Війни судних днів
Про війну судного дня, коли армії Єгипту й Сирії напали на Ізраїль, я вперше дізнався наприкінці 1973 року. Нам, майбутнім військовим журналістам, Львівського училища лектор із Москви в чині генерала розповідав про перемогу радянської військової думки та зброї над «світовим сіонізмом». Спогади про події далекої війни та її віддзеркалення у свідомості радянської людини набули несподіваного змісту. Тепер у нас свої Голанські висоти, свій Синай і свої відчуття небезпеки, що йдуть від до зубів озброєного сусіда. Виявилось, у подіях більш ніж 40-річної давності є чимало повчального, застережного й знакового.
Давня історія, викладена радянськими фахівцями, дуже відрізнялася від того, що відбувалося насправді. Сліди цензурної чистки війни судного дня й досі збереглися в документах російською мовою. Немає там згадок про слабкість броні радянських танків, про десятки збитих літаків Су, а головне про визнання СРСР стороною конфлікту. Двадцять років радянська громадська думка вважала мало не фашистами «ізраїльських агресорів», що вдерлися на споконвічні землі мусульман і готові були захопити Дамаск. І лише «нечуваний арабський героїзм, плюс готовність до самопожертвування» змусили загарбника піти з чужих територій. Так думали люди, що знали про війну з вуст партійних лекторів і радянських газет.
• Знадобилися десятиліття на з’ясування очевидної поразки залаштункового учасника війни й геополітичного гравця на Близькому Сході. Арабський світ перестав бачити надійного партнера в могутній супердержаві з пізньої осені 1973-го, але пропаганді вдавалося підтримувати міф про виняткові позиції СРСР в зоні Перської затоки. І сьогодні в російській пресі згадують про ту війну в старій тональності. Відповідальність за кровопролиття перекладають з агресора на жертву. Хіба ж не традиційний хід?
Приклад того, як за допомогою брехні й маніпуляцій можна управляти свідомістю мільйонів людей протягом багатьох років. Ця система, як тренажер для парашутиста. Поки компресори створюють щільність повітря, спортсмен ширяє, та варто вимкнути рубильник, правда земного тяжіння перемагає ілюзію польоту. Так відбувається завжди.
• Судна війна розвивалася за сценарієм, який вражаюче нагадує нинішні військові дії української та російської сторін. Так само, як і на Синаї, приводом агресії стали споконвічні землі, етнічні й цивілізаційні чинники. Так само все трималося в глибокій таємниці від світу, й кораблі, які щодня вирушали з Одеси з танками, ракетами й літаками, йшли не до зони конфлікту, а до далекого Алжиру, котрий слугував ширмою військових постачань Єгипту. На всі питання про підготовлювану агресію, в ООН й на інших дипломатичних майданчиках, Радянський Союз разом з Єгиптом відповідали негативно, мовляв, вигадки ізраїльтян. Коли ж відбулося вторгнення, й уряд Ізраїлю звернувся по військову допомогу до США, йому теж відповіли у дусі нинішньої логіки Європейського Союзу. На спеціальних слуханнях в Сенаті Генрі Кіссинджер переконав колег, що американська зброя ускладнить діалоги з арабським світом. Тому ізраїльтяни вступили в бій з тим, що було. 350 танків проти 1400. 6000 солдатів і офіцерів проти 45000 єгиптян, сирійців, кубинців, 2000 радянських фахівців, найманців з Алжіру, Іраку, Йорданії. На землі, в повітрі й на морі противник мав багаторазову перевагу й, здавалося, Тель-Авів приречений. Проте сталося неймовірне, переміг Ізраїль. Про деталі незвичайної війни можна прочитати в книжках і підручниках, виданих у США, Англії, Канаді. В них досліджені причини військового парадоксу. Ізраїльтяни перемогли тому, що були стороною, яка обороняється, і світова громадська думка була на їхньому боці. Вони відмовилися від шаблонів бойових дій часів Другої світової війни, завдавали у відповідь ударів не по вістрю ворожих атак, а в слабкі місця противника. Вони були винахідливі у способах ведення боротьби, а підрозділи вільні у виборі тактики під час кожного зіткнення з ворогом. Багато що з того, що зробила тоді ізраїльська армія, увійшло до новітніх програм навчання військ. Проти армії вчорашнього дня, сформованої деспотичним Єгиптом і тоталітарним СРСР, воювали війська з іншим світоглядом й іншою системою цінностей. Ізраїль втратив убитими 2800 осіб, сирійці з єгиптянами — близько 15000. Одні катували полонених, інші поводилися як люди.
Багато що в тій війні ми можемо проектувати на сьогоднішні події в Дебальцевому, зіставляючи й роблячи висновки.
• 1973 року в Синайській пустелі армія минулого зіткнулася з військами майбутнього. Озброєння єгиптян та сирійців було «останніми досягненнями радянської військової думки», але воно виявилося безсилим проти інтелекту, волі й солідарності ізраїльтян. Той судний день зі старозавітної історії перетворився на реальне засудження й покарання агресорів. Але світ не прозрів наступного дня після блискавичної війни. Меркантильні й релігійні забобони виявилися вищими за ідеали гуманізму. Радянський Союз щедро засіяв насінням антисемітизму африканські та арабські країни, ОПЕК запровадив ембарго на нафтові постачання й багато держав знайшли свій зиск на розколеному світі.
Співзвучність в ізраїльській та українській нерівній боротьбі з агресором, його пропагандою, не випадкові. Один з учасників давньої війни показав своє обличчя в новій. Правонаступник СРСР не змінив образ своїх думок та спосіб дій. Та сама роль залаштункового палія світової пожежі, брехня й лицемірство в ООН і потоки зброї до підготовленої ним самим армії найманців і добровольців. Колишньою залишилася навіть тактика танкових колон і масованого артилерійського обстрілу. Хіба що інтернет вніс деякі відмінності до проксі-війни, як зараз її називають політики на Заході, що забули про судний день 1973-го. Тоді Ізраїль не зміг підписати мирний договір із переможеними ним країнами. Це зробили СРСР та США, внісши до ООН резолюцію, що грунтується на компромісі Л. Брежнева та Р.Ніксона. Америка почала постачати до Ізраїлю новітні види озброєнь. Радянський Союз так і не визнав своєї участі у війні, хоча припинив відправляти свої кораблі з танками до Єгипту. Зникла необхідність. Кажуть, і зараз в пісках Синаю можна побачити каркаси бойових машин доби танкових битв, що завершилася. І досі оповиті таємницями подробиці тих подій. Нещодавно я прочитав, що ізраїльтяни обміняли полонених радянських офіцерів на гарантії безперешкодного виїзду на батьківщину євреїв із СРСР. Підтверджень немає, однак після 1973 року істотно піднялася хвиля еміграції з Союзу, незважаючи на те, що люди виїжджали воювати.
Йом-Кіпур в іудейській традиції — день спокути й день жалоби. Невеселе свято, що нагадує про жертви й розплату за гріхи. Але без таких днів не буває щирої радості, адже пам’ять про загиблих веде нас до цілей, заради яких пролилася кров, тоді на Голанських висотах, і зараз на рівнинах Донбасу.
