Припинити плач Ярославни
Дуже часто власні вади не може помітити ні окрема людина, ні ціле суспільство – і тоді дуже корисний погляд збоку. Так склалося, що цьогоріч День Незалежності я святкував у Празі разом із чеськими українцями. Там було організовано ходу у вишиванках і під державними стягами, наша колона з кількох сотень людей пройшла центром міста до пам’ятника Тарасу Шевченку, де й відбувся урочистий мітинг. Словом, усе як завжди і нічого особливого, якби не одна деталь.
Ми підійшли до пам’ятника, оточили його зусібіч, після чого присутній священик розпочав молебень. Люди підспівували, хрестилися і молилися разом з душпастирем. Усе б нічого, але в якийсь момент я зловив здивовані погляди чехів, що проходили поруч. Вони знічувалися й опускали очі, стишували голос, намагалися швидше пройти повз. Аж поки один із них не підійшов із питанням: «У вас хтось важливий помер?». Я відповів, що навпаки – 24 роки тому народилася Українська Держава, тож у нас свято. «Хм, дивно ви якось святкуєте», розгублено парирував чех.
Дякуючи іронічній заувазі цього випадкового перехожого, я на мить зміг побачити наш мітинг очима чужинця. І справді, під таким кутом він більше скидався на панахиду, ніж на свято. Замість веселитися, тішитися, роздавати навколишнім прапорці й жовто-блакитні стрічки, ми – українці – зібралися в своєму маленькому ґетті, кричали про зраду, розповідали про чужу агресію, горлали церковні піснеспіви і тужливі козацькі пісні, зациклювалися на втратах, перманентній історичній недолі, різноманітних зрадах і так без кінця. Словом, замість святкувати – плекали свій одвічний комплекс жертви.
Це абсолютно недоречно, і не йдеться лише про святкові дні. Ми говоримо про втрати і жертви, плачемо і нарікаємо на долю, а насправді нам є що святкуватися і чим пишатися. Хто б що не говорив, а після всіх століть колонізацій, Голодомору і винищення всього живого, після русифікації, олігархізації і всього того зла, яке пережили українці – ми вистояли, стали нацією і державою. Так, не ідеальною. Але скажімо й інше: Євросоюз панічно боїться Росії, США сховали голову в пісок, ніхто не хоче надати нам військову допомогу і зброю, підписанти Будапештського меморандуму нас зрадили, а Україна вистояла! Порівняно невелика, слабка і розграбована держава зупинила агресію цілої імперії вбивств і смерті. Це чудо. Чудо, яке ми здійснили самотужки, один на один зі злом.
Нам час припинити традиційний український плач Ярославни, що бере свій початок іще з часів «Слова о полку Ігоревім». Досить рахувати жертви і по-мазохістськи наголошувати на власних стражданнях. Ми – держава, що зупинила агресію російського неофашизму. Без сторонньої допомоги ми зупинили російські танки, коли значно успішніші й сильніші держави ховалися і боялися навіть санкції запровадити. Час наголошувати на власних успіхах і перемогах, ми їх схильні чомусь не помічати, але вони є. На здивування всього світу і на превеликий жаль для Росії. Слава Україні!
