Про Чернігів і тамтешній патріотизм
До поїздки в Чернігів я знала тільки, що це давнє княже місто і що там багато старих церков. Але я й гадки не мала, що там на вулицях досі чимало дерев’яних будинків. Причому не зрубів із круглих полін, а таких собі теремів із дощок. Такі будиночки є одно- і двоповерхові. Причому, в деяких стоять пластикові вікна. А в інших – старі, сітчасті гардини на вікнах і багато вазонів на підвіконнях. Коли дивишся на ці будинки, відразу чомусь думаєш про Росію (у найкращому сенсі), про ту її частину, де в таких будинках живуть далекі від політики люди, які розмовляють мовою, яка мало чим схожа на літературну російську, де цінуються доброта і де можна побачити широту російської душі. Словом, таке оживлення російської класики, Лєскова або Тургенєва.
Церкви у Чернігові справді дуже старі і красиві. Наприклад, собор Бориса і Гліба. Там зараз музей. Можна побачити трохи гробниць (насправді, тіл там немає), трохи старезного церковного начиння, трохи сережок і браслетів, які носили наші пращурки. Якщо бути досить наполегливою і задавати безліч запитань (як я), то можна навіть відволікти від розмови про життя, дітей і турботи музейних працівниць. Вони хороші, просто не звикли до туристів. І наше завдання – привчити їх. Тобто, я до того, що якби в Україні був поширений внутрішній туризм так, як в окремих європейських країнах, це пішло б на користь кожному з нас: і подорожньому, і водієві автобуса, і музейному працівникові, і ще багатьом людям. Це і поповнення місцевих бюджетів, і підживлення власного патріотизму.
Щойно я вийшла з автобуса, зустріла двох чудових чернігівчан. Ярославчика і Маринку (здається, дівчинку звали саме так). Ця малеча була вдягнена у вишиваночки і не розуміла, чому захоплена тьотя їх фотографує.
У Чернігові є чудове місце на Валу, де стоять гармати. Звідти відкривається досить гарний краєвид. Недалеко від гармат – великий пам’ятник Шевченку. Тарас Григорович сидить на лавці з книжкою. І що важливо – не канонічний, у пальті та шапці, а молодий і гарний. Недалеко від Шевченка – чудові дерев’яні сходи. Ними можна спуститися до Десни і покататися годину на кораблику. Вам дадуть квитки номіналом 25 копійок із написом «УССР Главное управление речного флота Сов. Мин. УССР». Насправді поїздка коштує 25 гривень. Думаю, що метри (чи кілометри) ще радянських квитків також від нерозвиненого внутрішнього туризму.
Набережна, звідки відпливає корабель, досить посередня і потребує оновлення і якихось творчих рішень. На одній із будівель з гучномовця лунають пісні Алєгрової та інша «класика». На кораблі також була російська попса, але я попросила капітана або ввімкнути щось інше, або принаймні прикрутити гучність. Зрештою, годину ми плавали під легкі джазові композиції.
Десна має цікаві береги. Вони всі досить рівномірно східчасті, ніби хтось навмисно робив ті сходи, що ведуть від води до дерев. Їх на берегах дуже багато, і це тішить. В одному місці я побачила заплаву з двома припнутими човнами, над якими схилилися верби. Типовий краєвид Глібова, дуже гарний і рідний.
В Антонієві печери ми з подружкою не встигли, тому буде стимул повернутися до Чернігова. Та й церков ми бачили насправді мало. Хіба ще зайшли в Єлецький монастир. Він жіночий. Двір дуже тихий, там росте багато троянд. До того ж, черниці тримають город і курей. Вочевидь, корову теж, тому що сліди її перебування ми бачили, а саму молочницю – ні.
Сувенірів тут небагато, і вони чомусь коштують десь так само, як і в Києві, що не тішить. А ось місцеві кав’ярні (ми були у двох) – радують. Там помірні ціни, а готують смачно. Наприклад, в місцевій вареничній можна поїсти червоного чернігівського борщу і вареників з картоплею, грибами та шкварками. Коли згадую, знову хочу тих вареників. До того ж, сам заклад такий гарно-український. Персонал у стилізованому під національне вбранні, на стінах – тарілки з малюнками і цитатами з українських авторів, чек приносять у дерев’яній скриньці, на кришці якої – така собі вишиванка.
Знаєте, чому сепаратизм у Чернігові неможливий як явище? Тому що він тут просто чужий. Попри те, що місто загалом російськомовне, тут живуть українці. Місток через Десну при в’їзді в Чернігів пофарбований у синьо-жовті кольори. Уже в самому місті кілька разів трапляються розтяжки «Чернігів за єдину Україну». Є в місті й підземний перехід на проспекті Миру. Він також пофарбований у синьо-жовті кольори, причому рівненько й охайно. Є у Чернігові і синьо-жовті балкони, і всохле дерево, яке прикрасили синьо-жовтими стрічечками. Проте найкращий у місті – пам’ятник Леніну. Звісно, на постаменті вождя світового пролетаріату давно немає. Натомість на трьох боках основи каліграфічно виведені вірші Шевченка «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата», Симоненка «Де зараз ви, кати мого народу?» й Українки «За правду, браття, єднаймось щиро». Четвертий бік прикрашено українським прапором, гербом і написом «Воля або смерть».
Уже тільки заради такого українського Леніна варто поїхати до Чернігова.
