Реставратор української нації

У тоталітарній державі, нетерпимій до будь-яких форм духовної непокори, неможливо бути «просто істориком». Адже нещадні жерці «єдино правильної» ідеології розглядають бодай найменші спроби шукати Вічну Істину (що не залежить від царів, генсеків, фараонів, тих же корисливих жерців, продажних публіцистів чи науковців) як свідому зраду, натомість вимагають завзято вихваляти незрівнянні принади Великого Брата. Зрада вдесятеро непростиміша (і карається жорстокіше), якщо історик свідомо бажає служити рідному народові, а не фантомній ідеологемі на кшталт «нової» історичної спільноти людей — радянського народу. До того ж, саме відданість народові, сином якого він є, поклав собі головним критерієм для оцінки героїв своїх творів. А Україна, схоже, чи не єдина держава у світі, де офіційно вихваляють тих діячів національної історії, котрі затято служили не власній, а чужій країні (Московії, імперії Романових, СРСР), натомість тих, хто боронив незалежність рідної землі, проклинають. Що може бути страшнішим й абсурднішим за це? Нації фактично викололи очі й зламали хребет.

Це прекрасно розуміли кращі українські історики ХХ століття. І коли перечитуєш праці Михайла Юліановича Брайчевського (06.09.1924—23.10.2001), який, безперечно, належить до їх числа, коли спілкуєшся з людьми, які його знали, ознайомлюєшся зі спогадами його друзів, то усвідомлюєш: цінність зробленого Михайлом Юліановичем, значення того, що він залишив нам, нащадкам, виходить далеко за межі «чистої науки». Адже Брайчевський — автор всесвітньо відомих праць «Походження Русі» (1968), «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964), «Приєднання чи возз’єднання?» (1966), «Утвердження християнства на Русі» (1988), а також зовсім недавно опублікованих фундаментальних монографій «Суспільно-політичні рухи в Київській Русі», «Історична думка в Київській Русі», «Русь і Хазарія», «Аскольд — цар Київський» — був не тільки великим істориком, а й воістину глибоким мислителем і талановитим державотворцем, чиї пророчі думки й сьогодні не втратили свого значення. У певному сенсі можна сказати, що Брайчевський, один із найкращих археологів в Україні, виконував високу місію, притаманну цій дисципліні. Був реставратором минулого українського народу (очищеного від догм, міфів, ярликів, прикрих виявів меншовартості), а отже, і конструктором його майбутнього. При цьому він завжди залишався символом порядності, об’єктивності та непідкупної чесності в історичній науці, взірцем громадянина та патріота України, бо не бажав (ба більше, просто не вмів!) хитромудро «вибудовувати кар’єру», йдучи задля цього на поступки з принципових питань.

Хтозна, може, це було генетично закладено в темпераменті Михайла Юліановича, нащадка давнього українського шляхетського роду, колись ополяченого, а у ХХ столітті свідомого своєї національної належності (недарма батько історика, Юліан Карлович, віддав сина саме в українську школу № 83 на вул. Лютеранській у Києві, щоправда, на хвилі русифікаторської боротьби з «націоналізмом» переведену в розряд російської; наш герой запам’ятав це на все життя). А можливо, ця рідкісна тепер здатність — не гнути спини ані перед науковим «начальством», ані перед іншими високими чиновниками — була вироблена в ньому самим життям.

Закінчивши з відзнакою історичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка (1948 рік; до речі, саме Брайчевський заснував у цьому навчальному закладі Наукове студентське товариство — НСТ — і виступив на засіданні студентської наукової конференції з доповіддю на тему «Походження українського народу», дослідженню якої він віддасть мало не все життя), молодий науковець іде працювати в Інститут археології АН УРСР, де вивчає слов’янські старожитності та проблеми взаємозв’язків давніх слов’ян із провінціями Римської імперії. Проте дослідницькі інтереси Брайчевського доволі швидко вивели його на «вибухонебезпечні» (у політико-ідеологічному сенсі слова) терени. Так, уже на початку та в середині 50-х років ХХ століття М. Брайчевський обґрунтував вельми крамольну на той час (та й пізніше) думку про тотожність пам’яток черняхівської культури (виникла на теренах Східноєвропейського Лісостепу приблизно в ІІ ст. н. е.) та міжплемінного об’єднання східних слов’ян, котре візантійські хроніки йменували антами, а давньоруські літописи — полянами. Що це означало? Фактично тим самим молодий талановитий археолог Михайло Брайчевський підтримав «буржуазно-націоналістичну» теорію М. Грушевського, згідно з якою саме анти (Грушевський чітко підкреслював: прямі предки українців!) започаткували процес державотворення у східних слов’ян та справили визначальний вплив на розбудову давньоруської держави з центром у Києві.

