«Душа моя вже все перемогла і вільна стала...»

Це визнання Леся Українка вкладає в уста митця Річарда Айрона — героя драми «В пущі», якого громада засуджує на вигнання. Сорок днів, за присудом одного з найповажніших громадян у колонії Джона Мільса, відступник Річард повинен перебувати поза межами пуританської громади. Як людська душа, за християнськими віруваннями, покидає за ці сорок днів грішний світ, так і непокірний скульптор Річард на цей термін звільняється від опіки фанатичної громади пуритан. Та це не лякає вигнанця. Хоча він внутрішньо і розривається між покликом власного «я» і громадським обов’язком, проте вигнання для митця — вихід за власні межі і перехід його душі в сфери трансцендентного буття. Вірніше, в стан інтуїтивно-чуттєвого пізнання і переживання.

Такого переходу індивідуального Я в сферу духовно-творчого буття жадала Леся Українка, усвідомлюючи необхідність набуття нового типу естетично-художнього самовираження. Та цей перехід давався поетесі дорогою ціною. Владарка її душі, її творчих поривань — Муза була безжальною до фізично знесиленої поетеси, хоча сама Леся Українка жадала пришестя гордої музи:

О чарівниця, стій!
Візьми мене з собою, линьмо разом!
(To be or not to be?..)

Найщасливіші та найстражденніші миті для Лесі були тоді, коли горда муза безжально вихоплювала із її душі народжені в стані божественної одержимості слова, які жадають з’явитися перед світом у нових художніх формах. У листі до матері 2 січня 1912 р. Леся Українка виповідає цей нестерпно виснажливий стан горіння й боління, який несподівано накочується на неї і знесилює її душу і тіло. І наче навмисне ці демони творчості налітають в неочікувані миті, як це сталося тієї зими 1912 року, коли Леся змушена була лежати в ліжку внаслідок гострого запалення нирок: «...Ледве заберуся до якоїсь «спокійнішої роботи», так і «накотить» на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього — що се за манія така?..»

Ця солодка мука творчого прозріння, це емоційно бурхливе вираження індивідуального підсвідомого, ці спонтанні сполохи образної уяви виводили Лесю Українку на якісь миті, що могли тривати й годинами, як це було із творенням «Одержимої», за межі усвідомленого буття. З поетесою відбувалася дивна для раціонального осмислення метаморфоза, коли розум був не здатний збагнути ці перетворення, ці переходи свідомості в стан трансцендентного пізнання. Леся Українка не знала, не могла передбачити, коли, в який час і в якому стані її захопить оця «непереможна сила» і її творчий задум, її ідеї почнуть з’являтися на папері у певній художній формі. Цей процес інтуїтивно-чуттєвого осягнення істини в системі художніх образів був для Лесі Українки бажаним, хоча й болісним, бо рятував її на деякий час від фізичних страждань від «чорних хмар лихого передчуття» передчасного згасання тіла. «...Я тільки тоді можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee lixe, якась непереможна сила», — признається на початку червня 1912 року Леся Українка в листі до Людмили Старицької-Черняхівської.

Перебуваючи в такому важкому фізичному і морально-психологічному стані, Леся народжувала в творчих муках «Лісову пісню» — переживала своєрідну духовну трансформацію індивідуального Я в художню систему міфопоетичного дійства. Як перевтілюється душа Мавки, так і перевтілюється душа її творця — автора драми-феєрії завдяки Слову, завдяки мові образного уявлення. У хвилини пристрасного запаморочення поетичним уявленням, інтуїтивно-чуттєвим осягненням дивовижних трансформацій людської уяви і фантазії Леся Українка наче переступала незриму межу між реальним і трансцендентним і поринала в іманентні глибини сакрального мовлення. Це мистецьке саможертвоприношення Ніла Зборовська вважає за «інстинктивний різновид творчого процесу, що включає в себе фази одержимості, або так зване божественне безумство»1.

Леся Українка не лише усвідомлювала божественну природу творчого «вивільнення» духу, ірраціональний характер мистецького самовираження, але й свідомо прагнула набуття такого стану творчого натхнення, коли вона, як митець, спалює себе на пекельному вогні жертовної одержимості самовираження в Слові.

«Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати...» — ділиться з Людмилою Старицькою-Черняхівською своїми візіями і переживаннями Леся Українка.

Тоді відбувається естетичне переживання себе, творця, який водночас і пізнає себе, собі невідомого, і виражає себе в системі художніх образів. Завдяки появі «демона, лютішого над всі недуги», поетка на якийсь час виходить за межі реального життя і поринає в уявний світ — світ художній, який твориться її свідомістю, її фантазією, її думкою.

У ці щасливі й гіркі хвилини душа поетеси виривається в безмежний простір творчого розкрилля — наче відокремлюється від тіла і поринає в стихію абсолютної внутрішньої свободи. Унікальний і не підвладний логічному осмисленню цей стан творчої одержимості «як феномену творчого духу і водночас як факту виявлення індивідуального підсвідомого»...2 Проте, як наголошує Наталя Малютіна, «ірраціональність природи творчості усвідомлювалася Лесею Українкою як теургійний акт переживання надлюдського, при якому митець згорає як особистість (згадаємо Мавку з «Лісової пісні») і народжується як провідник таємних процесів несвідомого»3.

