Росіяни на Майдані
Полум’я революції у наших північних сусідів розгориться з іскор, які прилетять до них із Києва
Скільки всього за цю зиму проявив у наших душах і умах Євромайдан! Здається, ми прожили, як мінімум, три роки, а не три місяці: страшних, трагічних, і, в той же час, героїчних і прекрасних. Ще до того, як стався розстріл українських патріотів на вул. Інститутській, я познайомився на Майдані з однією москвичкою, яка перебуває в самому епіцентрі революційних подій ще з 30 листопада минулого року. Інтерв’ю з нею є особливо актуальним у світлі спроб Росії «навести лад» в Україні.
Зазнавши поразки в Києві і Харкові, російський Президент сьогодні намагається взяти реванш у Криму. Сам того не розуміючи, він наближає кончину не лише свого режиму, але й провокує розпад Російської Федерації. Російські громадяни, які на Майдані відстоювали свободу України, навчать своїх співвітчизників не боятися диктаторів і боротися за свою свободу. Свідчення цього — останні події в Москві і Петербурзі, де влада заарештовує тих, хто протестує проти незаконних вироків у «Болотній справі». Та й сама істерична антиукраїнська пропаганда, яку Кремль організував у російських ЗМІ, свідчить про те, наскільки в Білокам’яній бояться того, що іскри від шин і сердець, які палають у центрі української столиці, донесуться і до Красної площі...
Нарешті, нагадаємо думку про Майдан колишнього заступника глави російського уряду Альфреда Коха, який ще кілька місяців тому говорив про те, що події в Україні незабаром перенесуться і до Росії. «Тільки нас буде кривавіше», — говорив він. Ми тоді ще не знали, наскільки кривавими виявляться наші події. Зате ми знаємо, хто з наших найближчих сусідів цьому сприяв.
Все, про що тут йдеться, спрямоване не проти Росії і росіян. Це не погрози, це всього лишень — прогнози, спрямовані керівництву сусідньої, як виявилось, недружньої країни. Це спроба закликати Кремль до відповідальності, до розумних, зважених ухвал. Просто ми дуже не хочемо, щоб кров пролилася ще й у Криму, де вже в результаті громадських заворушень загинули дві людини.
Наскільки можна довіряти нашим прогнозам — вирішувати російській владі. Зазначимо лишень, що ще в грудні ми висловлювали впевненість у тому, що Євромайдан переможе. Хто з противників Майдану тоді в це вірив? Точно з такою ж упевненістю можна передбачити, що незабаром народи і Росії, і Білорусі повалять своїх тиранів — це лише питання часу і, на превеликий смуток, жертв. Ніхто не в силах змінити історичні процеси, які контролюються не нами.
Про те, що і на Росію незабаром чекають революційні потрясіння, призадумалася і моя співбесідниця з Москви. Зі зрозумілих причин не називаю її імені, не хочу, щоб жорстка рука ФСБ дотяглася і до неї. Розмову з дівчиною я розпочав з розповіді про те, що на Майдані познайомився і з іншими москвичами, які приїхали до Києва після того, як російська влада розганяла мітинг на підтримку української Революції Гідності.
— Недивно, що росіяни приїхали на Майдан. А що їм залишалося робити? У Москві вони лишень вийшли на вулицю і навіть не встигли розгорнути плакати на підтримку Майдану, як їх тут же схопила поліція і запакувала в автозаки. Така в Росії політика. Я раніше політикою взагалі не цікавилася, навіть на вибори не ходила.
— Природно, і на Болотну не пішли...
— Що стосується Болотної, то деякі люди, які там протестували проти путінського режиму, сьогодні тут, на Майдані. Але я в Москві протестувати проти незаконних дій російської влади не ходила. У мене батько дуже суворий, він сказав: «Якщо підеш на Болотну, я тобі голову відірву!». Зараз батько хотів забрати мене з України назад до Москви, але я сказала, що не поїду додому. Я залишатимуся тут, поки Революція в цій країні не переможе.
— Як сталося, що ви, будучи аполітичною, не ходили захищати свою країну, а потрапивши до України, боретеся за її свободу від кримінальної влади вже третій місяць?
— Я тут не за політиків і не за політику! Мене надихає український народ. У нас у країні, особливо в Москві, люди прагматичні, вони не вірять в те, що можна щось змінити, що можна сподіватися на щось краще. Насправді, більшість росіян вам заздрять. Заздрять тому, що тут люди змогли це зробити, а там не виходить. Ті, хто мріє жити в іншій Росії, сподіваються на те, що всі регіони піднімуться проти Путіна. Але це утопія, в Росії люди не піднімуться, вони бояться влади. Різниця між росіянами і українцями в тому, що коли росіяни бачать ЗМОП, то вони всі в страху розбігаються, а українці, коли на них іде «Беркут», дають йому відсіч! Насправді українська приказка «Моя хата скраю, я нічого не знаю» — стосується Росії, а не до України. Тут люди набагато згуртованіші. Я сама була здивована, коли зустріла тут людей з Одеси, Сімферополя, Донецька, Харкова, з інших південно-східних міст України. А нещодавно з Філадельфії приїхав американець. Він не етнічний українець, ні слова українською не знає, але приїхав, щоб допомогти Майдану. Коли його запитали, що він уміє робити, то з’ясувалося — він нейрохірург.
Р.S. На завершення не можу не процитувати зворушливу історію, яка, серед інших дивовижних історій про нашу Революцію, з’явилася в соцмережах:
Про Росію. 18 лютого, вечір. Виводжу жорстоко побитого бійця з медпункту після перев’язки. Далі маршрут — автоволонтер і київське помешкання, де добрі люди забезпечуватимуть бійця всім необхідним до одужання. Діалог:
Я: Ти хто? Де потрапив під таку роздачу?
Він: Я прапороносець 33-ї сотні! — На плечі у нього сумка з «молотовим», в іншій руці — прапор.
Я: І?
Він: Я прапор не кину і гадам цим не віддам! Ось і потрапив, відстав, ледве наші відбили.
Я: Звідки ти?
Він: З Пітера.
Я: .... ???? А ти за що тут стояв?
Він: За свободу України!
Я: А що тобі до нашої свободи?
Він: А нам без вашої свободи вік волі не бачити!!!
Я: ....
Пересохло в горлі. Бачили б ви Дмитра. Синій увесь від побоїв обличчя не видно. З Пітера. Лише каска і броник його врятували. Завжди пам’ятатиму про те, що Росія і Путін — це не одне й те ж.