У 1955 році М. Брайчевський завершує роботу над кандидатською дисертацією на тему «Римська монета на території України». Але вже докторська дисертація, яку історик подав до захисту через 5 років (на той час він уже був автором великих розділів у колективних монографіях «Нариси стародавньої історії Української РСР» та «Історія Києва»), зустріла потужний спротив на стадії обговорення в Інституті археології АН УРСР і була відхилена, причому зовсім не з наукових, а з ідеологічних міркувань. У тому ж 1960 році Михайло Юліанович Брайчевський переходить на роботу в Інститут історії АН УРСР, відразу ставши (разом з Оленою Апанович, Оленою Компан, Ярославом Дзирою) однією з найяскравіших зірок «шістдесятницького» напряму в нашій історичній науці та культурі. Саме в той період (1963—1968 роки) були створені фундаментальні монографії вченого «Коли і як виник Київ», «Біля джерел слов’янської державності», «Походження Русі», а також знаменита стаття «Приєднання чи возз’єднання?» Ці твори, невдовзі видані у Західній Європі та США, зробили ім’я Михайла Юліановича Брайчевського відомим далеко за межами України.

Кожну із згаданих праць видатного історика можна порівняти із раціональним зерном, яке принесло свої плоди на ниві української національної свідомості, яка тільки почала «розморожуватись», повертатися до життя після довгих десятиріч сталінської тиранії. Таких «плодючих зерняток» було декілька. Стисло розглянемо їх.

«КОЛИ І ЯК ВИНИК КИЇВ». Ретельно зіставивши та проаналізувавши документальні свідчення візантійських хронік, давньоруських літописів, навіть скандинавські перекази та вірменський епос, Брайчевський дійшов висновку, що напівлегендарний Кий був абсолютно реальною історичною особою, очільником могутнього слов’янського державного об’єднання, полянським князем; а щодо знаменитого Аскольда, володаря Давньокиївської держави у 60—80-х роках ІХ століття, то він був правителем полянської династії Києвичів, аж ніяк не варягом! І саме Аскольд здійснив відомі літописні походи на Візантію, а не оспіваний Пушкіним князь Олег (його вбивця).

«ПОХОДЖЕННЯ РУСІ». Ця знаменита монографія містить чи не найфундаментальніше, найґрунтовніше спростування «священної» в радянську добу політико-ідеологічної (а не науково санкціонованої) теорії про «спільну колиску» — єдність походження російського, українського та білоруського народів, «спільність» (саме так, навіть не близькість!) їхньої історії та культури, чим, власне, і доводилась історична «закономірність» злиття — зникнення! — націй, зокрема української (звісно, в «історичній перспективі»). Брайчевський піддав такий підхід серйозній, науково вивіреній, документально підтверджуваній критиці. Він довів, що лінгвістичні, археологічні й антропологічні джерела, як і писемні свідчення, беззаперечно демонструють: те державне об’єднання слов’янських племен, яке в ІХ ст. мало назву «Русь», виникло у Східноєвропейському (українському) Лісостепу, мало чітке первинне «ядро» — середня Наддніпрянщина з Києвом, Черніговом, Переяславом. Щодо територій, розташованих на Північ та Північний Схід від цього первинного осередка, то вони були залучені до слов’янізації значно пізніше, бо були на той час заселені іншими етносами. Отже, Брайчевський стверджував: пращурами кожного із трьох східнослов’янських народів було населення тих земель, які пізніше стали їх етнічними територіями. Наукову (та й політичну) вагу цього твердження справді важко переоцінити.

Монографія «БІЛЯ ДЖЕРЕЛ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ», подана Брайчевським до захисту як докторська дисертація й не ухвалена «інстанціями», розвивала й уточнювала погляди історика на ареал черняхівської культури Лісостепу порівняно з ареалом розселення полян — державотворчого народу східних слов’ян тієї доби. Коріння слов’янської державності слід шукати не деінде (у норманів, у Новгороді, Ладозі, у хозар, у суздальських лісах тощо), а в нашій землі, у Середньому Подніпров’ї. Ця проста думка Михайла Юліановича викликала жорсткий спротив імперських догматиків.

І, нарешті, знаменита стаття «ПРИЄДНАННЯ ЧИ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ?» Дирекція Інституту історії АН УРСР у 1966 році доручила Брайчевському висвітлити на сторінках «Українського історичного журналу» «вічну» для України проблему: як саме слід трактувати відому Переяславську раду та її рішення? Як «возз’єднання» навіки двох народів-братів (саме це безапеляційно стверджувалось у сумнозвісних Тезах ЦК КПРС до 300-річчя Переяславського акту) чи як «приєднання» (читай — поглинання) козацької України Хмельницького до іншої держави — Московського царства — з усіма, м’яко кажучи, неоднозначними наслідками, що звідси випливали? Очевидно, керівництво Інституту історії того періоду, чудово знаючи погляди «націоналіста» Брайчевського, прагнуло «спрямувати» його працю в русло офіційної радянської історіографії. Але результат виявився прямо протилежним!

