Що це за життя, якщо бабине літо не зігріє
Раз і все — заклинило мобілку на зовсім випадковій мелодії, далеко не найкращій. Нахабно повторювався один і той же рефрен, дратуючи своєю оперетковою непотрібністю. За вікном машини бігло стрімголов бабине літо, а я все натискувала і натискувала кнопки, але причіпливе «ах как тебя вернуть» не зникало. І раптом вийшло, стало тихо, і тяжіння яскравого в’янення, що миготіло за вікном, своєю обеззброюючою природністю ураз заманило, і голова запаморочилася від цієї дзвінкої соковитості, тонкої і ніжної провокації, на яку ми ведемося все життя. І розуміємо ж бо, що безневинному обману жити тільки до перших нудних дощів. На бабине літо ще ні в кого не було алергії, не було від нього і діатезу, дратівливості. Та й гріє думку, що не кожен стиглий гарбуз, на щастя, стане золотою каретою. Значить, намилувавшись, отримаємо і дивовижну кашу — думала, проїжджаючи, заглиблюючись у передмістя, повз мальовниче село край дороги. Напевно, знову побачу за поворотом справжній килим із гарбузів. Вони виставлені, звичайно, господарем для продажу на жвавому місці, але як артистично: орнаменти з огрядних яскравих і жарких гарбузів створювали відчуття свята, причому не календарного, а за поривом, відтінки грали на сонці, змушуючи відшукувати нові і нові порівняння, але все це змивали прянощі осіннього чистого повітря. У результаті навіть народжувалася хвацька переконаність, що якщо багато вже розв’язано бунтівних питань, то й з рештою впораємося.
Отже, висновок очевидний — гравітація править бал, це воно — тяжіння. Можна його наполегливо не помічати, але не в бабине літо. Здавалося б — звідки в дерев відчуття своєї вічності, якщо сьогодні-завтра листя скидати, навіщо троянди надумали на старості років народжувати нові бутони. Осінній концерт такий — сьогодні її день, а старіти красиво вона теж уміє.
Новий понеділок щодо зменшив ліричні оберти, і знову за звичкою починала робочий день вже в маршрутці, ведучи непомітний безконтактний і безсловесний діалог. Різними фактами, почутими зовсім випадково, накриваю для себе неначе своєрідний шведський стіл, а потім, якщо приправити все власними спостереженнями, можна і гуляти в цьому просторі. Вільному стрільцеві не обов’язково мати мету упаювати певні розумні одкровення читачеві, йому дозволено вертіти головою і бачити щось і довкола дійства, аналізувати начебто і навколоплідні води. Та і відчуття свіжіше від необкатаності думок, технологій, та й навіщо вони, скажімо, в маршрутці. Щоправда, на цього разу саме в маршрутці випадково трапилися дві картинки, хоча й не повинні були — адже і високі диспетчери чітко позначили для кожного свої коридори різного комфорту, вважаю, що відверта бідність і очманіле багатство в такому режимі зможуть співіснувати майже мирно.
Якщо їхати в печерському напрямі годині о восьмій ранку, то у вікнах маршрутки тільки й бачиш багаті машини, що розвозять школярів у ліцеї й гімназії. Відзначаю це механічно, бо здивувалася зовсім іншому. На задньому сидінні сидів хлопчик років восьми, він їхав, як зрозуміла з його розмови, з мамою в дуже престижний ліцей. З усього відчувалося, що оплата навчання дається цій сім’ї шляхом відчутного самозречення, бо в маршрутах туди не їздить навіть напівмажори. Невже зміна сьогоднішнім політичним безсмертникам може прийти з народного транспорту. Втім, не варто дуже заграватися в казки, підтвердив інший діалог незнайомців. Не обертаючись, вловила його сюжет: господарник з дуже дорогого готелю, особисте життя якого (маю на увазі готель) знаю не з чуток, оскільки живу поряд із цими хоромами і ще не забула, як багато років мучили вони всіх довкола нічними шумами будівництва, замовляв якесь фарбування восьми полиць у чорно-золоті тони. І додав — обов’язково потрібно все на сьогодні до четвертої години. Ще дізналася про важливе, оскільки ця фраза була вголос переадресована безпосередньо виконавцеві, була вона, скажемо відверто, не для кожного дня і вже точно не для маршрутки. Звучала так — гроші значення не мають. Ти зрозумів? — з потрібною інтонацією перепитала пасажирка з телефоном. Той зрозумів і всі зрозуміли миттєво, хоча нас усе життя переконували, що гроші не пахнуть.
Зрозуміло, варто вчитися у парфумерів, які щодня розвивають пам’ять на запахи. Ось що розповів мені один парфумер-початківець, який нині навіщось підробляє у модного політика. Невже туди ж? Так от, аби чітко запам’ятати запах, майбутній парфумер повинен, перш за все, навчитися ідентифікувати його, тобто визначити його категорію й основні якості, а для цього потрібно вміти правильно нюхати. Професіонал легко зіставляє реальний запах з тим образом, який він неначе записав нюховими нейронами свого мозку. Така пам’ять — це суто інтелектуальний процес, і справжній «ніс» може відчути запах вже з опису його складових частин, навіть при фізичній відсутності аромату. Так, з грошима цей трюк, мабуть, не зіграє, але тренуватися варто — адже нам теж доведеться скоро вибирати, як і студентам із сотень есенцій під номерами розшифровувати назви аромату, знати аналітичний опис компонентів, аби вміти ефективно змішувати їх, складаючи гармонійні пропорції ароматів. Аби кінцевий результат високо котирувався, все повинно працювати на загальний результат і на своєму місці: головна група створює формулу нових парфумів, інші займаються координацією проекту, створенням дизайну флакона й упаковки, треті — реалізацією на виробництві, маркетингом. Є специ, які здатні розрізняти близько 1500 запахів. Найбільш обнадійливий факт — кожна людина із здоровими дихальними функціями може стати парфумером, якщо не буде під час навчання користуватися парфумерними засобами, оскільки постійна присутність сторонніх запахів притуплює нюх.
З деякою натяжкою цей парфумерний лікнеп лягає і на нинішню осінь — якщо не тренуватимемо нюх, знову можемо проґавити якийсь учорашній сніг, загримований під ніжний і трепетний дебют.
Мабуть, інтуїтивно нащупуючи слід більш повновагий, іншої щільності, постійно втікаючи від попкорнових політичних одкровень, серце заспокоїла, поговоривши з молодичкою на базарі. Вона жахнулася: як багато вже зараз, коли тепло, людей, які кашляють. Купіть калину. На неї тільки подивишся — й одразу одужуєш. І кращаєш, заговорницьки засміялася вона.
Так і зробила — з калиною в руках точно бабиному літу приглянуся.
