«Гагарін, я вас любила...» — в «Мистецькому Арсеналі»
Документальну картину режисерки, екс-заступника глави Секретаріату Президента (2005—2010) Валентини Руденко «Гагарін, я вас любила...» покажуть у рамках Тижня сучасного мистецтва «Космічна Одіссея-2011» в «Мистецькому Арсеналі». Показ відбудеться 12 квітня о 17.30.
Нагадаємо, фільм «Гагарін, я вас любила...» Валентина Руденко зняла ще 20 років тому, у 1991-му, на німецькому телебаченні ЦДФ. 2004-го року в інтерв’ю «Дню» (№64 від 9 квітня) пані Валентина розповідала історію появи цього фільму: «...я часто приїжджала до Зоряного містечка... Я побачила з вікна картину: буквально біля будинку стоїть пам’ятник Юрію Гагаріну, і в цьому ж будинку живе його вдова... Я уявила, як жінка щодня, багато років поспіль, дивлячись зі свого вікна, бачить цей пам’ятник, його плечі, спину, руки. І залишається в цій квартирі сама, вже назавжди. Тому що Валентина Іванівна Гагаріна — абсолютно точний історичний персонаж, частина міфу, і не має права на своє життя, а лише на те, на яке її прирекли доля та час. І вона несе цей тягар. Я побачила раптом людську складову величезного міфу. І мені захотілося про це зробити фільм».
Фільм отримав Гран-прі кретейського кінофестивалю в Парижі за найкращий документальний фільм.
Ми запитали пані Валентину, як сьогодні змінилося сприйняття стрічки, що, по суті, була створена в іншу епоху, а також про те, як трансформувався в свідомості суспільства радянський «космічний» міф, на створення якого колись працювали мільйони людей.
— Це справді був один із великих позитивних міфів або, як тепер кажуть, позитивних історій, які має кожна держава. Звичайно, Радянському Союзу також важливо було створювати такі сторінки. Адже уявіть собі: залізна завіса, нікого нікуди не випускають, ми не знаємо, як виглядає світ за нашим парканом, як він змінюється. І раптом — така яскрава подія. Людина відірвалася від земного тяжіння і 108 хвилин була в космосі. Це справді був успіх мільйонів людей, адже не лише в Росії, а й в Україні, в Казахстані, у Прибалтиці виробляли щось для цього першого польоту. І подавався він саме як «наша велика спільна перемога». Для СРСР важливо було створити великий міф про радянську спільність людей. І тут перший політ у космос дуже добре спрацював. Хоча ту історію є сенс розділити на дві: одна була пов’язана з технічною та політичною перемогою, а друга — з однією простою людиною, прізвище якої — Гагарін. У своєму фільмі я намагаюся говорити про радянську історію, розповідаючи про одну людину — Юрія Олексійовича Гагаріна, а найперше — про його дружину. Вона у фільмі майже нічого не говорить. Вона живе усамітнено, і щодня з вікна своєї квартири бачить пам’ятник чоловікові, який стоїть на її подвір’ї. Чоловіка вже немає, але є великий міф.
— Як цей міф працює сьогодні?
— Якщо говорити про сьогодення, то у фільмі є текст про те, що в космос Гагаріна відправила країна, якої вже немає. Те, що повертає нас до цієї історії 50-річної давності сьогодні — це найперше особистість. Саме особистість залишається знаменником сьогодні. А колись знаменником була велика політична історія.
— Наскільки міф як державотворчий елемент актуальний у сучасному світі — глобальному, технологічному, з Вікілікс? Чи є потреба Україні створювати власні нові міфи?
— Думаю, що так. Радянська космічна Одіссея, безперечно, була великою позитивною історією. Якби у 60-ті роки був Вікілікс, ми б просто дізналися багато подробиць про те, чому вибрали Юрія Олексійовича, а не Германа Титова, Павла Поповича чи Андріана Ніколаєва. Будь-яка країна створює грандіозні фільми, блокбастери, серіали про власні позитивні історії. Думаю, вони завжди матимуть своє місце. А Вікілікс — це технологія часу. Прийдуть інші часи — будуть інші технології. У часи Гагаріна технологією часу була кінохроніка.
— А навколо чого Україна могла би збудувати свій позитивний міф, як гадаєте?
— У нашому випадку варто брати до уваги те, що ми самі дуже мало знаємо про свою країну. Тому міфи треба вибудовувати навколо нашої історії та героїв, навколо всього, чим Україна може бути цікава людству сьогодні. Але найперше ми маємо бути цікавими самі собі. Адже ми досі маємо чимало внутрішніх суперечностей. Знайти свою ідентичність без знання історії — неможливо. Так само як і без усвідомлення сучасних позитивів, які в нас, безперечно, є. Але зараз модно говорити про подробиці, не про те, що зробив Іван Іванович, який фільм зняв чи яка в нього була сьогодні промова в парламенті. Усіх цікавить, якої марки у нього краватка, чи в яких шкарпетках він ходить, а найбільше, на якому він їздить автомобілі. Це називається піна часу. Коли вона спаде, то Україна матиме свої великі позитивні історії.
Сучасне міфотворення — це частина державної політики. Я вважаю, що відповідна стратегія має бути закріплена на рівні державної програми. На неї мають бути витрачені державні кошти. Треба забезпечити високоякісну освіту і художникам, і режисерам, і освітянам, словом, усім гуманітаріям, адже саме вони, в першу чергу, створюють позитивні історії.