Ця незбагненна таїна творчості надзвичайно цікавила і вабила Лесю Українку, яка вважала мистецтво своєрідною релігією, вірою, здатною кликати митця до себе, брати його розум і почуття у полон, відкривати магнетичну силу «штуки», захоплюючу гру уяви, фантазії. Адже драматична поема «У пущі», яка творилася Лесею Українкою понад десять років, увібрала колосально багатий комплекс знань, роздумів і пошуків найоптимальніших художніх засобів задля образно-виражального прояснення суті й природи мистецтва, специфіки художньої творчості.

Непокірний, бунтівливий Річард готовий скоритися лише єдиній духовній силі — вічному «Богові невідомому», єдиній релігії — мистецтву, яка вимагає від нього бути «покірним тільки правді і красі». І все це заради того, щоб привернути людей «до краси і хисту», щоб вони пізнали мистецьку довершеність витвореного художником шедевру, вміли і жадали захопитися прекрасним, тим, що є Божим даром, бо передає красу і гармонію сотвореного Богом світу. Тому так страждає скульптор від Бога Річард Айрон, коли пуританська громада залишається байдужою до його творінь, — йому ніяк не вдається їхнє «серце оживити», йому не судилося облагородити красою їхні заземлені, уярмлені щоденним добуванням хліба та вогню душі.

Коли я вмів живим робити камінь,
чому не вмію серце оживити оцих людей?

Адже серця в них, переконаний митець, не камінні, вони жертовно виборювали волю, в єдності та в колективній вірі поставали «за правду й за святеє Боже слово», а тепер, мов глухонімії, мовчки проходять мимо його витворів, не дивляться, не бачать, більше того — за покликом учителя і проповідника Годвінсона розбивають досконалий мистецький витвір — оголену фігуру жінки, трощать бюсти, спалюють ескізи...

Та скульптор не стільки звинувачує і засуджує отих вороже наставлених до нього громадян, скільки роздумує над тим, чому йому не вдається полонити красою їхні душі.

Невже нема такої сили в світі,
нема снаги, щоб до краси і хисту
людей тутешніх якось привернути? —

запитує він себе і винуватить себе, свою безсилу мрію, свій розум і свої руки.

Якби я знав, чого тим людям треба,
я б, може, вдав, але тепер...
Ні, певне,
щоб до душі душею промовляти,
то треба, щоб ті душі поріднились.
А що ж їх поріднить? О Боже духа!
Дай іншу душу творові моєму
або мою від мене одбери!

Справжній мистецький твір, за Геґелем, це плід «діяльності духу», це «дух у його цілості», який народжується-постає в процесі інстинктивної праці майстра. Саме майстер підносить зовнішню реальність до абстрактної форми усвідомлення і «своєю працею перетворює на форму, яка має душу»4.

Чому скульптор Річард переконаний: щоб душа майстра і душа мистецького витвору поріднились, необхідно досягти особливого стану одухотворення, надзвичайної пристрасті творчого палахкотіння? Тому що так вважає автор драми «У пущі», яка досягала такої одержимості переживання надлюдського, коли народжувався стан промовляння «до душі душею», коли душа вже все перемагала і ставала вільною. Тоді й з’являється мистецьке диво — довершений художній твір — та духовна субстанція, де, за Геґелем, «дух зустрічається з духом», досягає «єдності самоусвідомленого духу з собою»5.

Ці щасливі, хоча й болісні, виснажливі, миті божественного божевілля мистецької пристрасті, коли владарка її душі й почувань — Муза вихоплює з її душі слова, думки, образи і сюжети та надає їм нових художніх форм, Леся Українка не лише переживала, але й прагнула осмислити, прояснити. Саме тому в драмі «У пущі» митець Річард звертається до свого товариша, також скульптора Джонатана з такими словами:

Якби ти був митцем справдешнім зроду,
Ти б чисту мав фантазію і думку,
Ти б знав, що в урочистий час роботи
Ми не на грішнім світі живемо,
Навколо нас тоді країна мрії,
Те «царство боже на землі», якого
Даремно довго так шукають люди.

Леся Українка відкрила і пізнала те «царство боже на землі», переживала той стан божественної одержимості творчістю, «де дух зустрічається з духом», бо як стверджує творець сучасної філософської герменевтики Ганс-Ґеорг Ґадамер, «поетичне слово — це слово взагалі, а слово є чин і досвід власне божественного...»6.

Адже заповідала Леся Українка в драмі «Вавилонський полон»:

...Слово
в устах пророчих мусить тільки Богу
служити — більш нікому.

 1 Зборовська Н. Пришестя вічності. — К. : Факт, 2000. — С. 97.

2 Малютіна Н.П. Художнє втілення екзистенційного типу мислення в драматургії Лесі Українки. — Одеса : «Астропринт», 2001. — С. 14—15.

3 Там же. — С. 15.

4 Геґель. Феноменологія духу. — Київ : «Основи», 2004. — С. 474.

5 Там же. — С. 476.

6 Ганс-Ґеорг Ґадамер. Герменевтика і поетика. — Київ : «Юніверс», 2001. — С. 200—201.