Велика школа людей світу,

Країна, телебачення якої майже не цікавиться суспільством, а натомість страждає на пристрасть до гламуру, паркету та закордонного агітпропу, має небагато шансів стати частиною прогресивного світу. Хто б скільки не говорив про потенціал такої країни, добробуту вже завтра в ній не буде. Не буде його і післязавтра. І так доти, доки її інформаційний простір не відповідатиме справжнім потребам суспільства.

На фоні якості українського ефіру обіцянки покращити економічне становище суспільства, на жаль, не всім і не завжди здаються дисонуючими. Хоча мали б. Адже світовий досвід свідчить, що є прямий зв’язок між економічним зростанням та якістю свободи слова. Кілька тижнів тому саме про це «День» говорив із екс-прем’єр-міністром Канади, головою Консультативної ради Фонду «Ефективне управління» Кім Кемпбелл («День» №212—213 від 19 листопада 2010 року). І саме Кім Кемпбелл виступила модератором міжнародної конференції «Що таке свобода слова?», яка минулого тижня відбулася в Києві. На запрошення Фонду «Ефективне управління» подискутувати про свободу слова в українській столиці зголосилися також прес-секретар Білла Клінтона під час його президентства Джо Локхарт, екс-президент Колумбії Цесар Гавар’я Трахільо, віце-президент Асоціації міжнародної преси Енн Кехілл (Бельгія), журналіст і телеведучий Володимир Познер (Росія), депутат азербайджанського парламенту, екс-голова медіа-холдингу Day.az Анар Мамедханов та журналіст, екс-редактор газети «Wyborcza» Масіш Сташинські (Польща).

Природно, що кожен із учасників конференції говорив, передусім, про досвід своєї країни, який у більшості випадків цілком очікувано виявлявся вельми віддаленим від українських реалій. Навіть українська і російська свободи слова формуються зовсім у різних обставинах. Що вже казати про американську, яка вдесятеро старша за українську.

Уважний читач уже звернув увагу на те, що серед спікерів конференції не було жодного представника від України. Хоча формат, умовно, «світ говорить — Україна слухає» був визначений заздалегідь, в числі учасників конференції все ж бракувало тих, хто знає, що таке українська свобода слова, чим у нашій країні ускладнюється це і без того непросте поняття та, власне, міг би повідомити про це світові.

Втім, дрібку світла на реалії української свободи слова все ж було пролито. Один зі слухачів конференції досить емоційно повідомив президії про те, що «насправді свобода слова в Україні є, а люди, які примушують її страждати — це журналісти: вони не роблять свою роботу, а тільки працюють за на той чи інший політичний табір». На жаль, гості залишили цей «крик душі» без відповіді, утім, для нас він є не лише черговим підтвердженням існування цієї проблеми, а й свідченням того, що суспільство потребує широкого обговорення якості свободи слова та принципів функціонування українського інформаційного простору загалом. Майданчик для такого обговорення пропонує «День», але, безумовно, для масштабної загальнонаціональної дискусії потрібні зусилля загальнонаціональних каналів. Чи готові вони до цього, на жаль, — питання риторичне...

Тим часом, емоційний слухач, по суті, впритул наблизився до проблеми викривлення чи не основної функції журналістики, яка в здоровому вигляді може звучати так, як вона прозвучала з вуст Енн Кехілл: «варто розглядати журналістику як суспільне благо, як послугу, яку журналісти роблять суспільству». Це твердження актуально і для Бельгії, яку представляла пані Кехілл, і для України. Тільки от у Бельгії ця функція переважно працює, а в Україні — переважно ні... Хоча кожен український школяр (або принаймні студент) знає, що свобода слова — це наріжний камінь демократії та фундаментальне право людини. Кожен українець, що час від часу дивиться суспільно-політичні ток-шоу, знає, що свобода неможлива без відповідальності (про це там часто говорять, але ніколи цього принципу не дотримуються). Ми вже давно знаємо про те, що нам потрібне якісне суспільне мовлення та соціально відповідальні медіа-власники. Але... І саме про це «але...», а також про те, «чому?» і йдеться, коли ми говоримо про особливості української свободи слова.

