Iз каньйоном наодинці

Нашій мандрівці не завадили ні холод, ні дощ. Відстань від Черкас до Буків — майже 160 км (три години в дорозі — і ми з подругою вже на місці). Познайомилися з бабцею Оленою та її карликовим пуделем Чарлі. Песик показав дорогу до хатинки, а хазяйка розказала, що місцеві жителі вимовляють назву селища з наголосом на останньому складі, а каньйон тут називають не інакше, як «скелями».

Утім, асоціації, що виникали у нас при згадці назви «Буки», були розмаїтими: тут тобі й неповторний американський письменник Чарльз Буковскі, і давня згадка про те, що колись у націоналістичній організації «Тризуб» за непослух карали буками — але не били по спині буками, а коли казали «20 буків», то це означало двадцять відтискань від підлоги на кулаках. Проте все виявилося значно простіше: перші згадки про селище Буки датуються 1515 роком, а назва походить від імені Бук, яке пізніше стало прізвищем. Назва дерева виникла від власного імені Бук, яким нарекли рослину ще давні слов’яни. Тож вважається, що назва «Буки» походить від імені або прізвища засновника поселення.

Нас найбільше цікавило гірське диво на рівнині — Буцький каньйон. Пройшли вздовж річки Гірський Тікич та одразу помітили, що повсюди чимало каміння різного розміру. Справжнісінька тобі гірська річка, нічим не гірша від Чорної Тиси чи Пруті. За кількістю рибалок можна було зробити висновок про те, що риби тут теж водиться чимало.

Спочатку побачили греблю першої в Україні сільської гідроелектростанції. Її збудували 1929 року, за планом Державної комісії з електрифікації Росії — славнозвісне «ГОЭЛРО». Станцію зводили майже вручну — спеціальної техніки тоді не було. За два роки проклали греблю завдовжки 90 метрів. У машинному залі встановили три горизонтальні турбіни потужністю 275 кінських сил кожна. Оберти турбін регулювалися автоматично, а вода з Гірського Тікича подавалася за допомогою системи шлюзів. Колись ця гідроелектростанція давала струм не лише Букам, а й кільком навколишнім селам. А сьогодні ж стоїть у повному занепаді...

І ось нарешті каньйон! Його камінню, за різними підрахунками, понад два мільярди років. І весь цей час річка омивала граніт, доки не утворився вражаючий каньйон зі схилами заввишки понад 25 метрів. Дивовижним є те, що навколо рівнина, а тут — мальовничий каньйон. І навіть є водоспад — Вир. А каміння таке величне й суворе, що якось навіть боязко до нього торкатися. Просто на скелях ростуть жовті квіти. Краса неймовірна! Таємничості цій місцині додають руїни старого млина. Місцеві жителі стверджують, що його збудували ще в XIX столітті. Тут мололи борошно, різні крупи, обмішку тощо. Потім млин закрили, а згодом його почали розбирати «на сувеніри».

Утім, сьогодні напівзруйнована будівля млина користується популярністю. Так, восени минулого року там знімала кліп на свою пісню з химерною назвою The Kukushka українська співачка Злата Огнєвич. Для мешканців Буків це неабияка подія. І досі згадують, що біля старого млина кілька днів гарцювали на конях, а вночі вмикали потужне освітлення (знімальна група навіть притарабанила з собою дизельну електростанцію!), від чого руїни мали вигляд імпозантного замку. Автором відео став російський кінорежисер Олег Степченко, відомий своєю співпрацею з Аллою Пугачовою, Філіпом Кіркоровим, гуртами «ВИА Сливки» і «ДДТ»... У Буках не дуже розвинута інфраструктура, руїни млина де-юре не є історичною пам’яткою, тут ніхто не стежить за тим, як поводяться туристи під час відвідин каньйону, ніхто не штрафує за засмічення території або, тим паче, за розмальовування-викорчовування дерев. Але тут сподіваються на належну свідомість і відповідальність тих, хто бере на себе відповідальність називатися «мандрівниками».

Поблукати вдосталь каньйоном нам не вдалося. Уже вечоріло, та й змерзли страшенно. Крім того, піднесення змінилося тихим смутком після побачених слідів перебування на скелястих схилах деяких «туристів». Тож ми повернулися до хати на ночівлю. Наступного дня різко похолодало, та ще й дощ уперіщив. Теплого одягу в нас не було, плащів та парасольок теж. Зранку ще сподівалися, що розпогодиться, а потім зрозуміли, що треба збиратися в Черкаси. Це виявилося не так просто, позаяк усі ранкові автобуси вже від’їхали, а після обіду транспорт ходить дуже специфічно — якщо в сусідніх селах сідає багато люду, то в Буках уже немає зупинки. Тож попрямували на місцеву автостанцію, а вона не працювала. Довелося розпитували мешканців селища. Не даремно ж кажуть, що язик до Києва доведе, тож до Черкас якось теж дістатися можна. Втрапили на маршрутку, де навіть були сидячі місця. Цікаво, що квиток із Черкас у Буки коштував 49 гривень, тоді як вартість поїздки у зворотному напрямку обійшлася нам на дев’ять гривень дешевше! Бентежило почуття незавершеності: не все побачили, не все дізналися, не скрізь побували, а тому вирішили обов’язково повернутися сюди знову. Приїдемо сюди ще раз, мабуть, восени, коли потік туристів не буде таким інтенсивним, як у літні місяці. Бо з величним і самотнім каньйоном краще спілкуватися насамоті.