Активно використовуючи в тексті цитати з праць Маркса, Енгельса, Леніна (що було практично неминучим у ті роки), Михайло Юліанович Брайчевський переконував читачів (і робив це настільки впевнено, що заперечити йому було неможливо!): так зване «возз’єднання» насправді було брутальним актом загарбання нашої Батьківщини. Воно відкинуло Україну до найпримітивніших форм феодалізму, спричинило явний регрес у політичному, культурному та економічному житті, який дуже важко подолати, завдало нищівного удару національним державотворчим процесам.

Дуже цікаво, що свою «єретичну», «страшну» статтю Михайло Брайчевський подав аж ніяк не до «самвидаву», а до редакції офіційного журналу Інституту історії АН УРСР, причому другий примірник машинопису, не ховаючись, залишив у себе в відділі та ще й ознайомлював із ним усіх охочих! Проте там, «нагорі», аж ніяк не були розчулені такою наївністю видатного історика. Йому пригадали все: і зміст «крамольних» монографій, і те, що їхній автор категорично відмовився «щиро каятись», обстоював наукову зрілість своїх праць (визнаючи тільки, що переклади на Заході, які почали вже з’являтися, вийшли без відома й згоди Михайла Юліановича), й активну участь у зібраннях Клубу творчої молоді у 1962—1965 роках (а це — Стус, Горська, Симоненко, Чорновіл, Драч, Павличко, Танюк та десятки славетних імен...), на яких М. Ю. Брайчевський виступав із блискучими лекціями з історії Київської Русі та давнього Києва. Звичайно, «пробачити» це було неможливо.

У 1968 році Брайчевський разом із Ярославом Дзирою, Оленою Компан та Оленою Апанович був звільнений з Інституту історії АН УРСР «за скороченням штатів» (! — І. С.). Але й місяці вимушеного безробіття не загасили творчої енергії вченого. До речі, саме в цей час він виявив силу й хист громадського діяча, адже врятував від перепланування архітектурний комплекс нинішньої Києво-Могилянської академії (керівництво морського училища, яке тоді займало цю площу, хотіло побудувати там великий спорткомплекс із басейном!), не дав знести давні споруди Подолу і створити там «мікрорайон»... До того ж М. Ю. Брайчевський був не лише істориком, він чудово малював, писав літературні рецензії, навіть художні твори, наприклад створив детективне розслідування «Убивство князів Бориса і Гліба».

1972 року нова, цього разу значно потужніша хвиля репресій не оминула видатного вченого. Талановитого історика звільняють за «серйозні теоретичні помилки та методологічні хиби» з Інституту археології АН УРСР, де він тоді працював, «звільняють», як здавалося тоді, взагалі з науки, назавжди, із «вовчим квитком»; усі праці всесвітньо відомого вченого були вилучені з бібліотек; заборонялись навіть книги, де просто згадувалося його прізвище, хай навіть у критичному контексті. Були всі підстави чекати арешту. Коли М. Ю. Брайчевський важко хворів і переніс поспіль три складні операції, то в лікарняній палаті, прикидаючись пацієнтом, на нього чатував агент КДБ...

І все ж Брайчевський переміг — повернувся до активного життя і в науку. Офіційно доктором наук визначний український учений став лише у віці 65 років (! — І. С.), у 1989-му. Тоді ж, у вересні, Михайло Юліанович (про це не всі зараз пам’ятають) виступив на Установчому з’їзді Народного Руху України з однією з головних співдоповідей на тему «Витоки, розвиток та перспективи української державності» (охочі можуть прочитати текст доповіді у «Літературній Україні» від 12.10.1989 і переконатися, наскільки років уперед бачив учений). Ще один показовий факт: коли 1988 року тодішнє радянське керівництво вирішило відзначити 1000-ліття Хрещення Русі, то, за свідченням Є. Сверстюка, з усього загалу істориків та релігієзнавців лише М. Брайчевський зміг фахово висвітлити цю тему. І написав книгу «Утвердження християнства на Русі», яка привернула пильну увагу Папи Римського Івана Павла ІІ.

Останні роки життя Михайло Юліанович Брайчевський викладав у Києво-Могилянській академії, створив для студентів історіософський курс «Вступ до історичної науки», боровся за зміцнення та розвиток України, державного статусу нашої мови. До смерті він не отримав жодної державної нагороди. Але це не дивує. Хіба може гідно нагороджувати держава, якої реально немає? Такі події — не правило, а рідкісний виняток...