Просто — норма

«Я ругаюсь и буду упорно
Проклинать вас хоть
тысячи лет,
Потому что...
Потому что хочу
в уборную,
А уборных в России нет».

Ці слова Сергій Єсенін ще 1922 року вклав в уста героя своєї поеми «Країна негідників» («Страна негодяев»). І хоча в багатьох читачів зараз можуть виникнути зауваження, мовляв, як відомо, Україна — не Росія, й туалети в нас були розповсюдженими ще задовго до того, як з’явилися в росіян, більшість регіональних кореспондентів «Дня» вам можуть заперечити — незважаючи на якісну історичну «першість», на сьогодні побутові проблеми в нас спільні.

Завтра — Всесвітній день туалету. Це оригінальне й смішне свято було започатковано під час міжнародної конференції в Сінгапурі, присвяченій проблемам туалетів. Але, здається, для багатьох українців цей день зовсім не смішний. Не смішно тим, хто шукає громадську вбиральню на вулицях обласних центрів (про районні центри взагалі не йдеться). Зовсім не весело й тим, хто після WC в мюнхенському аеропорту заходить у WC в бориспільському. А коли йдеться про здоров’я дітей, що навчаються в школах без внутрішніх вбиралень, — уже зовсім не смішно.

Делікатність «туалетної» теми відходить на другий план, якщо ми запитаємо: чому в ХХІ столітті, всіма помислами (поки що лише помислами) прямуючи до Європи, українці не впорядкували свій побут?

Ідеться не лише безпосередньо про туалети. Чистота вулиць, транспорту, під’їздів, якість питної води — все це, звичайно, здебільшого залежить від комунальних служб. Проте на першому плані — зміна ставлення українців до якості власного життя й до ресурсів, що життя забезпечують: від елементарного «не сміти» і «прибери за собою» до вже складнішого «закрути щільніше кран». Простий приклад. Згідно з даними сайту «Екологія життя», середньодобове споживання води на одного мешканця міста в Україні сягає 325 літрів (найбільший рівень споживання води спостерігається в центральних і східних областях), тоді як у великих містах Європи цей показник становить лише 100—200 літрів. Нещодавно в Житомирі стався прорив водопроводу. Оскільки подвір’я, в якому трапилася аварія, — на околиці міста, та ще й відбулось це напередодні вихідних, служби водоканалу приїхали на місце аж через три дні. За цей час на поверхню вилились тонни води, підтопивши не тільки житлові будинки, а й дендропарк лісодослідної станції.

Інший приклад. Років зо два тому, пише Софія Серебрякова з Херсону, Світовий Банк вирішив надати Міністерству освіти й науки України кредит у розмірі 86,587 млн. доларів на потреби розвитку загальної середньої освіти. Але, перш ніж виділити кошти, запропонував вивчити ситуацію ретельніше, щоб мати повну уяву про стан освіти в нашій державі. Об’єктами досліджень було обрано шість областей: Херсонську, Житомирську, Закарпатську, Львівську, Рівненську та Чернігівську. Школи-претенденти на участь у проекті «Рівний доступ до якісної освіти» повинні були відповісти на 300 питань. Те, що засвідчило опитування в 187 школах пілотних районів України, вразило навіть бувалих. Не станемо переповідати, який середній вік шкіл, як на той час вони були забезпечені підручниками, оснащені комп’ютерами, в скількох школах практикували навчання учнів різних класів у одній кімнаті в один і той же час... Скажемо про те, що зазвичай не афішують: про санітарно-побутові умови. Більшість шкіл — 92,5% — мали туалети на подвір’ї. Туалети з проточною водою та каналізацією — лише в 29% шкіл.

Питання якісних побутових умов простіше за питання геополітичного вибору. Всі ми хочемо отримувати придатну до вживання воду й ходити до чистих вбиралень. Але навряд чи вступ до ЄС автоматично впровадить в нашій свідомості європейські санітарні стандарти. Це вже проблема не геополітичного, а культурного вибору.