Постріл у Петлюру

«В українську школу я б дітей не вів,
Їх учебнік школьний весь би посадив.
Там хотя б Шевченка прочитайте зміст —
Ето же отпєтий націоналіст!!!
Як сприймьот дитина все натурою —
Піде неодмінно за Петлюрою!»

Масовий читацький запит на літературу з історії України розпочався на початку 1990-х, коли спраглі правди громадяни скуповували цілі стоси книжок, завдяки чому в повсякденний і науковий обіг поступово поверталися імена заборонених або замовчуваних діячів. Утім, дуже швидко багатьом стало не до книжок, тому що українці були змушені виживати в нових соціально-економічних реаліях. Однак виявилося, що труднощі перехідного періоду не відбили у людей бажання читати й далі цікавитися непересічними історичними постатями, до яких, безперечно, належить і голова Директорії та головний отаман Армії УНР Симон Петлюра. Серед постійних закидів на його адресу чи не найбільш «популярним» є звинувачення в «антисемітизмі», що начебто генетично притаманний українцям з часів повстань Хмельницького, Гонти та Залізняка і який, власне, став «офіційною» підставою для вбивства Петлюри в Парижі 25 травня 1926 року. Випускаючи кулі в лідера українського національно-визвольного руху, «народний месник» Самуїл (Шолом) Шварцбард, згодом виправданий французьким судом, примовляв: «Це за погроми, це за вбивства!».

Дебати про Петлюрину «юдофобію» не припиняються й донині, хоча багатьом із них бракує виваженості й діалогізму. Проте часом трапляються приємні винятки, до яких можна зарахувати відносно нові публікації вітчизняних і зарубіжних істориків — Володимира Сергійчука («Симон Петлюра і єврейство»), Віктора Савченка («Симон Петлюра»), Юрія Шаповала («Цей (не)потрібний Петлюра»), Владислава і Людмили Гриневичів («Євреї України в роки революції та громадянської війни»), Генрі Абрамсона («Молитва за уряд: українці та євреї в роки революції, 1917—1920»), Анджея Станіслава Ковальчика («Пан Петлюра?») та ін.

А віднедавна низку подібних видань продовжила книжка полтавських дослідників «Симон Петлюра — від контроверзи до порозуміння» (2010), співавторами якої стали Віктор Ревегук, Петро Ворона й Анатолій Мучник. Особливість цієї праці, звісно, не позбавленої недоліків (зокрема, виклад матеріалу не завжди чіткий і добре структурований), полягає в тому, що науковці аналізують діяльність лідера УНР без однозначної апологетики й категоричної критики, спираються на багату історіографічну та документальну базу, котра, за словами упорядників, фактично є четвертим автором збірки і дозволяє глибше поглянути на аналізовану проблему.

Читачі пропонованого видання, либонь, із подивом довідаються про те, що в дитинстві Симона Петлюру прозивали «жидівським батьком», бо він захищав євреїв від кпинів надто «толерантних» полтавських товаришів, і про те, як пан отаман боровся проти злочинів розперезаної старшини і козаків (включно з розстрілами), як сприяв створенню єврейських загонів самооборони та в перспективі — формуванню єврейської жандармерії.

Нагадаємо також, що за часів УНР було створене по-своєму унікальне відомство — Міністерство єврейських справ (аналогічна інституція діяла й в інтересах місцевих поляків), а національні партії «Бунд», «Паолей-Ціон», «Фолькс Партай» і «об’єднавці» підтримували ідею української автономії в складі нової федеративної Росії. Щоправда, до прагнення повної незалежності від московського центру вони поставилися скептично й не підтримали IV Універсалу Центральної Ради, вважаючи, що «українська Україна» не зможе забезпечити національно-культурні права євреїв, і внаслідок цього взаємна недовіра між народами лише посилилася.

Суть поглядів головного отамана Армії УНР на українсько-єврейські взаємини добре відбиває відозва «Проти погромів», видана 12 жовтня 1919 року: «Старшини і козаки української армії! Українські і єврейські працюючі маси дивляться на вас як на визволителів, і грядучі покоління не забудуть ваших заслуг перед цими народами, а історія з гордістю впише на свої сторінки моменти з цієї боротьби. Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карності і дисципліно-карності я вимагаю від вас в цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного... Провокацією, на яку вони (більшовики) витрачають величезні суми, вони хотять розкласти нас зсередини, підкуплюючи злочинний елемент, який підбурює наших козаків до різних бешкетів і до погромів над невинним єврейським населенням, і цим хотять накласти тавро погромників на чоло лицарів, які несуть визволення всім народам на просторах України».

