«Косівська кераміка — гарна і примхлива, як гуцулка»

У Музеї гетьманства у Києві відкрилася виставка робіт випускників та викладачів Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Це традиційні гобелени, тканий одяг, аксесуари зі шкіри — тобівки (шкіряна сумка через плече) і череси (широкий пояс, часом інкрустований), вироби з металу та дерева, врешті, славнозвісна косівська кераміка. Вона представлена багатогранно (тут вам місткі миски, настінні тарілки, глеки, підсвічник, кухні, декоративні вази та іграшки...) — авторства Марії Гринюк. Про художницю можна говорити багато: вона — проректор із наукової роботи; доробок майстрині знаходиться у фондах кількох вітчизняних музеїв та численних приватних збірках України, країн Європи та Північної Америки. Та, мабуть, найкраще — переглянути її промовисті роботи. А ще — поговорити з тими, хто їх колекціонує.

Композицію «Татові яблука» творять багато глиняних яблук. Вони вільно розкидані, ніби щойно впали в росяну траву — нагадують акварель по мокрому. «Якось мені наснився віщий сон, — розповідає Марія Гринюк. — Колгоспники забирали в нашому саду великі гарні яблука. А батько (якого рано не стало) прийшов і давай їх відбирати. Увесь ранок думала, що б це могло означати. Як з’ясувалося, то був останній день, коли можна було подати документи на приватизацію землі, яка споконвіку належала нашим дідам-прадідам. Власне, тато з того світу підказував, аби пішла і забрала своє. Я встигла».

Інша — велика таріль з вепром, або, як кажуть гуцули, диком. На ній мисливець тікає від кабана. «Я не люблю полювання, — продовжує пані Марія. — Тож хотіла показати, яка людина буває малесенька у лісі, де царем все-таки є звірина, яка там живе».

Художниця не відійшла від автентики. Однак її роботи, навіть мініатюрні, — просторові. У них багато волі. Сюжет — «дихає». Рисунок — не зацяцькований. Разом з тим, витвори химерні. На енергетичному рівні. «Косівська кераміка — гарна і примхлива, як гуцулка», — пояснює Марія Гринюк.

«Ці дні у Києві свято Косова, — зазначає мистецтвознавець Олександр Федорук. — Косів як частина України має незбагненні нинішніми політиками цінності, які також означені Поліссям, Буковиною, Таврією, Слобожанщиною... Власне, народна творчість, народна культура — те, що нас об’єднує. Я запрошую киян прийти на виставку. Бо ЗМІ, на жаль, мало роблять для комунікації всередині країни». «На захисті дипломних проектів наші студенти все говорили про дизайн японського, китайського, італійського ресторанів, — продовжує Ренат Салімов, ректор Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. М. Бойчука — Я ж нагадав, що у Києві тільки п’ять українських ресторанів. Було би добре, якби кожен регіон тут мав свій, адже це — розмаїття традицій, зокрема кулінарних. До чого це говорю? Відкриття косівської виставки (назвімо так) — важлива подія. Бо Київ дедалі більше перетворюють на мегаполіс незрозумілої орієнтації, забуваючи, що він — столиця України».

«Коли будувався наш будинок, кухню я «проектувала» під... косівську кераміку, — підсумовує працівник Державного управління справами при Адміністрації Президента України Лариса Пономаренко. — Зараз там довга лава, яка колись була в українській хаті; багато полиць для мисок і полумисків, глеків і кухлів, підсвічників і ваз, придбаних у викладачів та студентів Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Найбільше, звісно, у Марії Гринюк. Як результат, тепер гостей з кухні не виженеш. Кажуть, їм тепло й затишно. То від кераміки йде така аура. Адже в неї вкладено людські помисли і сердечні переживання. Буває, встаю вранці, підійду до котрогось збанка, помилуюся ним, погладжу. А він такий сонячний! Взагалі, у косівській кераміці переважають сонячні життєдайні кольори!».

Якось мені доводилося чути, мовляв, косівська кераміка в приватному помешканні/будинку — ознака вибагливого смаку. Очевидно, логіка в цьому є. Наприклад, у ХІХ столітті далеко не кожен міг дозволити собі поставити піч із кахлів — хіба заможні люди. Натомість інші мали печі, викладені з цегли/каменю, зверху побілені й розмальовані. Тільки нині проблема в тому, що здебільшого багаті люди не розуміють цінності українського декоративного і прикладного мистецтва. Інакше б держава давно підтримувала тих, хто його творить. Між іншим, художні промисли можуть бути значним внеском в економіку України.