Про розмови, яких не було
Небувалі пристрасті викликала програма Наталі ВЛАЩЕНКО «Люди. Hard-Talk» (канал «112 Україна») зі (на момент запису без п'яти хвилин народним депутатом) Світланою ЗАЛІЩУК. А чого власне? Ну так, ведуча ставить некомфортні запитання. Але ж це позначено жанром програми. Він же диктує і манеру поведінки Наталі Влащенко: іронія? скепсис? поблажливість? Чи дає це очікуваний ефект? Тобто, чи впізнає глядач про гостя щось нове? Це якраз можна й потрібно обговорювати. Як і те, чи вміють наші «нові політики», вони ж «реформатори», вони ж «прогресивні журналісти», вони ж «громадські активісти» (яких в цьому випадку представляла Світлана Заліщук), вести публічну, незручну, нешпаргалочну дискусію? І нарешті, чи готові ми до відвертої розмови на ТБ? І наскільки відвертої? І чи достатньо однієї готовності? Чи цього ще належить вчитися всім: і ведучим, і гостям, і глядачам? Ось це, мені здається, цікаво було б обговорити. Власне, програма до цього дуже навіть підштовхувала.
Але нічого подібного не сталося. А був нервовий викид матірної лайки молодого і «зіркового» тележурналіста в ФБ на адресу Наталі Влащенко. Він і задав «градус» дискусії. Вранці обсценна лексика була видалена з ФБ самим же правдолюбом, але невмотивована агресивність вже як жовч розлилася по соцмережах. При цьому виникало стійке переконання, що більшість авторів постів програму не бачили.
І що там Наталя Влащенко питала про депутатські зарплати, розподіл грантів і користь від професійних громадських об'єднань, і чому це, власне, некоректним здалося Світлані Заліщук - не має значення. Адже й ці теми самі по собі також могли стати предметом подальшого обговорення. Могли - але не стали. Оскільки «дискусія» в ФБ відбувалася зовсім в іншому форматі, який не передбачає ні аргументів, ні, якщо хочете, принципів. У форматі - «свої-чужі». Коли якась залученість до тусовки виявляється понад усе. І ніяких тобі hard-talk. Бовкнув що завгодно - «свої» не засудять. Але вже й ти – раптом що - шашки наголо і вперед, не вибираючи виразів...
Взагалі ця мало симпатична історія не варта була б уваги, як і той видалений пост у ФБ, якби в ній у перебільшеному вигляді не виявилася одна з головних проблем журналісткого середовища. Коли солідарність - декларується. Проте діють «корпоративні» правила тусовки, яка диктує свою етику і навіть естетику.
Це руйнівно не тільки для «медіаспільноти», про яку так печуться медіаактивісти. Це згубно для професії. Бо позбавляє журналістику того головного, для чого вона й існує, - довіри читачів, глядачів, слухачів...
До речі, про це теж варто було б поговорити.
