З дванадцятим ударом Путіна
12.12—18.12.2014
На піку без малого дворазового падіння курсу рубля експрезидент СРСР Михайло Горбачов в ексклюзивному інтерв’ю американській газеті «TIME» запропонував Америці здатися й поступитися Росії місцем світової держави. — Над цим інтерв’ю, що з’явилося в російському перекладі вже після того, як курс євро в Москві перевалив за 100 рублів, сміялися навіть горезвісні «Іскандери». — А що, власне, сталося, що стало причиною краху вчора ще однієї з найбільш процвітаючих нафтових імперій світу, яка в лічені місяці з вісімки світових лідерів скотилася в третій, а то й у четвертий десяток? Усього 10 років тому Володимир Путін на весь світ оповістив амбітний план за наступні 10 років досягти капіталізації корпорації «Газпром» в 1 трильйон доларів, а сьогодні лише за вартість однієї американської корпорації «Apple» можна купити всю Росію, отримавши на здачу як додаток стагнуючу Україну.
• Тут, в Україні, слідом за росіянами, ми вважаємо, що глобальне падіння цін на нафту стало причиною великої гри Заходу проти Путіна. Насправді, не Захід і не Штати розв’язали цю війну, хоча саме вони породили глобальний тренд, — скорочення споживання вуглеводнів на тлі збільшення їх виробництва. Сама ж глобальна нафтова війна, розв’язана, як колись у 70-х, кілька місяців тому арабським світом проти США, в надії низькими цінами у зародку задушити зростаючий американський сектор видобутку сланцевих вуглеводнів і змусити Америку знову купувати нафту на світовому ринку. Росію зачепило лише самим краєм цього конфлікту. Удар цей не був би настільки фатальним і залишився б для російської економіки практично непоміченим, як це вже сталося одного дня 2008 року, якби не збігся з фінансовими санкціями Заходу, що відрізали російські державні корпорації від міжнародного ринку запозичень у момент найвищого фінансового напруження, на тлі великих збитків і безпосередньо напередодні великих виплат за зовнішніми позиками.
• А все так добре починалося! Адже ця колонка недаремно названа «Дванадцять путінських ударів». Гостре око історика одразу помітить паралель із сталінських часів пропагандистською ідеологемою «Десять сталінських ударів», яку вигадали для найменування послідовних наступальних операцій Радянської армії на радянсько-німецькому фронті 1944 року. 2014 рік кремлівським стратегам бачився як початок 2015-го, — року святкування 70-річчя «Перемоги Радянського народу у Великій Вітчизняній війні», і всі «путінські удари» року 2014, зокрема й на «українських фронтах», замислювалися як дзвінки для глядачів перед початком цього головного спектаклю на тему перетворення Путіним Росії. І ось, після першого успіху, першого «путінського удару» — «повернення Криму», детально розроблений стратегічний план дав осічку. І на шоу «Парад Перемоги» 2015 року зі всіх союзників по Великій Коаліції тепер приїде хіба що лідер КНДР Кім Чен Ин, та й то, лише щоб спростувати чутки про свою хворобу. — Не так вже багато сьогодні знайдеться бажаючих взяти участь у «Параді Перемоги» другого ІДІЛ, адже «Велика Вітчизняна війна» у вустах ідеологів сьогоднішньої Росії перетворилася на синонім православного російського джихаду.
• Та й що за «союзники» сьогодні у путінської Росії? Якщо подивитися на результати проміжного фінішу — переможців і тих, хто програв на першому колі глобальної війни енергоносіїв, то серед головних аутсайдерів разом з Росією числяться Саудівська Аравія, Іран, Венесуела, Нігерія, Норвегія, а от найбільшу вигоду з неї отримали не лише економіки ненависного Росії Заходу — США, Євросоюзу та Японії, а й головні наречені Кремлем «союзники» Росії, — Китаю, Індії, Туреччини, країн, куди Володимир Путін зробив свої останні «проривні» візити. Ці найбільші імпортери енергоносіїв, усупереч запевненням Кремля, зовсім не співчувають інтересам Росії. Навпаки, вони зацікавлені в затягуванні конфлікту й у закріпленні тривалої тенденції падіння світових цін на вуглеводні. У глобальному конфлікті Росія для них лише розмінний пішак — додатковий чинник впливу на ОПЕК і американські корпорації, що протистоять одне одному. Найбільший експортер нафти й газу у світі, якого навіть не допустили до великої гри, — не той хто грає, а кого грають сильні світу цього: США, ОПЕК, Китай. — Куди вже тут до ролі «світового лідера», про яку повідав американській газеті «TIME» Михайло Горбачов.
