Заслужені й почесні вороги
Що ще ми маємо пережити, щоб нарешті провести чітку межу між учорашнім і завтрашнім днями?
Пам’ятаю, як якось сидів я в журі одного луганського конкурсу краси з персоною на ім’я Родіон Мірошник. Персона ця згодом стала автором терміна «недораса» по відношенню до українців. У принципі, хоч як би він виправдовувався, для мене його позиція була очікувана. І ось чому. Коли одна з дівчат, які брали участь у конкурсі, сказала, що їй подобається Михайло Коцюбинський, і я поставив їй запитання щодо його творів, пан Родіон повернувся до мене й з презирством спитав: «І ви вважаєте Коцюбинського письменником?» У Луганську є така когорта персонажів, які обіймали не останні посади і відверто ненавиділи все українське. Апріорі, в суті своїй. Немає нічого дивного, що Мірошник певний час був прес-секретарем Януковича. Більше того, немає нічого дивного в тому, що довгий час він був головою Луганської держтелерадіокомпанії, адже Луганщина з кінця 1990-х стала вотчиною Єфремова, який, м’яко кажучи, так само сповідував проросійські погляди. Така вже була політика Києва щодо регіонів, що в них розмножувалися шкідливі бактерії, які, зрештою, в певний момент відіграли роль детонуючої міни. Тоді ніхто не звертав уваги на бігборд «Русского наследия» в центрі міста. Як і на Мірошника з його «недорасою». Взимку минулого року Мірошник разом із луганським бізнесменом Андрієм Нєдовесом та іншими регіоналами розкручували на мітингах та через телебачення міф про наступаючих «бандерівців», зробивши відповідний грунт до сепаратистських настроїв. Але от що дивно — Родіон Мірошник і досі... а от про це згодом.
2010 року Родіон Мірошник став сопродюсером стрічки «Три сестри». Фільм витримано у відповідних канонічних межах, благосно славить православ’я (російське), по-міхалковськи ностальгує за самодержавієм, сповідує ідеї народності й, найголовніше, закликає до об’єднання «братніх» народів — російського, українського та білоруського. Одним словом, фільм явно благодатний, що при перегляді хочеться вигукнути: «Исполать!» Колегою Мірошника по продюсуванню фільму виступив В’ячеслав Володимирович Матвєєв, автором сценарію — Олександр Карєвін. Як дізналися луганські журналісти, батько В’ячеслава Матвєєва, який є громадянином РФ, та сам Олександр Карєвін є відвертими прибічниками так званих Новоросії, ЛНР та навіть «Русинського Закарпаття». У Матвєєва є власна московська кінокомпанія. І якби комусь було цікаво (а мабуть, окрім луганських журналістів, то мало кому цікаво), то непогано б було простежити зв’язки ЛОДТРК із московськими, назвемо їх так, консультантами. Принаймні поставити запитання Мірошнику було варто. Тим більше, що він довгий час разом із дружиною перебував у Харкові. За даними преси, наразі колишній генеральний директор ЛОДТРК тепер обіймає посаду... заступника голови «ЛНР». А ще він радник Плотницького з внутрішніх питань. Цю інформацію, гадаю, правоохоронним органам також слід перевірити із відповідними висновками. Тим більше, що Мірошник ще недавно хотів потрапити до Національної ради з питань телебачення та радіомовлення і до грудня, за інформацією з деяких джерел, йому нараховували гроші за роботу на Луганській обласній телерадіокомпанії. Тій самій, яка не працює з 4 липня, адже, за словами самого Мірошника, «была ополченцами взята под охрану». Тоді ж Мірошник звинуватив українську армію в тому, що вона начебто руйнує Луганськ.
Зі студії «Радіо Свобода» Мірошнику, мабуть, було видніше, ніж із Луганська — мені, який був свідком того, як бандити обстрілювали центр міста з території Заводу ОР. Але, знову ж таки, позиція Мірошника не дивує. Дивує інше. Дивує те, що він досі є заслуженим журналістом України. Виявляється, заслужені журналісти України звинувачують Україну в тому, що вона захищає свою цілісність. Мало того, відверто пропагують проросійські настрої й не цураються принижувати українців як націю. Якщо ж Мірошника навіть судити, він може вийти по амністії за заслуги перед Вітчизною. Він бо ж заслужений! Скільки ще в нас залужених, почесних, відзначених, нагороджених, зі значками депутатів, з посадами, зарплатами і пенсіями із тих, хто зробив усе, щоб Україна запалала, щоб Україна стікала кров’ю? Ми говоримо про люстрацію, а по факту не бачимо жодного системного підходу до реального очищення, до справжніх висновків. Що ще ми маємо пережити, щоб нарешті провести чітку межу між вчорашнім і завтрашнім днями?
