Мін’юст дав відповідь

Коли у вашому, не такому вже й безтурботному дитинстві мати співала зворушливу колисанку про те, що в світі є такі діти, які не мають близьких, нікого в світі, то цим прагнула закласти в душу немовляти щемливе відчуття співчуття і любові до ближнього й далекого. Бо життя людське так уже влаштоване, що в ньому можуть відбуватися й відбуваються страшні історії, про які не хотілося б не лише співати, розповідати, а й знати. До кого апелювати нещасним? Бог, напевно, все бачить, але інколи посилає людині страшні випробування, чи то за якісь гріхи, чи то намагаючись укріпити волю до життя... Держава в цьому навряд чи винна. Проте її чиновники, яких ми всі разом найняли також і для того, щоб вони виконували так звану соціальну функцію, тобто діяльно дбали про людей, які волею долі опинилися у важкому, а то й зовсім безвихідному становищі, грубо кажучи, просто байдикують...

Чи справедливі такі узагальнення? Ось конкретний приклад, що може пролити світло. Якщо, звісно, доречно про подружжя Савіних, чию історію ми дізналися з матеріалів Європейського суду з прав людини, так говорити... (Редакція щиро вдячна міжрегіональній громадській організації «За права сім’ї», яка розмістила в інтернеті матеріали справи № 39948/06 від 18 березня 2009 року Європейського суду з прав людини «Савіни проти України», що базується на Конвенції про захист прав людини та основних свобод). Савіни — чоловік і дружина — незрячі з дитинства. Їм уже за шістдесят. Живуть на пенсію в місті Ромнах. У квартирі, що вкрай потребує ремонту, пічне опалення, каналізації та гарячого водопостачання немає. Вони мають семеро дітей, які народилися в 1991—2001 роках. Четверо з них 1998 року було взято під державну опіку, і вони жили в школі-інтернаті (одного з них за згодою батьків усиновили). У дітей, які залишилися в такій сім’ї, як усім зрозуміло, життя непереливки.

Не можна сказати, що місцева влада взагалі не реагувала на прохання про допомогу. Їм допомагали заготовляти дрова, придбати для дітей якийсь одяг, взуття, продукти. Місцеві студенти-добровольці 12 років тому зробили в квартирі сліпих якийсь ремонт. А от коли просили провести газ, то відмовили: й технічні умови були непридатними, й сусіди були проти... У лютому 2001 р. заявники отримали 150 гривень фінансової допомоги на оплату електрики.

2003 року місцевий комітет із соціального захисту і запобігання правопорушенням серед неповнолітніх попередив Савіних, що вони мусять поліпшити умови, в яких виховуються їхні діти. Лікарі виявляли в них анемію, а приятелі з дитсадку і школи, як зауважували вчителі, «інколи бувають налякані... брудним виглядом та одягом».

У січні 2004-го роменський прокурор на запит Служби у справах неповнолітніх ініціював судовий процес із метою передання й цих дітей під державну опіку.

У судовому рішенні зазначалося: «Відповідачі не піклуються й не виховують дітей відповідним чином. Діти брудні, голодні й часто залишаються вдома самі... Представники Служби у справах неповнолітніх та Органу опіки підтримують звинувачення й описують жахливі побутові умови сім’ї відповідачів, бруд, антисанітарію, крайню бідність...» Суд визначив, що такі умови небезпечні для життя, здоров’я та етичного виховання. І ухвалив рішення: «У зв’язку з цим діти мають бути відібрані у відповідачів і передані органу опіки...» Батьки подали апеляцію. Вони пояснювали, що не можуть забезпечити дітей кращими умовами, зважаючи на свою сліпоту, заявляли, що піддалися дискримінації, як люди з обмеженими можливостями здоров’я, й наголошували, що державна влада повинна забезпечити їхню сім’ю необхідною підтримкою, а не позбавляти їх дітей. Сумський районний касаційний суд відхилив цю заяву, повторивши висновки суду першої інстанції. У касаційній інстанції, зокрема, зазначили, що «заявники не довели, що державна влада створила несприятливі умови їхнього життя. Навпаки, як випливає з документів справи, державна влада в межах своєї компетенції надавала їм допомогу». Таку ж позицію зайняв і Верховний Суд України. Причому дітей не вислухали на жодній зі стадій процесу, тож 23 червня 2006 року рішення «найсправедливішого» суду було виконане. Зрештою дітей розділили: одного помістили у відповідну школу в Ромнах, двоє інших потрапили в Суми.

