Харків’яни запалили свічки скорботи та надії
День 24 листопада видався в Харкові похмурим та холодним. Здається, сама природа поєдналася з людьми, сумуючи за безневинними жертвами Голодомору. Були квіти, вогники свічок, розсипи калини, зерна та хліб, покладені до меморіалів, на площах та в місцях масових поховань 30-х років.
«Мій дідусь помер від голоду в 1933 році, - згадує 63-річний харків’янин Валерій Пересипкин. - В тому ж році загинули і його двоє синів. Вижила тільки одна донька, моя мати. Так само в часи Голодомору помер дідусь і в моєї дружини – їхня родина жила в селищі Кам’яна Яруга, в Харківській області. В них було шестеро дітей, з яких живим залишився тільки один. Вони мали козу та вважалися заможними. Тож їх «розкуркулили», забрали козу та все їстівне». Валерій Іванович прийшов на панахиду до Хреста жертвам Голодомору у Молодіжному парку разом з донькою Верджинією та 7-річною онукою Аліною. Він пишається онукою, яка займається танцями та вже здобула кілька нагород на всеукраїнських конкурсах. А ще радіє, що Аліна спілкується бездоганною українською.
У багатьох присутніх на панахиді є сумні історії їх дідів та бабусь. Від страшної трагедії штучного голоду зникали цілі культурні осередки, винищувались родоводи. Дослідники запевняють: тільки в Харківській області від Голодомору 32-33 років загинуло орієнтовно800 тисяч людей. Скількох чудових онуків не дораховується сьогодні кожна місцева родина?
В унісон цим роздумам голова Харківської «Свободи» Ігор Швайка наголошує перед громадою: «Мільйони українців не народились в Україні, вони не стали інженерами, священиками, лікарями, авіаторами». Він розповідає, як його дідуся перевезли з Полтавщини на Донбас і цим врятували від голоду. Того року в його селищі дві третини хат залишилися порожніми. І живі несуть відповідальність перед загиблими, впевнений Ігор Олександрович. «Зараз, через 80 років після трагедії, прийшов час назвати імена замовників вбивства та їхніх нащадків - це час не для плачу, а для дії!» - закликає він присутніх.
Біля масової могили по вулиці Академіка Павлова зібралося небагато людей. Деякі з харків’ян дізналися про це страшне місце нещодавно від громадських активістів, хоча часто їздять поряд. Тут поховані дорослі і діти, померлі від голоду навесні 1933 року. В день скорботи сумно грає лірник Назар Божинський, читає молитву священик, діти бавляться вогниками в скляних свічниках. Сум перетворюється на надію – життя продовжується, а з ним разом живе й пам’ять, яка захищає наше майбутнє.
З настанням сутінківна майдані Свободи, біля пам’ятника Кобзареві та за склом звичайних осель запалюють свічки пам’яті. Дикуватим дисонансом до сумного вогняного хреста виглядає на майдані Свободи… новорічна ялинка. Цього року харківська влада випередила саму себе, почавши монтувати головний святковий аксесуар за півтори
