Вирок Савченко чи вирок принципам права?
Те, що путінський суд виконає всі установки Кремля і Надія буде ув’язнена, не викликало сумнівів. Те, що ця подія є знаковою (і загрозливою одночасно) для Путіна, світ побачив і відчув 22 березня, коли в брюсельському аеропорту, а згодом і метро, пролунали потужні вибухи. Тридцять один загиблий, близько трьох сотень постраждалих (61 людина – в реанімації) — це лише ситуативно-цинічна статистика. Глобальним є інший результат брюсельського терору — утвердження атмосфери тотального страху, безпорадності, відчаю та очікування вселенської катастрофи, яка завтра може обрушитися на мешканців не лише столиці Бельгії та ЄС, а й будь-якого міста чи селища Європи.
Світова спільнота отримала криваве підтвердження того, що путінізм виконує свої обіцянки і погрози.
Тут слід повернутися до нещодавньої історії. Виступаючи на Мюнхенській конференції з безпеки у 2007 році, російський правитель виказав свої приховані образи на те, що Росія (Путін) відсторонені від світового управління. «Окремі норми і мало не вся система права однієї держави – насамперед, звичайно, США – переступили свої національні кордони і у всіх сферах – і в економіці, і в політиці, нав'язується іншим державам», - заявив тоді Владімір Владімірович. І додав: «...дуже часто можна почути заклики до Росії з боку наших партнерів, в тому числі і з боку європейських партнерів, грати більш активну роль у світових справах.
Навряд чи нас треба підштовхувати і стимулювати до цього. Росія – країна з більш ніж тисячолітньою історією, і практично завжди вона користувалася привілеєм проводити незалежну зовнішню політику».
Фактично тоді кремлівський очільник презентував світові програму нової зовнішньополітичної діяльності, в основу якої була покладена концепція ігнорування міжнародного права. На жаль, такі витонченості промови Путіна ніхто з лідерів провідних країн або хоча б їхніх спецслужб не дослідили.
А відтак вже незабаром стали можливими реальне застосування нової програми РФ — напад на Грузію, газові, сирні та інші війни з Україною. Захід мовчав. В кращому випадку, робив зауваження. Кремль зрозумів — це індульгенція. За газ, який постачається в Європу, за безмежний ринок для збуту європейських та американських товарів, за дозвіл працювати в РФ іноземним транснаціональним компаніям і за багато чого іншого, прихованого від публічного ока.
Тому окупація Криму і агресія на Сході України була логічним продовженням такої поведінки Кремля. Мабуть, Путін був щиро здивований першою серйозною негативною реакцією Заходу на його послідовні гібридно-месіанські агресії на міжнародній арені. І вже цього року він делегував на чергову Мюнхенську конференцію Дмитра Медведєва, прем’єр-міністра РФ. Виступ посланця Кремля мала відвертий характер, а загрози, які він озвучив виглядали цілком реальними. Звелися вони до кількох основних напрямів:
- потрібно зняти санкції з Росії, в іншому випадку «всім буде гірше, не сумнівайтеся»;
- виконувати Мінські угоди має, насамперед, Україна. Їх «мають дотримуватися усі сторони, але насамперед його виконання залежить від київської влади». Якщо ні — тоді можливі нові регіональні конфлікти;
- Росія має відігравати ключову роль у врегулюванні регіональних конфліктів, зокрема, в Сирії. Якщо піде не так, то «тероризм стане новим видом війни, яку буде вести весь світ»;
- неконтрольована міграція принесе нові ризики Європі: «міграційна криза за багатьма своїми проявами вже наближається до гуманітарної катастрофи, в усякому разі, в деяких європейських регіонах. Загострюються соціальні проблеми, зростає взаємна нетерпимість, ксенофобія. Я вже не кажу про те, що під виглядом біженців в європейські країни проникають сотні, тисячі екстремістів»;
- з Росією потрібно рахуватися всім, інакше можливе виникнення глобальних загроз: «Невже нам потрібне ще одне, третє світове потрясіння, щоб зрозуміти, наскільки необхідною зараз є співпраця, а не конфронтація?».
Це вже було нічим іншим як ультиматумом Кремля світовому співтовариству розпочати третю світову війну. На що лідери провідних країн чомусь сором’язливо промовчали та продовжили і надалі довгу політику санкційного тиску, перспективи якого все ще проглядаються досить туманно.
Однак гра путінських технологів відбувалась не лише на вищому дипломатично-державному рівні. Тут кожна фігура мала своє призначення і час виходу на сцену — і Стрєлков-Гіркін з його наївно-ідіотською прямотою, і різні Пушиліни-Губарєви-Захарченки з «новотворчими» ідеями, і Сурков другого плану в ході мінських перемовин, де творились сумнозвісні угоди.
В геостратегічній грі Кремля українському офіцеру ЗСУ Надії Савченко теж була відведена особлива роль. Депутат Верховної Ради України і член Постійної делегації в ПАРЄ в російських застінках стала каталізатором зростання планетарної ваги Путіна на міжнародному рівні. До нього телефонували Обама, Меркель та Оланд. Йому наносили візити міністри і парламентарі. Він знову опинився в центрі світової уваги. Він — перший політик світу, про що йому щодня доповідають підлеглі. Хоча і сам він теж так, поза сумнівом, вважає.
Однак головної мети останніх двох років — зняття економічних санкцій – Путін досягти не зміг. І вирок Надії Савченко став реальністю.
Прогнозований вирок мав викликати потужну світову реакцію, що, звичайно, передбачали в Кремлі. І тоді падає дубайський літак в аеропорту Ростова-на-Дону в ніч перед судилищем над Савченко (хоча питань до цієї події аж занадто багато). Відбуваються теракти в Брюсселі. Шаленіє російська диверсійно-терористична пропаганда проти вступу України до ЄС в Нідерландах. До Путіна на переговори прибувають держсекретар США Д. Керрі та міністр закордонних справ Німеччини Ф. Штайнмаєр. Тероризм у світі, сирійська проблема, виконання Мінських угод — приблизно такий перелік питань перемовин. Чи є там місце Савченко?
Дії влади України в цій ситуації, на жаль, не адекватні масштабу постаті Надії — захисника цивілізованого світу миру і права. Чому? Чи то слів бракує, чи зібратися з думками не може. Окремі заяви окремих політиків і чиновників з цього приводу просто загубилися в тенетах Фейсбуку.
А саме влада України має говорити про Савченко-захисницю в повний голос від імені 42 мільйонного народу, і так, щоб його було чути у світі і особливо в ООН. Ще в день виголошення вироку мала би зібратися Верховна Рада на позачергове засідання і прийняти новий, більш жорсткий пакет санкцій проти Росії. Кабінет Міністрів — ввести його в дію та дати відповідні доручення. Всі парламентські політичні сили — звернутися до світової спільноти з вимогою посилити санкції на міжнародному рівні.
Крім України, боротися із глобальним гібридним тероризмом за життя і свободу Савченко та її товаришів, яких конвоюють нині по етапах, нікому. А те, що вона заслуговує на таке відношення з боку Батьківщини і цивілізованого світу, Надія вже довела своєю поведінкою у путінських застінках.
Що ж до світового співтовариства, то воно саме проходить «тест Савченко» на відповідність загальнолюдським (цивілізаційним) принципам права.
