До питання про «деконструкцію міфів»

Шановна Ларисо Олексіївно, дозвольте й мені долучитися до Ваших читачів, які вважають своїм обов’язком висловити думку щодо певної «деконструкції міфів» у контексті діяльності ОУН-УПА в період 1939—1955 рр.

Насамперед, дякую Ігореві Сюндюкову. Завдяки його рецензії у «Дні» № 42—43 від 11—12 березня ц. р. на книжку «Страсті за Бандерою» («Грані-Т») я, як і багато моїх знайомих, поспішив придбати її. Буквально в кожному номері Вашої газети знаходимо цікаві матеріали, які так чи інакше стосуються українських цінностей і нашого ставлення до них. Очевидно, настав час розібратися, хто ж вони такі, українські повстанці, й чого хотіли, кажучи словами Олександра Музичка.

Упродовж 20 років державні інституції, покликані займатися історією в нашій країні, не зуміли, а радше не побажали допомогти нам, громадянам вільної України, гідно та якомога об’єктивно оцінити роль ОУН у боротьбі за нашу незалежність. І ось нарешті з’являється книжка, яка за задумом авторів, точніше, її укладачів, має заповнити історичну прогалину в нашій свідомості.

Що ж ми отримали насправді? Автори статей (а їх 26) легко поділяються на дві групи. З одного боку, велика група іменитих фахівців, що називається «з-за бугра», пробачте на слові, яким зовсім наплювати на українські цінності. Їх цікавлять інші резони, і реальні праці С. Бандери вони, швидше за все, не читали або ж ігнорують їх. Принаймні, ніяких посилань на його виступи ми в книжці не знаходимо. Матеріал викладено дуже жорстко й безапеляційно, оцінки виставлено з усією суворістю. Тут тобі й колабораціоністи, і фашисти, і ксенофоби, і антисеміти, і терористи та інші вкрай непринадні епітети. Дружно повторюються ті самі твердження, «факти» викладаються явно тенденційно. Абсолютно ігнорується історичний контекст подій, прочитується явно замовний характер досліджень із метою дискредитації повстанського руху. Все це виглядає як твір на задану тему. Чи це не міфотворчість?

Пригадуються рядки Великого Тараса:

Колись будем
І по своему глаголать
Як німець покаже.

Для врівноважування авторитетних авторів із 34 статей, поданих у книжці, близько десяти належать українським дослідникам, які чесно намагаються тримати борону. Велика подяка їм за збережену гідність. Особливо хочеться подякувати Мойсею Фішбейну за його позицію.

На жаль, справжньої дискусії не вийшло, вочевидь, через відсутність контакту між опонентами.

Після прочитання цієї праці виникає бажання написати зовсім інший варіант «деміфологізованої» історії, спираючись, передусім, на історичний контекст і на спогади, думки й почуття тих, хто був безпосереднім учасником подій. І це було б кращою відповіддю закордонним професорам.

Я належу до тих українців, хто цікавився історією з дитинства і скільки міг відкривав її для себе самостійно, бо, як відомо, шкільних підручників з історії України за радянських часів не існувало взагалі.

У 1950-ті роки, в дитинстві, я жив з батьками в Рівному, де мені довелося бачити полонених бандерівців, яких привезли після чергового рейду МГБістів і склали у дворі управління МГБ. То були вже мертві люди, сколоті багнетами, і, що мене вразило найбільше, серед них було багато молодих жінок. Чомусь тоді ж мені спало на думку, що ці молоді жінки не можуть бути бандитами, що в цьому є якась несправедливість та обман. Щось подібне я відчував, читаючи «Страсті за Бандерою».

Я вважаю, що зовсім неприпустимо розглядати події 1939—1955 рр., не беручи до уваги всіх обставин того часу. Чи розуміємо ми, чим була Україна в той період і від кого звільнялася? Ким були німці для українців у розумінні самих українців у той період і ким був Радянський Союз в очах українців, з огляду на події 1930—1933 рр., 1937 р. тощо? На чому ѓрунтується твердження про ідейне співробітництво С. Бандери з німцями? Адже так само можна стверджувати, що радянський розвідник М. Кузнєцов так само співробітничав з німцями, і в цьому буде частка правди. Навожу відомі слова С. Бандери, що їх він сам сказав на адресу німецької влади: «я хотів би ще раз формулювати й наголосити, що... віддаючи свої накази, я не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців...» Як бачимо, не все так однозначно.

Першим, хто свого часу ясно висловив головну українську ідею — ідею незалежності, був великий Кобзар Тарас Шевченко:

Поховайте, та вставайте,
Кайдани порвіте.
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

У цих словах твердо звучить воля до звільнення від поневолювачів, і хто стане засуджувати поета за жорсткі заклики в ім’я свободи.

Ті самі мотиви, той самий біль (знедолена Україна, поневолена українська душа, заклик до боротьби, до протесту, до відродження, але й до любові, а не ненависті) ми бачимо в поетів-воїнів, які брали участь у русі опору ОУН-УПА. Щоб усвідомити це, спробуємо проаналізувати пісенну творчість повстанців. Той самий Шевченковий дух, та сама головна думка. Часто в піснях образ Тараса присутній як постать живого учасника, сучасника тих подій. Ось як писав поет-борець, автор багатьох повстанських пісень Марко Боєслав (він же Михайло Дьяченко), який пішов із життя в 1950-х рр., підірвавши себе, аби не здатися жорстокому ворогові:

Якби ти встав тепер, Тарасе,
Та на Вкраїну подививсь,
Пророче серце од образи
Пекло ще більше ніж колись.

Вдумаємося, про що писали у своїх творах Олег Ольжич, Олена Теліга, Марко Боєслав, Ярослав Гасюк. Це були світлі люди, які закликали українців до згуртування й любові до ближнього, «щоб у полум’ї тієї любові очищався ворог». Ось публіцистичний текст М. Боєслава, звернений до молоді: «Українська молодь, хай об’єднає тебе на віки братня любов та національна солідарність. Ти — квіт найкращої у світі землі. Будь горда за своїх предків. Ставай на шлях боротьби за волю, славу й честь України. Веди свій народ у коло вільних, самостійних народів».

Нещодавно в одній з радіопередач на радіо «Культура» чудовий хлопець, музикант і дослідник української народної пісенної творчості Тарас Компаніченко розповів дивну історію про долю 17-річного поета з Фастова Андрія Кравця-Кравченка, який загинув 1943 року і залишив по собі чудові вірші про свій час. Він був членом ОУН. Ця історія заслуговує на окрему розмову. Я наведу лише одну цитату з його поезії:

Мільйони нас, але єдине
Одне натхненне джерело.
Чудесне слово Україна
Усіх живило і вело.
В тім слові жаль, і біль,
                              і муки.
Воно нам світить, нас веде.
В нім братські виломані руки
сирих льохах НКВД.
Й коли по світу нас ганяли
Серед пустель, земель чужих,
Його завжди ми пам’ятали,
Воно і знову нас з’єднає
                            в одно —
і мертвих, і живих.

Гадаю, тема українського опору дуже велика й цікава і потребує нашої спільної участі в ній. Пишіть на цю тему всі, кого це хвилює, ми маємо змогу бути почутими.

З повагою до всіх, хто творить і читає газету, здатну нести людям правду.