Ще раз про розруху в головах,

У всеукраїнській газеті «День» №104, 17.06.2010 надруковано допис Аліни Єрємєєвої «Покінчити з розрухою в головах». У ній говориться про продовження викорінювання залишків комуністичної епохи в Литві. Це виявилося в нещодавно схвалених її Сеймом поправках до Конституційного кодексу країни. Згідно з ними публічне заперечення злочинів радянського й нацистського режимів тепер є в Литві кримінальним злочином. Наведено й коментар із приводу цієї події екс-голови Українського інституту національної пам’яті Ігоря Юхновського, який вважає: «За Литвою повинна піти й Україна, оскільки комуністичний режим в Україні був жорстокішим і нелюдським, і наша держава дуже постраждала». Він вважає, що «...необходимо провести міжнародний суд над комунізмом... повністю викоренити комунізм на Землі».

У своїй пропозиції провести суд над комуністичним режимом і заборонити ідеологію, яка його породила, Ігор Юхновський, проте, не самотній. Першими цього вимагали націоналістично налаштовані сили, але останніми роками до них приєдналися голоси науковців і фахівців-суспільствознавців. До них, наприклад, можна віднести кандидата історичних наук Сергія Кота, котрий опублікував у «Дні» дві свої статті: «Міна сповільненої дії» (№124, 17.07.2008) і «Необхідно перейти Рубікон» (№125, 18.07.2008), статтю в ньому Вадима Герасимовича «Чи є в Комуністичної партії України майбутнє» (№126, 19.07.2008), а також Ігоря Лосєва «Пропорції зла за версією Алена Безансона» (№117, 8.07.2008).

Як бачимо, слів засудження людоїдської комуністичної ідеології та тоталітарного комуністичного режиму вже сказано чимало. Але де результат? Чому ми досягли кінця другого десятиліття своєї незалежності, а ніхто зі світил наших соціальних наук досі так і не взявся за спростування головних постулатів утопічної комуністичної теорії? Бояться потрапити в немилість тих, хто зацікавлений у посиленні розрухи в головах, сучасних адептів тоталітаризму або таких «борців за інтереси народу», як Петро Симоненко, Леонід Грач та інші? А може, є більш вагомі причини? Але про яку тоді подібність Нюрнберзького процесу над комуністичним режимом може йтися, якщо академічна наука України, покликана бути авангардом у цій справі, продовжує наполегливо демонструвати «мовчання ягнят». Утім, не все так просто, як може здатися з першого погляду. Більше того, в горезвісному радянському минулому можна відшукати й щось повчальне, що слід було б обов’язково перейняти в сучасній Україні. Тому деякі аспекти боротьби з «розрухою в головах», які інколи «вислизають» з поля зору критиків нашого комуністичного минулого, на думку автора, заслуговують на пильнішу увагу.

Цілком очевидно, що на передній план сьогодні виступає необхідність вибору тактики викорінювання комунізму. Виглядає так, що можна говорити про використання трьох її різновидів. Першу з них можна було б назвати ліберально-засуджуючою. Саме вона активно використовувалася в Україні під час президентства Віктора Ющенка. Її характерна особливість — широке інформування громадськості про жахливі злочини тоталітарної системи СРСР. Для цього було ініційовано розсекречення архівів СБУ, почали видаватися матеріали, що підтверджували, зокрема, геноцидний характер Голодомору 1932—1933 рр., і був ухвалений відповідний закон про це. Факти, що викривають антилюдський характер комунізму, широко висвітлювалися в ЗМІ. Але все це не стало підставою для ретельних пошуків причин його недоліків, а упор почав робитися на визнання пріоритету або деяких «загальнолюдських» цінностей, або традиційних християнських ідеалів, які, як відомо, націлені на всепрощення, й тому відкидають саму можливість якогось засудження комунізму взагалі. У результаті ефективної декомунізації країни, як зазначив Ігор Лосєв, не вийшло. Причому з обранням Віктора Януковича Президентом України почав спостерігатися зворотний процес: архіви СБУ розсекречувати припинили, геноцидний антиукраїнський характер Голодомору почали заперечувати. Та й саму історію України почали передивлятися. Усе це переконує в порочності ліберально-засуджуючої тактики, що базується лише на історичних фактах. Різні люди їм дають різні, нерідко протилежні оцінки, що свідчить про нездатність цієї тактики в справі викорінювання комунізму бути продуктивною.