Як реагував на цю ситуацію уряд України? Як зазначали в Європейському суді з прав людини, він згоден, що відбулося втручання в право батьків на повагу до їхнього сімейного життя, гарантовану міжнародними документами, які були ратифіковані Україною і, таким чином, набули в нашій країні статусу законів. Проте уряд вважає, що рішення судів базувалося на українському законі (ст. 170 Сімейного кодексу). Уряд України, зазначали в Євросуді, стверджує, що заявники рідко відвідували дітей після їх відправлення до установ інтернатського типу й не поліпшили своїх житлових умов, таким чином показавши свою незацікавленість у возз’єднанні своєї родини. На додаток уряд інформував суд, що заявники отримували державну грошову допомогу і допомогу від підтримуваного державою Українського товариства сліпих, що «виявилася (де нам знайти кращий зразок цинізму наших бюрократів? — Авт.) даремною внаслідок незрілості й безвідповідальності заявників».

Європейський суд з прав людини зазначив, що руйнування родинних зв’язків означає відсікання дитини від її коріння й може бути виправдане лише за виняткових обставин. На думку суду, один той факт, що дитину може бути поміщено у сприятливіше для... виховання середовище, сам по собі не виправдовує такого заходу, як примусове відбирання дитини. Не може цей захід бути виправданий і простим посиланням на ризиковане становище батьків, за якого можуть допомогти менш радикальні заходи, ніж розділення сім’ї. «Чи було це втручання необхідним у демократичному суспільстві?» — запитує суд і після ретельного й об’єктивного дослідження всіх обставин зазначає, що заявники постраждали від моральної шкоди внаслідок невиконання державою своїх зобов’язань щодо прав заявників на повагу до їхнього сімейного життя. Оцінивши цю шкоду на справедливій основі, суд присудив заявникам загалом 5000 євро на відшкодування моральної шкоди з додаванням до цього будь-яких податків, що можуть бути затребувані з цієї суми».

Але в наших умовах загальновідоме словосполучення «суд і справа», спрямоване на негайну реалізацію судових рішень, часто ігнорується. У грудні цього року міністр юстиції Олександр Лавринович заявив: «Усі розуміють, що це — всі соціальні виплати громадянам, гарантовані законами, — виконати нереально й неможливо за будь-якої влади... Та коли дійшло до такого стану справ, то слід виконувати все, але обмежитися можливостями, що є в українському державному бюджеті...» Цей вислів дещо нагадував відому «юридичну» формулу, значення якої зазнавало змін залежно від наявності чи відсутності єдиної коми. Тепер вона звучала ще гірше: «Грошей немає виплатити». Утім, стурбований міжнародним іміджем України Мін’юст усе ж таки знайшов якийсь вихід.

Міністерство і Кабмін, що підтримав його пропозицію, розробили нову процедуру виконання рішень національних судів, відповідальність за виконання якої несе держава, і, мабуть, міжнародних судів. Як повідомила журналістам заступник міністра юстиції, урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини Валерія Лутковська, проект закону «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду» внесено на розгляд до Верховної Ради. Його розробив Мін’юст у виконання пілотного рішення Європейського суду у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» і з огляду на рекомендації Комітету міністрів Ради Європи. Проект запроваджує механізм погашення заборгованості щодо рішень, відповідальність за виконання яких несе держава і які накопичилися станом на 1 січня 2012 року.

«Ми пропонуємо, щоб людина в разі, якщо має рішення про стягнення (коштів) державного органу, не зверталася до Державної виконавчої служби, а одержувала лише виконавчий лист із суду», — роз’яснювала заступник міністра. За її словами, для отримання компенсації треба додати до нього заяву, навести номер рахунка, на який може бути перераховано кошти, й відправити документи до Державного казначейства, яке протягом трьох місяців має виплатити цю компенсацію. Крім того, проект передбачає процедуру виконання рішень, боржниками стосовно яких виступають юридичні особи і стягнення з яких за звичайною процедурою неможливі. Виконання рішень відбувається в термін, не більший ніж дев’ять місяців, а якщо його буде порушено, то зацікавлена особа одержить компенсацію й за це. Проект, як розповіла Лутковська, враховує вимоги рішення Європейського суду у справі «Козачек проти України», відповідно до якого стягнення з державних органів має бути максимально спрощеним для особи. Крім того, проектом передбачено нормування та уніфікацію порядку й розміру виплат соціальних пільг за різними законами України, які ніколи в повному обсязі не фінансувалися державним бюджетом, створюючи заборгованість держави перед громадянами. Відповідаючи на запитання «Дня», заступник міністра уточнила, що це положення поширюється й на закон про дітей війни, на який посилаються тисячі громадян у відповідних позовах до судів України.