Навмисне місто

Сергій НОСОВ — автор багатьох п’єс, зокрема й для дітей — «Дон Педро», «Путем Колумба», «Берендей», «Джон Леннон, отец», «Тесный мир», «Короткие пьесы». Як прозаїк опублікував книги «Внизу под звездами» (1990), «Памятник Во Всем Виноватому» (1994), «Хозяйка истории» (1999), «Член общества, или Голодное время» (2000), «Дайте мне обезьяну» (2001). Книжку «Тайная жизнь петербургских памятников» відзначено літературною премією «Нос».

— Що ви пам’ятаєте про Петербург вашого дитинства?

— Я живу в тій самій квартирі, у якій народився, в будинку на розі Фонтанки і Московського проспекту. З цим районом і пов’язані спогади. Ізмайловський сад (зараз там Молодіжний театр) — мабуть, мене туди маленьким водили, жолуді, які ми там збирали. А з іншого боку кварталу, за Московським проспектом, був Введенський канал. Зараз він закопаний, але місце так і називається — Введенський канал або вулиця Введенського каналу. Так от, там пам’ятаю брудне-брудне місто і якісь дерев’яні набережні, а по той бік — ТЕЦ, вона й досі там стоїть, щоправда, вже топлять газом, а тоді топили вугіллям. І моїм улюбленим заняттям було дивитись, як ці вагонетки піднімаються з гуркотом, вивалюють вугілля і як потім усе це падає вниз.

— А знамениті ленінградські двори?

— Звичайно. Двір у нас крізний, виляє в різні сторони до Фонтанки вздовж Московського проспекту. Особливо пам’ятаю те, що задній двір — глуха стіна, гаражі з підземним бомбосховищем — був забороненою зоною, туди мені, зовсім маленькому, не можна було ходити. Там була така страшна пральня з дверима в під’їзді, а ще — підвали. Адже на той час у нас ще не було парового опалення, і наші дрова лежали в підвалах. Бабуся якось привела мене туди, я побачив ці стелажі — вони мені здавалися просто величезними. Гігантське підземелля, дрова, дрова, дрова, розділені по квартирах, — ось така картинка. У нас якось зник кіт, потім знайшовся в цьому підвалі.

— Коли ви виросли, у вас, звичайно, з’явились улюблені місця в місті?

— Не так улюблені, як за потреби я там з’являюсь — на тій же Сінній площі. Я часто дивлюсь на місто очима своїх персонажів. Герої мого передостаннього роману повели мене в пітерську промзону, в покинуті місця, про які у нас мало хто знає.

— Де це?

— У радіусі Московських воріт, між гілкою Балтійського і Варшавського вокзалів. Там звалища, величезне колишнє Митрофанівське кладовище, забудоване складськими приміщеннями, але є ще й залишки старообрядницького кладовища. Іноді я туди ходив, хотів влаштувати там свого персонажа на роботу сторожем. Людей там практично не було, бігали зграї собак. Можливо, зараз щось змінилося. В будь-якому разі, для мене стали більш симпатичними непарадні місця.

— Це тільки через літературу чи з внутрішніх мотивів теж?

— Частково і внутрішня реакція, напевно. Гамірне місто, врешті-решт, хочеться чогось менш суєтного. І потім у таких місцях є своєрідний шарм. Скажімо, я з величезною цікавістю пройшовся вздовж Чорної річки. Всі знають, що там убили Пушкіна. Є обеліск, але він стоїть в облаштованому скверику, в іншому місці неможливо поставити — там завод, та ж сама промзона. А от якщо пройтися вздовж річки далі, подивитись, як вона перетворюється на зовсім маленький струмочок у яру на далекій околиці Петербурга — це зачаровує.

— Чим іще цінний Петербург для вас як для письменника?

— Відчуттям, що тут усе взаємопов’язано. Ось ми зараз сидимо на розі Володимирського і Літєйного. Але ж тут про будь-яке перехрестя можна написати роман. Скажімо, на тому розі було кафе «Сайгон» (місце збору хіпі з усього СРСР у 1980-х. — Д.Д.), чим не тема? — тільки цей гіпотетичний роман буде не просто про це місце, але й про все місто в цілому. Почав я цікавитись історією нашої квартири — виявилось, що до 1932 року вона була аптекою імені Софії Перовської. А потім аптеку перетворили на три квартири. І 1932 року мій дід оселився там разом зі своєю сім’єю. А коли в туалеті під час ремонту міняли стелю, то з дірки в стелі посипались кістки. Різні історії розповідали про дивних людей, які жили нагорі...

