Шевченкові раритети: повернення у ХХI столітті
Традиційно березень в Україні називають шевченківським місяцем. Проте за один місяць осягнути безкінечну спадщину Тараса Шевченка неможливо. А все ж таки саме переосмислення Шевченка є однією з передумов існування української нації. Шевченківське слово стало джерелом народження української національної ідентичності. Поштовхом до переосмислення сьогодні мало б бути новітнє прочитання творчості майстра в контексті наявного розвитку методів і підходів, що існують у західному літературознавстві та в західноєвропейській гуманітарній думці. На жаль, цього не відбувається. А наявні в Україні прочитання більшою мірою є галасливим обіграванням того, що мало б бути усвідомленим.
Повернення до Шевченка у ХХІ столітті є спробою витворення самої України ХХІ століття. Інтелектуальне наповнення шевченківських творів не застаріває: в тому джерелі нуртує думка, яка допомагає не просто вистояти, віднайти себе в тяжкий час, а побачити майбутнє. Шевченко міг за умов фізичної несвободи створити «Садок вишневий коло хати...». Цей чарівний вірш було написано не в час спокою, а в найтяжчий час, у якому, проте, Шевченко не звинувачував світ, не скаржився на долю і не жалівся на ворогів. Він писав, створюючи своєю працею щось красиве, що звеличує людину над буденністю і не дає впасти під тягарем проблем і екзистенційної втоми. Причому, що важливо, цей маленький «Садок вишневий...» став символічним рятунком України. Хоч би як тяжко було, все одно треба робити свою справу, йти до мети і не занепадати духом.
На щастя, часом з’являються якісні видання, які допомагають читачеві наблизитися у своєму внутрішньому, індивідуально-психологічному часі до великого часу Шевченка. Таким є і нове видання «Повернені шевченківські раритети» (упорядкування, науковий опис колекції та примітки — Сергія Гальченка, він також автор передмови до видання, і Наталки Лисенко). Прикметно, що книжка побачила світ за підтримки Американського посольського фонду зі збереження культурної спадщини. Мабуть, представники цього Фонду розуміють, наскільки грандіозним і потрібним є такий проект. Шевченко — це людина рівня А. Лінкольна чи Дж. Вашинѓтона; це творець національної державності, демократії, простору історичної свободи та державної культури. Чарівний фоліант було надруковано в Дніпродзержинську у видавничому домі «Андрій».
«Раритетний» фоліант складається з таких розділів: «Тарас» (портрети Шевченка), «Раритети» (рідкісні офорти, фрагменти з авторських рукописів рідкісних творів Шевченка), «Рідні. Друзі. Послідовники. Дослідники», «Шевченківський Київ», «Простір», «Меморії», «Козак Грицько Честахівський», «Канівська святиня», «Перший музей Шевченка», «Дослідник і рятівник шевченкіани», «Скульптурна шевченкіана», «Любов і нелюбов до поета».
У книжці «Повернені шевченківські раритети» представлено репродукції з оригінальних гравюр, рукописів, світлин, листів, унікальних видань (першого «Кобзаря» 1840 року та кількох саморобних рукописних «Кобзарів», які поширювалися серед читачів у другій половині ХІХ ст.), а також інші матеріали, що були вивезені з України 1943 року. Пропоноване видання на меті має репрезентувати унікальні матеріали, які вважалися втраченими під час воєнного лихоліття, але все-таки були збережені й повернені в Україну, аби збагатити наявну шевченкіану.
Процес повернення цих матеріалів в Україну розпочався ще в 1990-ті, а завершився тільки 2006 року, коли Українська вільна академія наук у США передала найцінніші матеріали в Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. В передмові зазначено: «З Києва перед окупацією 1941 р. не всі шевченківські архіви та музейні експонати були вивезені. Рукописний фонд Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка AH УPCP було евакуйовано до столиці Башкирії Уфи, а експонати Центрального музею Т. Шевченка — до далекого Сибіру, у Новосибірськ. Дещо (дуже мало) було вивезено з фондів будинку-музею, що діяв як перший в Україні музей Шевченка з листопада 1928 р. За тринадцять довоєнних років там було зібрано велику кількість експонатів — рукописів, книг, світлин, рідкісних прижиттєвих видань і меморіальних речей.
Дорогоцінні скарби були залишені напризволяще в Києві. Але біля них залишилися хранителі — директор музею Андрій Терещенко і його дружина Любина та ще кілька працівників, переважно доглядачів. Увесь цей скарб мало не загинув під час вибухів і пожежі на Хрещатику восени 1941 р. Газета «Нове українське слово» 23 грудня 1941 р. подала інформацію «Будинок Т.Г. Шевченка» про вересневі події того року: «Вибухи і пожежа, що охопили весь центр Києва і докотилися майже до самого будинку, неминуче загрожували загибеллю цього музею». В Україну повернулися шевченківські раритети, але це лише невеличка часточка того, що було зібрано в довоєнні роки, а решту ще треба шукати у США, в Європі. Варто продовжити пошуки у Львові, а потім шукати в Польщі, у Познані...».
Таким чином, історія повернення шевченківських раритетів в Україну видається детективною і майже містичною. Читач зможе довідатися про всі ці шукання і блукання із передмови С. Гальченка, а також про надзвичайно важливу роль Андрія Терещенка у збереження цих національних скарбів.
Поява ілюстрованого видання «Повернені шевченківські раритети» — це спроба донесення атмосфери Т. Шевченка до сучасного читача. Сприйняття Шевченка не вичерпується лише текстуальним виміром. Твори — тільки частина. Тим більше, що усвідомлення Шевченка, здається, має базуватися і на аналізі його мистецьких робіт. Шевченко був людиною ренесансного штибу; це той тип митця, який виростає з фольклорної космогонії. Око такої людини бачить світ у всій повноті та складності, а тому розум здатний поринати в далекі перспективи майбутнього. В тому майбутньому була Україна Шевченка з «вишневим садком»...
Але щоб створити той садок, потрібно сформувати державну волю, приспану, уярмлену. Шевченко пробуджував суспільство від летаргічного сну, але разом із тим він завжди вмів подавати альтернативу. Поряд із етичною катастрофою в Шевченка є надія на порятунок. Черпаючи матерію творчості з Біблії, Шевченко розумів, що все у світі має здатність до переродження. Все підкорено закону парності. А тому і воскресіння обов’язково має настати. Головне — вміти побачити прекрасне й усвідомити стадію хвороби. Дорогу здолає той, хто йде. Але також потрібно бачити небо над головою і зорі на небі в нічний час.
