«Рішучість продовжувати» по-українськи
Ми всі живемо начебто у свідомому та несвідомому очікуванні, коли це все (війна на сході України) нарешті закінчиться, коли все стане на свої місця. Все стане, як було. Тобто бойові дії й російська окупація припиняться, а Крим і Донбас знову будуть у складі України. Одним словом, станеться диво… А якщо у найближчі роки не станеться? Що тоді робити? Тож і виходить, що з оцим «коли закінчиться» та «все, як було» ціла проблема… Але зараз мова про інше. Бо ж виглядає, що з Кримом і частиною Донбасу «цей дощ надовго», і в такій ситуації потрібно навчитися жити.
Психологи кажуть, що людині навіть психологічно дуже важко витримати стан невизначеності. Це створює дискомфорт в почуттях та думках, породжує стан тривоги, невпевненості та часто роздратування. На рівні масової свідомості цей феномен описується знаменитою фразою «Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця!» Між тим, здатність витримувати напругу невизначеності, її міру є ще й показником зрілості самосвідомості як окремої особистості, так і соціуму в цілому.
Сьогодні нерідко можна почути твердження, що українське суспільство не готове до тих випробувань, які випали йому на долю. Насамперед це стосується ситуації довкола війни на Сході України. Мовляв, суспільство так і не змогло перейти на воєнні рейки. Мовляв, воно живе, як і жило раніше. Це й так, і не так. Вірніше, не зовсім так. Звичайно, частина українського соціуму навіть і не хоче знати про війну, живе за принципом – це не моя війна. Але, як видається, така маргінальна позиція притаманна меншій частині спільноти і, на щастя, не надто активній. Для більшості ж наших співгромадян ця війна так чи інакше стала часткою їхнього життя. І тому важливо навчитись достойно і без шкоди для самих себе пережити цей період в сучасній українській історії.
Як матір, яка дізналась, що її дитина має хронічну хворобу, повинна навчитись із цим жити, бо очікування, коли це все закінчиться, в ситуації, де в принципі єдина можлива відповідь звучить - «ніколи», має прийняти таку реальність, інакше не вдасться витримати внутрішню напругу, не змінивши своє ставлення до проблеми та не змінившись самій.
Зрештою, подібні випробування перетворюють особистість на зрілу дорослу людину, вочевидь, це значною мірою відбувається і зі спільнотами, націями та соціумами, які таким чином вчаться адекватно реагувати на складні життєві виклики. Від здатності до спротиву критичним обставинам, від готовності до такого спротиву значною мірою залежить взагалі життєздатність суспільства. «Рішучість продовжувати» - ця назва цьогорічної Фултонської промови російського опозиціонера Гаррі Каспарова на усі 100% стосується українців!
Продовжувати спротив, боротьбу за власну свободу і незалежність, продовжувати, зрештою, наполягати на власній європейськості та власному європейському виборові спільного національного майбутнього. А це вимагає не лише наполегливості, але не в останню чергу й терпіння. Адже зріла людина – це людина, здатна сприймати реальність такою, яка вона є, правильно оцінювати її і мати волю до дії.
Ті, хто звинувачує всіх довкола у власних і загальнодержавних негараздах, навряд чи зможуть витримати ситуацію невизначеності і не зламатись. Адже для таких незрілих особистостей винні всі довкола, тільки не вони. Цей масовий інфантилізм буде виливатись у політичну чехарду, калейдоскоп зміни влад, поглиблення кризи довіри і рішучості продовжувати спротив. І кожен наступний етап буде погіршувати ситуацію. Зрештою, на це й розраховує Путін та його камарилья – взяти Україну змором. Звичайно, не без того, щоб «допомогти» їй у цьому, як ззовні, так і зсередини. Говорячи про інфантилізм і безвідповідальність, незрілість значної частини українського соціуму саме у вище означеному контексті, творці серіалу «Слуга народу» попали, на жаль, прямо в ціль.
А між тим, легендарна фраза, приписувана Черчиллеві: «Успіх – не остаточний, невдачі – не фатальні, значення має лише рішучість продовжувати» - має стати головним гаслом як української держави, так і цілої нації загалом! Причому продовжувати протистояти не у вигляді жертв, замучених у катівнях ворога-переможця, а у вигляді успішної чи принаймні достатньо міцної згуртованої країни. Тому не дуже правильною чи й зовсім неправильною є фраза Петра Порошенка, широко розтиражована масою українських політиків, про те, що воююча нація не може бути процвітаючою. Сучасність знає принаймні один випадок, який докорінно заперечує це правило – це ось вже півстоліття воюючий Ізраїль.
Той, хто хоч раз побував у Ізраїлі, вивозить звідти найголовніше враження – подив і захоплення від країни, що живучи у стані фактично постійної війни, примудрилась бути не лише успішною та багатою, але ще й «нормальною», тобто, цілком придатною для повноцінного людського життя. Пам’ятаєте геніальну фразу барона Мюнхаузена із фільму «Той самий Мюнхаузен»: «Живіть так, панове, начебто ви безсмертні. Посміхайтесь, панове, посміхайтесь! Найбільша підлість на землі робиться із серйозним обличчям». Ізраїль чимало попрацював над тим, щоб виробити такі механізми згуртування та самозахисту громадян, які дозволяють бути успішним та ефективним всьому народу в екстремальних умовах, а при цьому ще зберегти здатність посміхатися. Якщо це змогли зробити ізраїльтяни, чому б не зробити українцям? І довести насамперед собі, що ми теж не в тім’я биті. «Все, що нам потрібно – це рішучість продовжувати!»