Ще я захопився пам’ятниками, здебільшого маловідомими — скажімо, про пам’ятник Пирогову в Петербурзі мало хто знає. Сам по собі він не дуже виразний, але історія пам’ятника і місце, де він стоїть, такі дивовижні, що тільки встигай матеріал відсікати, щоб даремно не заважав.

— Про міські пам’ятники ви написали цілу книгу. А який із них у вас найулюбленіший?

— Несанкціонований, абсолютно безглуздий пам’ятник Чкалову, який встановив колись один невдатний скульптор. Він його наприкінці перебудови увіткнув у скверику і виїхав на історичну батьківщину до Азербайджану, де й загинув. Художніх достоїнств там небагато. Встановили так: вкопали в землю трубу і на неї насадили бетонну голову, зачепивши за крюк. Цей крюк донедавна стирчав у Чкалова з тім’я. Так і стояв пам’ятник нелегалом, без прописки і реєстрації. Влада довгі роки з ним боролася, знести хотіла. Врешті-решт, зі скверика прибрали кіоски, вигнали бомжів, а потім один депутат зробив широкий жест: облаштував майданчик, зрізав крюк, пофарбував Чкалова, і він тепер дуже навіть гламурний. А на брандмауері будинку з’явився величезний плакат — привітання з 50-річчям польоту Гагаріна і портрет самого депутата. Схоже, пам’ятник-нелегал став почесним громадянином району.

— Судячи з того, що ви говорите, Петербургу властива своєрідна смислова в’язкість. Безліч конотацій у кожної точки в історичному центрі.

— Так, причому доволі часто вони бувають паразитарними. Одне чіпляється до другого, ніби всупереч ідеї цілого. А якщо ще врахувати, що з кожним місцем пов’язана безліч побутових випадків, різних пригод та іншого, то Довлатов, мені здається, повинен був реалізуватися саме тут.

— Чому?

— Тут багато що провокувало на всілякі пригоди, які так і просились у книгу.

— А зараз?

— Роль літератури вже дещо інша. Я просто пам’ятаю цей час пізнього застою, коли, м’яко кажучи, роздовбайство було просто розчинене у повітрі, і це по-своєму був вищий ступінь свободи. Все всім було абсолютно байдуже, і якщо ти не був пов’язаний із державними структурами або партійною кар’єрою, ти був вільною людиною — тією мірою, ясна річ, якою сам того хотів.

— До речі, про людей. Що ви можете сказати про петербуржців? Чи є зараз ті неповторні типажі, якими місто було знамените?

— Зараз важче це зробити, все змішалося. Мені найчастіше впадає у вічі тип міського божевільного. З’являються такі люди, потім несподівано виявляється, що вони навіть відомі, що вони такі собі герої фольклору. У мене є роман «Член общества, или Голодное время» — фантасмагорія про початок 1990-х, багато чого взято із життя. Зокрема, я там написав про такого собі карлика, який стояв біля Гостиного двору і кричав під гітару. Без акордів. Просто бив правою рукою по струнах і дико кричав. А довкола збирався великий натовп, і на нього дивилися переважно зі скорботними обличчями, хоча хтось і сміявся. Я його зафіксував у романі як одну з міських картинок, але через кілька років після виходу книги мені раптом почали різні люди говорити: «О, ми знаємо цю людину!». І ім’я виявилося — Коля, і навіть одна француженка розповідала, що дуже добре його пам’ятає і бачила на Невському. Тобто він був символом часу, а потім раптом — зник.

Пам’ятаю добре ще одного міського чолов’ягу. Він ходив і розмахував лінієчкою. Якось на моїх очах він змахнув лінієчкою — і туристична карета, що проїжджала в той момент повз нього, просто розвалилася. Вийшли туристи і візничий, із жахом дивились на розвалини — а він стояв і, задоволений, розмахував лінієчкою. Зі мною він чомусь вітався. Я працював на радіо тоді, йду на роботу, а він сидить на прохідній, вітає. А потім ми ховали одного поета, і раптом цей чоловік опинився на цвинтарі зі своєю лінієчкою. Мабуть, в автобус разом з усіма зайшов і приїхав. Абсолютно сюрреалістична картина: опускають труну, всі стоять довкола могили, а він стоїть осторонь і диригує. Потім він теж якось зник.