• Минулого тижня вже не в американській, а в російській «Новой газете» вийшла стаття ще одного колишнього президента — нині прем’єр-міністра Росії Дмитра Медведєва. Стаття ця, як і інтерв’ю Михайла Горбачова, з минулого, втім запізнилася не на 30 років, а трохи більш ніж на рік, наче з полеміки довкола перспектив Асоціації з ЄС початку осені 2013 року. Окрім чергового й уже безглуздого зважаючи на його підписання й ратифікацію, повторення всіх колишніх тез про невигідність Договору про асоціацію з ЄС для України, ця стаття містить і низку інших міфологем, зокрема й улюблену для Медведєва й Путіна тезу про те, що Росія всі роки української незалежності альтруїстично, виключно на згадку про Переяславську раду, фінансувала українську економіку. Тоді як в Україні до останнього часу значна частина населення щиро вважала, що Україну годує Донбас, у керівництва й значної частини населення сусідньої Росії із цього приводу була зовсім інша думка. Утім, реальне життя 2014 року показало, що Росія виявилася не в змозі прогодувати не лише всю Україну, не лише Донбас, а навіть Крим виявився їй не по кишені. Стаття Дмитра Медведєва детально описує, що привело українську економіку до краху 2014 року. Щойно вона вийшла друком, чорний понеділок і вівторок показали, що матеріал для цієї статті, який Дмитро Медведєв старанно збирав весь останній рік, був російським прем’єром чудово засвоєний і втілений ним на практиці вже в самій Росії. Річне падіння української економіки розігране всього за два дні, — це медведєвське «досягнення» зміг би повторити не кожний.
• Є в назві цієї колонки ще один, другий сенс. Річ у тому, що цього року, як уже неодноразово писали й говорили, росіяни в новорічну ніч не побачать звичного виступу Президента на тлі Спаської башти Кремля, не зустрінуть Новий рік під бій кремлівських курантів. Один з головних символів Росії, творіння міланського архітектора XV століття П’єтро Соларі та англійського архітектора XVII століття Христофора «Галовея» (Геллоуея), до останнього місяця весни прибрано в дивну фалічну конструкцію, яку деякі жартівники вже нарекли «мавзолеєм Путіна». Черговий ремонт Спаської башти, далеко не перший у її багатовіковій історії, втім, має досить тривожний для Росії символізм. — Подібна конструкція закривала башту в її історії всього раз — 1896 року — року коронації Миколи II, ставши, разом з трагедією на Ходинському полі, однією з недобрих ознак його царювання. Але свій особливий символізм куранти Спаської башти мають і безпосередньо для правління Володимира Путіна. Востаннє вони надовго замовкали 1999 року — року, коли російський президент прийшов до влади, і ось вони знову замовкають у рік, коли підсумки п’ятнадцятирічного правління російського президента, вся його спадщина перетворилася на прах.
• І без риштувань на Спаській башті, без мовчання Кремлівських курантів мінімум 86% росіян за кілька останніх днів відчули якщо ще не на власній шкурі, то поки на власному гаманці, що в історії Росії закінчилася чергова епоха. Перші роки після свого встановлення ці куранти відбивали «Ах, мій милий Августін», потім у різні часи «Марш Преображенського полку», «Коль славен наш Господь в Сионе», «Вы жертвою пали...», «Інтернаціонал», «Патріотичну пісню» і «Слався» Михайла Глінки, гімн СССР.2.0 — нинішньої Росії. Яку мелодію зіграють Куранти після реконструкції в травні 2015-го, сьогодні важко сказати. Та все ж, під мовчання кремлівських курантів, з «дванадцятим ударом» новорічного звернення до росіян казка Володимира Путіна закінчиться. Там, попереду, маячить уже зовсім інша казка, інша Росія.
