Навіщо кротові одружуватися в рибний день?
Коли дорослий дивиться мультики — маю на увазі розумні та ґрунтовні, а не пошарпані від зайвої підступної суміші нервозності, бравого нахабства, нахабної агресивності, а поруч вже немає маленьких дітей, які завжди дарували тональність особливого затишку від спільного перегляду (та малята навіщось мають звичку дорослішати, що завжди приголомшує батьків), так ось дивуєшся, як багато нюансів ти пропустив, не відзначив, а зараз дивуєшся з власного сміху, завмираючи на якій-небудь картинці: ось чудово, як же лягає на сьогоднішнє життя, як нагадує тобі знайомих персонажів, як розумненько все зроблено майстрами минулих десятиріч.
Багато мультфільмів просто лікують в часи безжалісні, такі, що часом б’ють навідліг, начебто мимохідь, а насправді продумано та послідовно тими, кого, на жаль, бачимо щодня на домашньому екрані, і дивуєшся їхній наївності — схоже, ті серйозно вважають, що обличчя трепетних грішників можна легко переодягнути на ангелів-охоронців і, як результат, їхньої багаторічної спадкоємності дивовижно схожа, їй, до речі, поступово те, що було звичним — театр, виставки, книги, походи в кіно стають усе більш рідкими.
Якось у транспорті я вловила речення з балачки двох немолодих жінок. Звичайно, вони обговорювали і ціни, як же без цього, зробили висновки: наш пенсіонер за гривню і зайця наздожене. Та все ж таки, це було не головним у розмові. Вони випліскували яскраве враження від вистави, яка їх розбурхала, і як вдало придбали, як вони пожартували «квиток у вище товариство», а насправді — пільгові квитки до соціальних рядів у Молодому театрі — лишень за 20 гривень і це в наш час.
У касі театру вирішила все ж таки уточнити — чи правда це і дізналася, що так, дійсно, можна насолодитися всім репертуаром, який іде на основній сцені. До речі, мені здалося, що театр зараз на піднесенні, зали постійно цілком заповнено. Людей, які звикли до тонкого обміну речовин від дотику до мистецтва, як не щипай, як по-насильницьки не відтискуй, забираючи зароблене, вони чинитимуть опір. Запитаність духу сильніша, щоправда, незрозуміло на чому ще можна заощадити, не така людина знайде, а до театру, може рідше, але піде. Розглядаю обличчя глядачів у соціальному ряду. Звичайно, це багато разів ошукана інтелігенція в другому, третьому або (розумію жах тих, хто формує бюджет країни) четвертому ніжному віці. Наявний — розрив шаблону — і до театру ненаситні і ще сміються. У світі нудних декорацій розкішного лука та золотої картки так щиро не радіють. 1:0 на користь бенкету духу інколи при дуже скромному супчикові.
У Національному музеї українського мистецтва (лишень за п’ять гривень) миттєво розчинилася серед дивом не розкрадених і не знищених, а врятованих музейниками і соціально відповідальними керівниками (такі, схоже, теж трапляються), здивувалася тому як швидко часом втрачена від щоденних новин енергія, спружинивши, знову повернулася до норми, як фізично відчуваючи красу та експресію міксу відтінків, алегорій, горіння митців, купаючись у розмаїтті барв — від конюшини до смарагду, від теракоти до розмитого атраменту, розуміючи, що людська енергія має кінець, але щось підказує — та ні. На виставці я нібито отримала особливий розвідний ключ до світу ностальгійної прощі, до світу захвату.
На одному пейзажі Яблонської майже заколисалася як на гойдалках або на повітряній хмарці, а, тим часом, думка підстрибом кудись пострибала від поезії до прози. Хоча між ними, якщо чесно, і не пропасти, а всього лише людське життя. Аналізуючи колірне поєднання, здивувалася, як мені допоміг цей пейзаж, підтвердивши й мій нещодавній вибір відкритих літніх чобіт смарагдового кольору. Купувала їх, признаюся, взимку за прекрасною відчайдушною знижкою, а іншого, тихішого кольору вже не було. Цікаво, навіщо було вплутуватися до цієї авантюри, яка зобов’язує, звично лаяла себе, адже не люблю зайвих претензій. Щоправда, у мене є одна фольклорна сукня, яка вміє прикидатися легковажною при абсолютній консервативності чудового світло-сірого відтінку. Ось і в пейзажі художниці всі ці, такі ж самі кольори, здружилися й весело хороводили. Пам’ятай — сказала собі, скоро літо і немає чого мати сумнів. Таке вбрання поганих новин не принесе, а пронизливої гостроти, якої остерігалася, немає й близько. Просто соковитий літній акцент. Дякую пейзажеві — тепер ми подружилися більше аніж...
Як легко, обдумуючи якийсь фасон, можна відвернутися — адже зовсім втратила думку, забула про мультфільм, який буквально днями мене насмішив. У фільмі про Дюймовочку, пам’ятаєте сцену, коли Кріт приходить до Мишки і жаліється: «Я так втомився, так натомився». «Від чого ж, сусіде?» — здивувалася Миша. «Підраховував багатство своє, все підраховував і підраховував, ось і заморився. Так одружуйтеся, сусіде! Вам потрібна помічниця!». «Що? — навіть образився Кріт. — Адже дружину потрібно годувати, а дружини — вони такі ненажерливі. Ні, не одружуся. 182 зерна на рік не подужаю, а з іншого боку — лишень півзернини на день — жалів він сам себе, не знаходячи своєї вигоди. — Може, все ж таки, одружитися» — тасував і перетасовував він плани. Проте, навіщо?
Завтра, зустрівши в чудовому джазовому концерті в Будинку кіно давнього приятеля — підтягнутого та бравого і знову неодруженого, засміялася — у тебе, як завжди, немає нічого зайвого, навіть дружини. «Кавалерствуй, доки хочеться, — засміялася, — та й 182 зернини на рік буде збережено», — навіщось додала. Він точно не зрозумів про що це я. Впевнена, він давно забув той мультфільм. Крендель-переросток, подумала я про нього без заздрощів, навіть ніжно, адже й сама сумирно кавалерствую, кокетуючи з читачами в «Післясмаку» Головне, не стати старим райським птахом, але, схоже, в нинішньому розкладі це не загрожує — на зерно потрібно ж заробляти, а райське пір’я з бутиків дуже старить, а мені воно й зовсім не потрібне. Якщо що — за натхненням піду до великого акваріуму в шикарному маркеті. У такий, як називаю свій рибний день і поготів безкоштовно розважуся. Постою, постежу за чудовими рибами, схожими на людей, натхнення призбираю та зароблю, можливо, і на Омегу-3 жирні кислоти. Боюся, що після таких одкровень з мене зріжуть не 15 відсотків, а цілі 50, хоча й не отримую заробітної платні, а лише гонорар. До речі, і плачу податки.
Базікаю, базікаю, адже ще написати для цього потрібно, тобто попрацювати головою.
Ось і весь бенкет духу — кавалерствуй, доки молодий. Хоч, і втретє. Ну й що...