На Сінній площі теж дивні персонажі з’являються — інколи здається, що справді просто з романів Достоєвського вийшли. Ось де типажі. І Розкольников, і Мармеладов, і капітан Лебядкін...

— У такому поєднанні?

— Лебядкін — типовий петербурзький персонаж, хоч «Біси» — і не петербурзький роман. Пригадались опуси Шостаковича на вірші капітана Лебядкіна — ось по духу це має відношення до Петербурга. До речі, я нещодавно дізнався, що в моїй школі були квартири, які належали Палаті мір і ваг, якою в Петербурзі завідував батько Шостаковича, тож Шостакович народився в нашій школі, на першому поверсі, де у нас була їдальня або роздягальня. Ніхто тоді не знав про це, тільки зараз з’явилась меморіальна дошка.

— Якщо говорити про історію, чи згодні ви з тим, що Петербург — швидше, не вікно у Європу, а вітрина імперії?

— У певному розумінні — так, а за часів Катерини — точно. Вже Мідний вершник — своєрідний експонат. Вона ж тоді растрелліївський пам’ятник Петру, відлитий ще за Єлизавети, забракувала. Вирішила, що копіювати римський монумент Маркові Аврелію — надто простий шлях. От ми, мовляв, зробимо таке, чого світ не бачив. І вся ця історія з Грім-каменем для постаменту, як його шукали, як перетягували лахтинськими болотами, потім відправляли по воді — справжня інженерно-будівельна авантюра. І просила вона у Дідро порад, він і Фальконе порекомендували і напис намагались вигадати — Європа задіяна була. І тоді європейці мало не з єгипетськими пірамідами все це будівництво порівнювали... Ну яке вікно? Вірно — вітрина.

— А в чому головна історична відмінність Петербурга від інших міст?

— Щось дивне з назвою відбувається. Таке відчуття, що у міста має бути інше ім’я, або воно вже є, а його не можуть відгадати. Ще за Петра назва була нестійкою, він навіть не знав, як її точно написати, писав по-різному — за голландським зразком, скажімо. Багато ще варіантів зафіксовано в перші роки існування, поки не почали називати Санкт-Петербургом. Але й «Санкт-Петербург» почало сприйматися як дещо зарозуміле ще в ХІХ столітті. Коли перейменували у Петроград на початку Першої світової, це було абсолютно природним. Потім звикли до Ленінграда, а нині повернення до Санкт-Петербурга — та все одно це інший Санкт-Петербург, зовсім не той. Не знаю... Мені, наприклад, дивним видається вислів «петербурзькі письменники». Завжди вважав, що петербурзькі письменники — це Достоєвський, Гоголь або Пушкін. А нинішні... як їх назвати? Можливо, тому так багато евфемізмів. Усі ці Північна Венеція, Північна Пальміра, колиска революції тощо. Мене не полишає відчуття, що тут неточність якась, що все це повинно називатися по-іншому.

— Звідси, напевно, і знаменита примарність Петербурга: невизначеність імені зумовлює невизначеність буттєву.

— Мабуть, раніше це відчували гостріше — коли, скажімо, Достоєвський писав про навмисне місто у романі «Злочин і кара». Відчуття навмисності справді є: адже все побудовано всупереч безлічі обставин. Здійснена утопія. Мені взагалі здається, що є дві реалізовані утопії: держава Ізраїль і Санкт-Петербург. А «быть сему месту пусту» представляється мені не так прокляттям, як констатацією факту. За здоровим глуздом — він не повинен існувати: повені, клімат, віддаленість від Москви на той момент — однак ось це все вийшло так, як вийшло.

— Який настрій понад усе властивий місту?

— Думаю, меланхолія.

— Все-таки меланхолія...

— Навіть змішана з лінню. Принаймні, коли Достоєвський прочитав «Обломова», йому страшенно не сподобалась претензія на те, що там змальований нібито національний характер. Він сказав, що це якраз типовий петербуржець. І, напевно, мав рацію. У нас це помітно порівняно з Москвою. Ділове життя не настільки активне, хоча все міняється, звичайно. Ми в Петербурзі більш схильні до депресій, особливо ті, хто переїхав сюди з інших місць. Не кожен тут може прижитися.

— Оскільки ми так чи інакше повертаємось до літератури, хто, по-вашому, найкраще писав про Петербург?