Водночас багато дослідників визнають, що Симон Петлюра об’єктивно не міг стримати насильства проти євреїв, адже він не контролював всієї території новопосталої республіки, терени якої перетворилися на поле битви між різними військово-політичними силами. Українські самостійники, більшовики, монархісти, махновці та просто бандитські групи експлуатували на свій лад суспільні міфи про «винуватців усіх бід» євреїв-«визискувачів», за що доводилося розплачуватися мирному населенню, яке не було однорідним за політичними симпатіями, а часто взагалі аполітичним, як, до речі, й українське селянство. В особі євреїв денікінці боролися з «інородцями», комуністи — з «класовими ворогами», а петлюрівці — з «чекістами».

Так, Анатолій Мучник наводить уривок з газети «Киевлянин», в якому описується моторошна атмосфера денікінського погрому: «Вночі на вулицях Києва настає середньовічне життя. Серед мертвої тиші та безлюддя раптом починаються несамовиті волання. Це кричать жиди. Кричать від страху... У темряві вулиці де-небудь з’явиться купка озброєних людей з багнетами, і, побачивши їх, величезні п’ятиповерхові й шестиповерхові будинки починають вити від жаху згори донизу... Цілі вулиці охоплені смертельним страхом, кричать нелюдськими голосами, тремтячи за життя... Це справжній неудаваний жах, справжнє катування, котрому піддане все єврейське населення. Російське населення, прислухаючись до жахливих волань, що вириваються з тисяч сердець під впливом цього «катування страхом», думає ось про що: чи навчаться євреї чого-небудь у ці жахливі ночі? Чи зрозуміють вони, що значить руйнувати держави, які не вони створили?».

Утім, попри несприятливі обставини, спроби українсько-єврейського (а також українсько-польського) поєднання відбувалися, викликаючи тим самим бурхливу реакцію більшовицького табору. «Сіоністи встромляють ніж у спину Революції. Жаботинський об’єднався з Петлюрою в боротьбі проти Червоної армії!» — обурювалася газета «Емес», центральний орган єврейської секції Радянської Росії. Щоправда, домовленості лідерів національних рухів не були втілені в життя, залишившись на папері. Проте в контексті петлюрівського «антисемітизму» надзвичайно промовистими видаються майже класичні слова чільного діяча сіонізму, політика й публіциста Володимира (Зеєва) Жаботинського, який писав: «Є безумовним фактом те, що ні Петлюра, ні Винниченко, ні будь-хто з провідних діячів українського уряду не були погромниками. Хоча я їх особисто не знав, все ж таки добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів — єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів. І це важливо, бо це приведе нас до головного: до глибокої правди, що причина полягає не в суб’єктивнім «антисемітизмі обставин». В Україні обставини проти нас... Сьогодні там носиться в повітрі антисемітська отрута, і досить розворушити атмосферу якимось роздратуванням, чи то повстанням, чи колонізацією, щоб ця отрута вилилася в активну ненависть».

У пізнішій праці «Петлюра і погроми» Жаботинський під тиском єврейської спільноти виступив із більш радикальною риторикою на адресу голови Директорії УНР, який не придушив насильства, не покарав винних і не подав у відставку, а тому, мовляв, жодні виправдання не допоможуть йому зняти відповідальність за скоєне проти євреїв. Та й сам Петлюра наприкінці життя дещо змінив свої погляди на єврейське питання: «Якщо згадати про українських євреїв, то багато з них переходили на більшовицький бік з надією, що тут вони нагору випливуть, сил наберуть, на перші місця піднімуться. Раніше їм ходу не давали, так вони думали, що в більшовиків найстаршими стануть. Так що багато євреїв, а особливо молодих — шмаркатих, збільшовичились і зробилися комуністами».

Поразка УНР у національно-визвольних змаганнях, встановлення комуністичної влади, наполеглива робота її дипломатії та агентури й ліві симпатії частини західних інтелектуалів у підсумку призвели до того, що головним винуватцем єврейських погромів «офіційно» проголосили Симона Петлюру, а в його особі — й увесь український патріотичний рух, який, нагадаємо, ніколи не підносив на свій прапор програмне гасло «Бий жидів, рятуй Україну». У такий спосіб пропаганда намагалася дискредитувати саму ідею незалежності та посварити два народи, повторюючи пізніше цей «трюк» з учасниками й симпатиками бандерівського підпілля. Проте остаточної перемоги «бійцям ідеологічного фронту» здобути не вдалося — бодай тому, що в таборах українські та єврейські політв’язні-антисовєтчики знаходили порозуміння і разом влаштовували повстання, зокрема й легендарне Кенгірське (докладніше цей сюжет описаний у статті Віталія Портникова «Плювок у Гірша Келлера»). Нині ж усе частіше виходять друком відверті діалогічні книжки, написані українцями, поляками та євреями, а в Україні, Франції та Ізраїлі відбуваються конференції, присвячені справді неоднозначній постаті Петлюри, які, напевно, є найкращим символом і симптомом взаємного одужання та примирення.