Другим різновидом антикомуністичної тактики може бути елементарне заборонення. Здавалося б, це найпростіший і найшвидший спосіб ліквідації всього, що пов’язане з комунізмом. Тим паче що доказів його злочинів цілком достатньо. Проте й така тактика не здатна дати позитивний результат. По-перше, вона не відповідає цивілізованим нормам протиборства суспільних інтересів, а по-друге — ігнорує аналітичні властивості людського мислення, яке потребує більш-менш логічного пояснення дій комуністичної влади колишнього СРСР. Заперечуючи комунізм без якихось спроб зрозуміти мотивацію його злочинів і оголюючи його порочність, ми почнемо давати йому можливість ніби зачаїтися на деякий час, але при цьому зберігаємо за ним здатність у майбутньому відродитися знову.

Найдієвішою виглядає третя тактика, яку можна назвати ідейно-теоретичною. Вона будується на аналізі й переосмисленні ідейних основ учення Маркса — Енгельса — Леніна, на виявленні тих його пороків, які призвели до величезних людських жертв, до непоправних соціально-економічних і культурних втрат України за роки панування комуністичного режиму. Для підтвердження важливості й ефективності саме останньої тактики автор цих рядків ризикне трохи пофантазувати.

Уявімо собі, що мрія, як раніше говорили, всього прогресивного людства, зокрема й Ігоря Юхновського, збулася. Десь (не виключено, що в Нюрнберзі) зібрався міжнародний трибунал із засудження злочинів комунізму і його самого як ганебного явища сучасності. Зрозуміло, що від суду над верхівкою нацистської Німеччини він відрізняється тим, що лава підсудних порожня. Ні Леніна, ні Сталіна, а тим паче Маркса з Енгельсом давно вже немає в живих. Але «їхня справа жива» й представлена стороною відповідача, до якої входять корифеї теорії наукового комунізму, які чудово знають усі праці авторів «найправильнішого» вчення. «Притиснуті» неспростовними доказами випадків масового терору, останні змушені будуть погодитися з тим, що злочини комуністичних режимів дійсно мали місце й найкривавішою витонченістю відрізнялися порядки в колишньому СРСР. Проте переконані марксисти-ленінці, цитуючи витримки з чисельних томів комуністичних класиків, не менше переконливі, ніж сторона-обвинувач, негайно почнуть доводити, що «велике пролетарське вчення» націлює маси трудящих на те, щоб вони стали повноправними господарями всього створеного ними й що має їм по праву належати.

«Так, — визнають вони, — «перегини» були: масовий терор, переселення народів, репресії, ГУЛАГ, голодомор-геноцид на Україні 1932—1933 років, дружба з фашистською Німеччиною до її віроломного нападу на СРСР і багато чого іншого, чого з історії не викреслиш. Але все це ніскільки не порочить головні ідеологічні положення марксизму (марксизму-ленінізму), а було проявом лише особистих недоліків правителів, їх персональними помилками. Такий, мовляв, уже був час, а ось «ефективний менеджер» Сталін навіть перетворив напівграмотну аграрну країну на індустріальну державу з грамотним населенням і високим науково-технічним потенціалом, яка врятувала світ від «фашистської чуми», змогла створити ядерну зброю, а потім першою запустила людину в космос» і так далі.

Результат судових дебатів передбачити нескладно. Проти вагомих і, поза сумнівом, об’єктивних аргументів і фактів прибічників комунізму його противникам нічого буде заперечити, й вся затія із судом виявиться марною.

У справі подолання комунізму дієвими можуть бути лише ідейні альтернативи. А оскільки його ідейна основа (марксизм ХIX ст. і марксизм ХХ ст.), як стверджувалося в СРСР, — науковий світогляд, то й іншого шляху, окрім протиставлення йому іншого, такого, що кардинально відрізняється від нього, але не менш наукового, світогляду, у нас немає. При цьому якщо врахувати, що істина може бути лише одна, треба: по-перше — довести, що комуністичне є лженаукове, по-друге — створити його антипод, тобто дійсно науковий світогляд, який повністю відповідає сучасним реаліям, і по-третє — широко впровадити його в українську суспільну свідомість.