— Костянтин Вагінов. Дуже петербурзький письменник, можливо, навіть найбільш петербурзький. Люблю його давно, читав ще до того, як почали перевидавати. Було тоді дивне відчуття: таке усе близьке духом, а письменник абсолютно забутий, невідомий. Настрій зникнення, надлому, занепаду культури — і, можливо, це все навіть архетипічно для даного місця. Настільки мене ця проза зачарувала, що захотів дізнатись, де автор жив. Знайшов адресу на каналі Грибоєдова і навіть подзвонив у двері. Відкрив якийсь міліціонер і сказав: «Ні-ні, ніколи тут таких не було».

— Говорячи про Вагінова, згадуєш також оберіутів і взагалі петербурзький літературний абсурд, починаючи з Гоголя...

— Так, оберіути недаремно у нас з’явились, тому що абсурд властивий нашим краям. Хармс і більшою мірою Введенський відображають петербурзьке світосприйняття, хоча там немає таких реалій, як у Вагінова, але по духу — так. Я б і Леоніда Добичина назвав — він хоч і писав зовсім про інші місця, але тут, у Ленінграді, і щось петербурзьке розчинене в самій фактурі цього письма, в розпізнаванні деталей, у рельєфній конкретиці, і доля у Добичина теж по-петербурзьки дивна... Та що там письменники: свого часу люди, які відповідали за телевізійні новини, спеціально вигадували події — через відсутність справжніх новин. Пам’ятаю, абсолютно у вагіновському стилі вигадали якусь людину, яка колекціонує волосинки різних людей, показували її в новинах цілком серйозно. Ось знову ж таки — ненавмисно перекликається з літературними образами.

— Який міф про Петербург вам видається найцікавішим?

— Усе, що ми говоримо про Петербург, — уже міф. Створюємо образ. Ми не здатні виразити дійсність у її повноті, можемо лише якось до неї наближатися. Якщо я говорю щось конкретне, то це все одно моє особисте сприйняття і моя особиста міфологія. А якщо говорити про найпоширеніший міф, то Петербургу подобається відрізнятися від Москви чомусь, це вже своєрідний комплекс, хоча хто такі петербуржці? Колись існувала приказка: всі ленінградці — на Піскарьовському цвинтарі. Головний міф, одним словом, що Пітер — не Москва, а головна фобія міста — раптом стати схожим на Москву.

— Здається, це йому жодним чином не загрожує.

— Так історично склалося, що два міста протиставляють, чимало літератури про це написано. Одне як купецьке місто розвивалося, інше — як чиновницьке. У країні чомусь краще ставились до ленінградців — пам’ятаю зі свого дитинства. Але важко зараз говорити про те, хто такі петербуржці, хто москвичі. Адже Москва теж незрозуміло, що таке. І що таке сьогодні Петербург? Він тепер величезний, і одна справа — центр, інша — спальні райони, у нас скоро так і гетто може утворитись. А зараз ось Кронштадт, Петергоф входять до складу міста — це особлива історія сама по собі. Поребриком тротуар і в Москві називають, «булочна» через «ч» говорять і там, і тут. Можливості інші, мабуть. У Москві життя кипить, у нас воно без подій, або їх мало, або їх просто не помічають. От навіть вигадувати їх намагались.

— Якщо повернутися до міського абсурду: вам доводилось тут опинятись у таких дивних ситуаціях?

— Часто. Був доволі яскравий випадок у Театрі комедії. У мене там іде п’єса «Дон Педро». У ході дії двоє старих п’ють горілочку на типовій петербурзькій кухні, без закуски. Випивають у зв’язку з тим, що один із них надумав купити російську горілку як подарунок бразильцеві дону Педро в Південну Америку, за якого виходить його племінниця. А раптом підроблена? Треба перевірити. Побутовий абсурдизм, коротше кажучи. І раптом під час вистави в залі піднімається жінка з місця і під загальне мовчання йде на сцену. Обидва актори завмирають в очікуванні. Вона дістає із сумки хліб, кладе їм на стіл, один з акторів встигає сказати «дякую», а вона йде і сідає на місце. Я от думаю, що таке могло статися тільки у цьому місті. Не гамбургер, не бутерброд із ковбасою, а хліб — поклала і пішла.

— Насамкінець — іще одне літературне запитання: на кого або на що схожий Петербург?

— Для мене це така собі людина, яка відійшла вбік, вийшла із компанії і похмуро мовчить. А якщо брати сталі метафори — мабуть, це Північна Пальміра. І якщо врахувати, що історична Пальміра засипана пісками, і її розквіт в один день припинився — можливо, ця метафора, при всій її красивості, не така безглузда.