Література у виправній колонії
Література не може змінити цей світ, але це зовсім не означає, що й пробувати геть не варто. Мабуть, саме цією думкою керувалася культуртрегер із Червонограда Ірена Яніцька, коли в рамках цьогорічного Форуму видавців вирішила запросити групу сучасних українських письменників прочитати свої твори у Сокальській виправній колонії суворого режиму № 47.
Раніше подібні заходи полюбляв організовувати покійний уже Юрко Покальчук, який найбільше уваги приділяв неповнолітнім ув’язненим, допомагаючи їм і після «відсидки» ? дозволяв пожити в себе, шукав роботу, підсував правильні книжки і просто ставав прикладом. Ірена Яніцька також сприйняла саму назву закладу (виправна колонія) як певну настанову до дії, тож вирішила залучити в’язнів до сучасної культури.
Не знаю про інших, але особисто я погодився взяти участь у цьому дещо авантюрному заході з двох причин. По-перше, йшлося про колонію суворого режиму, а значить – убивць-рецидивістів, бандитів з великої дороги і ґвалтівників (ще донедавна в цій колонії утримували довічників – за найтяжчі злочини). Ці в’язні та злочини, за які вони сидять свої строки, змушують застигнути кров у жилах, але вони також – люди; і на наш подив, один із них навіть кілька років тому видав збірочку віршів, а декілька осіб цілком незлецьки опанували малювання. По-друге, мені йшлося про декорації: Сокальська колонія розташована навколо барокового бернардинського монастиря, що само по собі вже змушує замислитися про метафізику. Колись тут молилися, а зараз тут зачинили найбільших грішників; вірогідно, тут бував гетьман Хмельницький, а тепер це місце для суспільних маргіналів. Стара, згоріла й неремонтована будівля кляштору, в якому гуляють вітри й оселилися ворони, добре б надавалася для фільму жахів, а мимоволі мусить наводити в’язнів на роздуми про вічне.
Наталка Сняданко, Тарас Прохасько, Маргарита Сурженко, Олексій Чупа і автор цих рядків мали представити ув’язненим власну творчість, але цей захід був двосторонньо плідним – адже і письменники збагатилися новим досвідом, небуденними рефлексіями і (цілком можливо) сюжетами для нових творів. Ми мали змогу не лише почитати в’язням, а й оглянути житлові та побутові умови, промислові цехи, навчальні кімнати. І бібліотеку, яка справила чи не найгнітючіше враження – совковий асортимент пропагандистської літератури 70-х років, з такими книжками важко когось перевиховати чи бодай зацікавити інтелектуальним життям. Але це вже питання до держави і її пенітенціарної філософії.
Наостанок – уже після всіх читань, спілкування і оглядових екскурсій – ми запитали офіцера про присутню на виступі публіку. Виявилося, що всі вони прийшли на літературний захід добровільно, бо всередині колонії – даруйте за оксюморон – панує відносна свобода. «Щоправда, - ніяково додав офіцер, - найбільше їх цікавила не література, в’язні передусім прийшли просто подивитися на жінок, яких у тюрмі зовсім немає». Від такої відповіді всі знітилися, присутні дами почервоніли, а я знайшовся з відповіддю: «Нічого страшного, свого часу на філологічний я теж вступив саме задля цього». Бо в кожному житті має бути місце для прекрасного – і воно не обмежується лише літературою. По той та інший бік ґрат усі ми однакові, усі ми – люди, зі своїми плюсами й мінусами, і, мабуть, саме це розуміння є ґрунтом для перевиховання в’язнів. Просте й людяне ставлення – без моралізаторства й пафосу.