Безумовно, візити таких високодостойних осіб є дуже важливими для України, ми цінуємо їх готовність ділитися з нами своїм досвідом щодо створення громадянських суспільств та успішних демократій. Дискусія про те, що таке свобода слова, яка відбувається на такому рівні за участі таких гостей, не може не привернути уваги суспільства до цієї проблеми та підвищити її статус. Але на цьому, перепрошуємо, функція іноземних високодостойних гостей вичерпується. Далі ми залишаємося сам на сам з нашими «скелетами в шафі», які досі нагадують про себе, і яким ми не можемо дати ради.

«Що таке свобода слова у пострадянській країні?» або ще точніше «Що таке свобода слова у постгеноцидній країні?» Дозволимо собі зазначити, що таке формулювання теми конференції було б значно більш гострим та слушним. Але тут виникає інше питання: хто братиме участь у цій дискусії? Якщо йти за орієнтирами українського ТБ, доведеться запрошувати пана Чечетова... І це, між іншим, також не з найкращого боку характеризує здобутки української свободи слова.

І нарешті. У цьому контексті цікавим є опитування, нещодавно проведене російським сайтом grani.ru. Респонденти — поборники російського громадянського суспільства — на прохання редакції охарактеризували останнє десятиліття Росії за кількома параметрами. Серед прикметних фраз: «мочить в сортирах», «Беслан», «вертикаль», «нацлидер»; назви для гіпотетичних фільмів або книг: «Крушение человека», «Сказка о потерянном времени», «Нулевые»; герої та антигерої: відповідно, Ходорковський та Путін, але не тільки. Серед героїв часто траплялися й імена журналістів: Анна Політковська, Анастасія Бабурова, які для росіян-лібералів, виявляється, стали символом десятиріччя, що минає, і, очевидно, втіленням свободи слова. Україні також є про кого згадувати, їх імена також стали прикметними для попереднього десятиліття, і тому, обговорюючи питання «Що таке свобода слова?», ці імена варто було б згадати. А може — це лише початок розмови.

ДО РЕЧI

Сьогодні Фонд «Ефективне управління» спільно з виданням The Economist проводить у Лондоні конференцію «Україна — погляд зсередини: осмислення інвестиційних ризиків і можливостей». Фонд і одне з найавторитетніших у світі видань запросили компанії й інвесторів із Західної Європи, а також лідерів українського бізнесу, політиків і незалежних оглядачів, аби впродовж одного дня глибоко проаналізувати економічні перспективи країни та її привабливість для прямих іноземних інвестицій в умовах нової влади. Адже, незважаючи ні на що, Україну розглядають як країну нових можливостей. Можливо, вона підходить не для всіх інвесторів, але для деяких це може бути дуже вигідним ринком.

Головою конференції виступить Едвард Лукас, заступник головного редактора журналу The Economist.

У рамках конференції відбудеться дискусія «Україна після кризи: макроекономічні й інвестиційні перспективи», в якій візьмуть участь Джок Мендоза-Вілсон, директор з міжнародних зв’язків і відносин з інвесторами СКМ, Томаш Фіала, керуючий партнер Dragon Capital, Наталя Яресько, керуючий партнер Horizon capital.

Запрошені також провідні українські чиновники, з якими спробують поговорити про план дій з підготовки до реформ, проведуть дослідження ризику невдачі й оцінять пов’язані з реформами можливості для зовнішніх інвесторів. Про це поговорять Ірина Акімова, заступник глави Адміністрації Президента України, та Жозе Мануель Пінту Тейшейра, Представництво Єврокомісії в Україні.

Подробиці конференції «День» повідомить читачам наступного тижня.