«Сповідь» комедіантів

За твори Антона Чехова в українських театрах беруться з побоюванням і небажанням — надто вже вимогливий автор, довгий шлях до якого лежить через прискіпливі спостереження за життям і людьми, через гіркі прозріння і творчу «тахікардію». Відшумів Чеховський ювілейний 2010 рік, а із спектаклів, вартих того, щоб їх згадали, — лише «Три сестри» Едуарда Митницького в Київському театрі драми і комедії на лівому березі та «Чайка» Олега Александрова в Макіївському театрі юного глядача. Ще є чудовий спектакль «Прості історії Антона Чехова» Оксани Дмитрієвої в Харківському театрі ляльок, випущений 2009 року. Ось, мабуть, і всі досягнення вітчизняного театру останніх років.

Проте список міг би бути соліднішим, якщо пригадати, що у Львівському національному театрі ім. М. Заньковецької вже 11 років поспіль (!) на малій сцені щороку з’являється новий чеховський спектакль у постановці А.Г. Бабенко. Днями в Києві за підтримки Російського центру науки і культури заньковчани показали свою останню прем’єру «Сповідь», майстерно створену Аллою Григорівною Бабенко за мотивами чеховських оповідань і п’єс.

Сценічний простір цього спектаклю гранично лаконічний і, по суті, довершується елементами інтер’єру тієї сцени, на якій грають спектакль (напевно, один із найвдаліших варіантів для показу — це Чеховський музей в Меліхово, де відбулася прем’єра «Сповіді» на Міжнародному фестивалі «Меліховська весна» — про це «День» писав у № 92). Троє віртуозних акторів, наслідуючи романтичного П’єро, цинічного Арлекіна й імпульсивну Коломбіну, ось тільки у вишуканих костюмах початку минулого століття, лицедіють у межах старого, як світ, любовного трикутника (ситуація ця, у вигляді навіть не сюжету, а канви, яка ні до чого не зобов’язує, взята з оповідання «Ніночка»). Дружина (Олександра Люта) приревнувала чоловіка (Юрій Волинський) до пасії юнацьких років, такої собі Катєньки, лист якої лише як спогад про захоплення юності чоловік мав необережність показати. Неодружений друг сім’ї (Юрій Чеков) на прохання зневіреного чоловіка вгамував напад ревнощів і за іронією долі сам посів місце благовірного. Смішно? Трагічно? Банально? А це вже як подивитися, як оцінити, як прийняти, адже кожен із героїв має свій погляд на хитромудрі питання «кохання й шлюбу».

Ось зворушливий недотепа-чоловік, із романтичним надривом, розповідає трагікомічну історію студента Гвоздикова («Побачення хоча і відбулося, але...»): хлопець від хвилювання напився і з’явився на побачення в непристойному вигляді, а дівчина чомусь образилася й кинула його. А ось коханець-бонвіван із гордістю розповідає про свої численні пригоди («Сповідь, або Оля, Женя, Зоя»), передаючи досвід і навчаючи юного друга премудростям поводження з жінками. Хоча насправді навіть він, іронічний і бувалий, знає про загадкову жіночу натуру не більше ніж його збентежений співрозмовник. І чарівній дружині варто наспівати лише декілька тактів і змахнути руками, як раптом зазвучить музика. Вона в такт мелодії закружляє в граціозному танці, а чоловіки, витріщивши очі від подиву, спостерігатимуть за нею, намагаючись прояснити для себе таку безпричинну веселість. Але марно. Межа цих героїв — лише нудне ниття або лицемірне похваляння, а їй хочеться (прямо як дівчині Саші з ранньої чеховської п’єси «Іванов») «кохання діяльного», перед спокусою якого не встояти. «Зробіть же який-небудь вчинок!» — і благає, і вимагає жінка, перериваючи просторікування її кавалерів про кохання. «Що ж нам робити?» — істерично реагує на цей заклик чоловік? І як тут не розсміятися...

Секрет цього спектаклю в тому, що герої, хоча й говорять словами з ранніх чеховських оповідань (у фіналі, як вірний рецепт родинного щастя, навіть звучить кумедне «Мої дружини (лист в редакцію Рауля Синьої Бороди)», в глибині спантеличені серйозними «проклятими» питаннями чеховської драматургії. Це лише ескізи майбутніх Астрова, Войницького й Олени Андріївни, або ж Тригоріна, Трепльова та Ніни. Їхні жарти поки що не злосливі, а в очах ще проглядає надія. Вони поки на короткі миті згадують про відчай, страх, самоту і з ще більшим притиском, навіть люттю, намагаються почути і зрозуміти один одного. І щоб не руйнувати ілюзію щасливого фіналу, режисер Алла Бабенко просто в якийсь момент ставить три крапки... Адже якщо не знаєш, чим все закінчиться, то можна повірити, що щастя є!