«Прізвище Могила у 1932 році звучало як вирок»

Український художник-графік та публіцист Геннадій Польовий, народився 3 червня 1927 року в Одесі в сім’ї Петра Івановича Могили, артиста Українського державного народного хору ім. Г. Верьовки (та нащадка легендарного роду гетьмана П. Могили) та Марії Могили (Федорової), режисера та акторки ТРАМу. Згодом родина переїхала до Харкова. 1950-го року разом із братом, композитором Валерієм Польовим, художник був заарештований за звинуваченням у створенні молодіжної антирадянської організації, так званої Народно-визвольній Партії (НВП), «...що ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення політичного устрою у Радянському Союзі» та був висланий на Усольлаг. 1954-го року Г. Польовий був реабілітований. А сьогодні він — визнаний майстер пейзажу, графік, дослідник історії Другої світової, автор серій живопису «Крим. Карадаг» (1969), «Самоцвітні Карпати» (1990), «Саяни», «Верби України» (1997—2007), «Соняшники України» (1995—2001), «Вечірні вогні Києва» (2000—2002), циклів пейзажів із подорожей до Сибіру, Бурятії, Саян, Курильських островів, Якутії, Болгарії, Кавказу та ін. У свої 84 роки художник не полишає активної роботи, має безліч планів та задумів. Із митцем, що увібрав у себе досвід цілої епохи, з Людиною, що сама по собі вже є епохою, сьогодні пощастило поспілкуватися «Дню».

— Геннадію Петровичу, ви виросли в унікальній сім’ї. Розкажіть про свою родину, дитячі роки?

— Мій прадід жив у Чернігівській області (м. Мена), був священиком, його звали Ієремія і походив він із роду Петра Могили. Мій батько був дуже освіченою людиною, мав дві вищі освіти. Його брат був розстріляний за нез’ясованих обставин. У батька (як і у нас із братом) було прізвище — Могила. Однак у 1932-му році це звучало як вирок, на роботу батька ніхто брати не хотів. Тож він змінив прізвище і з того часу ми стали Польовими. Коли мені було 7 років і ми жили у Харкові, столиця переїхала до Києва, наша родина переїхала разом із нею. Батько тоді працював у Наркомітеті Просвіти, і в Києві нам дали квартиру у Лаврському містечку. Це було диво! У той час там жили представники творчої інтелігенції: скульптори, співаки, бандуристи... Атмосфера була незабутня: природа, архітектура, що нас оточувала, усі ці чудові люди. Там ми жили до того, як почалася війна.

— Коли прийшло розуміння, що ви — художник?

— Цього я не пам’ятаю, але знаю, що почувався художником завжди. Тобто сприймати красу світу, усе, що навколо нас, насититися нею — просто, але от яким чином висловити цю красу? Дехто пише, хтось співає, а я завжди знав, що мені це вдається через живопис. Хоча вірші я теж пишу. Взагалі, знаєте, нас таких «динозаврів» (я маю на увазі художників мого покоління) лишилося мало, буквально декілька. І, можливо, це зараз звучить дещо старомодно, але ми завжди прагнули «тримати планку», служити ідеалам виключно категорії прекрасного: краси, людяності, честі. Звісно, я не стверджую, що у молодших художників цього немає, однак таке зараз набагато рідше зустрінеш.

— Розкажіть, будь ласка, про сферу своїх мистецьких зацікавлень?

— Я дуже багатоаспектний, мені цікаво все, де я б не працював: у портреті, пейзажі, графіці... Абсолютно різна тематика: від дотів Великої Вітчизняної до фантастичних птахів, що «живуть» у моєму чарівному саду. Основне, щоб це було по-справжньому, звісно, не в сенсі реалістичності, а у змістовому, контекстуальному. Проте я все-таки за станом душі та способом відчуття світу більшою мірою пейзажист.

— А яка доля більшості ваших робіт?

— За життя в мене було багато виставок — як персональних, так і колективних. Але, знаєте, у мене завжди було таке уявлення, що якщо виставка персональна — то це має бути масштаб, не 10 і не 20 робіт, а значно більше. Раніше Міністерство закуповувало твори кожного митця Національної спілки художників, тепер усе інакше. Художники залишені напризволяще, вони жебракують. Однак я свої картини не продаю, моя постійно діюча виставка відкрита в Київській дитячій академії мистецтв, тематичні картини я подарував музею історії Великої Вітчизняної війни (серію, присвячену обороні Києва). Вони спершу не хотіли їх брати, мовляв: «Тут просто каміння зображено». Та я їх переконав, що це не просто і не лише... Ці лінії оборони — шрами на землі, свідки тих драматичних подій, це історична пам’ять. Також скоро відбудеться моя виставка пейзажів у Феодосії, готуюся я й до великої персональної виставки у Києві. Нещодавно я побував у Холодному Яру на Черкащині, хочу на цю тему теж зробити серію пейзажів.

— У вас стільки планів, а звідки натхнення черпаєте?

— Звідусіль, маю багато джерел натхнення: гори, квіти, природа. Загалом, мрію ще потрапити у Карпати, якщо здоров’я дозволить. У мене є ціла живописна серія соняхів — більше 20-ти. Здавалося б, соняхи — ну, що в них особливого? А вони мене надихають, це не просто квіти! Це символ, навіть більше — це втілення сонця, тепла, радості. Я не можу дивитися на них без усмішки. Це я і прагну втілити у своїх полотнах: красу, захват, щирість, добро.