Зі скалкою в душі

Стаття Дмитра Десятерика в газеті «День» (№ 175 за 29.09.10) — «Колекція гріхів і надій» про групу молодих українських режисерів так само, як і телепередача про них же, справила на мене враження якоїсь скалки в душі, якої сподіваюся позбутися, якщо висловлюся, незалежно від того, почують вони мене чи ні.

Моя думка стосується лише одного слова в заголовку добірки фільмів. Гидую його повторити, але ви легко здогадаєтеся, панове молоді режисери.

Ви прекрасно знаєте, як і всі чоловіки нашого і вашого покоління, з дворового та вуличного фольклору, що воно означає. По-перше, будучи одним із російських найменувань статевих органів, воно гидке й вульгарне само собою. По-друге, навіть як принизливе щодо того, кого обзивають, воно не має визначеного, так би мовити, «фізичного» сенсу. І не ясно — чи хочете ви за його допомогою викликати симпатію до своїх героїв чи навпаки. У мене ви викликали відразу! Я гадаю, у багатьох українців і просто інтелігентних людей теж!

За часів моєї молодості, яка минула в селі Чернігівської області, не скажу, що ми не вживали матюків, але ніколи — при дівчатах і жінках. Зараз, наприклад, у нашій російськомовній Керчі, неможливо на вулиці пройти повз групу хлопців і дівчат, аби з великою ймовірністю не почути таку лайку, яка вимовляється також і дівчатами. Боюся, що й у містах «корінної» України, може, за винятком Західної, «філологічна» обстановка схожа, і є результатом 350-річної русифікації.

Загальновідомо, що в українській мові матюків немає! Я пам’ятаю, що на додачу до шевченківського подвійного значення слова «москаль», що означало росіянин і солдат (оддати в москалі), в нашому поліському краю це слово вживалося і в третьому значенні, означаючи матірщину. Наприклад, сусід скаржився сусідові: «...А ваш син гне москалі!» Цей потрійне значення добре вказує на джерело! До речі, ті мої друзі, які говорять переважно по-українськи, не вживають матюків. Вони органічно не вписуються в українську мову.

Звідси й висновок: вживання матюків (як сказав один письменник — «огидної московської лайки»), якою (на жаль!) послуговуються й деякі наші сучасні письменники, є не оригінальність, не сміливість, а маргінальність і відсутність національної гідності. Ось уже дійсно «грязь Москви»! Що ж ви її культивуєте!? Мені соромно за вас перед Україною!