже до нескінченності.
Крім того, на визволених від терористів територіях Донбасу практично не ведеться агітаційно-пропагандистська робота серед населення, не проведена «зачистка» сепаратистів та їхньої агентури, не робиться майже нічого для налагодження ефективного управління населеними пунктами. Проблемними вузлами залишаються Харків та Запоріжжя, де мерії очолюють вкрай ненадійні (якщо не сказати більше) у часи війни персонажі. Ба більше: у Харкові, як повідомляють місцеві активісти, майже відкрито готується антидержавний заколот, приурочений до 9 травня. Позиція державного керівництва щодо мерів цих міст – мовляв, нічого не поробиш, вони перебувають при владі на законних підставах, – нікуди не годиться: Адольф Гітлер між іншим, став канцлером Німеччини у суворій відповідності до демократичної Веймарської конституції.
Разом із тим переважна більшість українців (до 90% за соцопитуваннями) вважає, що Донбас має залишатися в складі України. Тому в публічній риториці державне керівництво змушене педалювати ідею відновлення контролю над Донецьком і Луганськом у тій чи іншій формі. На дипломатичному полі Україна виходить з необхідності виконання Мінських домовленостей, хоча очевидно, що навіть пункт про припинення вогню ніколи не виконувався і в принципі виконано в повному обсязі російсько-терористичними силами ніколи не буде. Ба більше: ці домовленості активно використовувалися противником для перегрупування та перенавчання своїх сил, для заведення з Росії сотень одиниць важкої техніки та тисяч вояків регулярних частин. Натомість усі ці «контактні групи», «припинення вогню», «відведення важкої зброї» тощо лише деморалізували українських військовиків і розхолоджували тил. Своєрідним наслідком і символом усього цього стало недавнє припинення на місяць з гаком роботи «Південмашу», здатного розробляти і продукувати оперативно-тактичні балістичні та крилаті ракети, ударні безпілотники, протикорабельні системи тощо. Ба більше: на «Південмаші» останні півроку ремонтувалася колісна військова техніка, але держзамовлення на подальший ремонт не надійшло…
Усе це ставить керівництво держави (якщо воно, звісно, не збирається задля втримання влади у своїх руках здати російсько-терористичним силам Харків, Слов’янськ, Маріуполь, Мелітополь та Запоріжжя) перед тяжким вибором. Гарантією виживання України як держави можуть стати тільки консолідовані зусилля світової спільноти, а також реальна консолідація всього державного організму для відсічі агресорові, а це означає тимчасову відмову від частини реформ, передусім економічних, бо ситуація вимагає посилення державного контролю за економічними процесами майже в усіх галузях.
Що ж має бути в першу чергу зроблено для виходу на рівень ефективної відсічі агресорові та консолідації держави й нації?
По-перше, нарешті, оголошується воєнний стан у зоні АТО та надзвичайний – у всій державі. Відтак рішуче припиняється діяльність усіх організацій та ЗМІ антидержавницького спрямування. Відбувається декілька гучних процесів проти зрадників і саботажників. Держава за сприяння структур громадянського суспільства здійснює жорстку інформаційну політику. Громадянам чітко оголошується стратегічна мета заходів: зберегти європейську незалежну державу в боротьбі з агресорами. Відверто пояснюється: жити нам доведеться як прифронтовій країні щонайменше кілька років.
По-друге, Україна заявляє, що не намагатиметься повертати силою окуповані територію, але встановлює загороджувальну буферну смугу на лінії розмежування, звідки цивільному населенню пропонується евакуюватися, та так звану смугу забезпечення. Все, що неконтрольовано заходить у ці смуги, має негайно знищуватися без додаткових наказів. Легальне пересування через лінію розмежування робиться максимально ускладненим і контрольованим. На цій лінії створюється лінія глибоко ешелонованої динамічної оборони. Україна знімає з себе будь-яку відповідальність за те, що діється в окупованій зоні (у т.ч. за гуманітарний стан). Єдине зобов’язання, яке ми повинні залишити за собою, це прийняти усіх проукраїнських біженців з окупованої території, але попередньо пропустивши їх через фільтраційні табори. При цьому категорично неприйнятною видається ідея деяких експертів погодитися на пропозицію Путіна про контроль з боку російських військ за припиненням вогню з їхнього боку лінії розмежування. Це матиме наслідком легалізацію російської окупації Донбасу та отримання Путіним можливості реалізувати в Україні той сценарій, який уже був випробуваний ним у Грузії в 2008 році.
По-третє, позиція України перед міжнародною спільнотою формулюється так: ми ніколи не визнаємо анексії Криму й окупації частини Донбасу, але ми в ім’я миру готові обіцяти впродовж 10 років (термін умовний) не вдаватися до воєнних дій для їхнього повернення. А оскільки й над рештою України нависла смертельна загроза, ми маємо паралельно звернутися до світової спільноти з проханням забезпечити всі можливі гарантії непросування російських частин і сепаратистів за лінію розмежування (включно з поставками сучасної летальної зброї). Але потрібна не лише летальна зброя, а і зброя ідеологічна. В тому числі – і за рахунок західної допомоги, тобто «гуманітарний ленд-ліз», коли на 3-5 років нам безплатно нададуть права на фільми, серіали, телешоу, книги тощо.
По-четверте, українська економіка, яка все одно не має і не може мати за чинних обставин привабливості для зарубіжних інвесторів, перебудовується за приписами воєнного часу; без державного управління енергетичною сферою та вилучення надприбутків, без використання у разі потреби майна олігархів для потреб оборони, без певних соціальних гарантій для населення, з одного боку, і самообмеження верхів успіху не буде. Здійснюється посилена боротьба з корупцією, яка за воєнного часу отримує надзвичайно ефективні інструменти у вигляді військових трибуналів. Загалом не треба нічого вигадувати – слід тільки подивитися на воєнну економіку Вінстона Черчилля. Разом із тим економіка повинна будуватися з розрахунку приведення залежності від Росії в усіх сферах до мінімального рівня (шанси отримати з цією метою міжнародну допомогу як ніколи значні). Всі види співпраці з Росією (включно з транспортним сполученням) при цьому зводяться до мінімуму.
Відтак здійснюється форсована модернізація української армії – як за рахунок отримання озброєння з Заходу, так і за рахунок різкої інтенсифікації власних досліджень і розробок. Але це – особлива тема, до обговорення якої слід запросити науковців, технологів-виробничників та військовиків.
Зрозуміло, що тут наведений далеко не вичерпний перелік конче потрібних для порятунку країни заходів. Зрозуміло, що слід усе зважити, перш ніж робити. А разом із тим продовження попередньої політики у стилі «ані миру, ані війни» - це прямий шлях до національної катастрофи.
