Будувати державу знизу

Сергій Єфремов відомий як публіцист, літературознавець, політик, але не як державний діяч. І це незважаючи на посади заступника голови Української Центральної Ради та генерального секретаря міжнаціональних справ, які він деякий час обіймав. Дещо дивна ситуація з огляду на кадровий голод та роль постаті С. Єфремова в українському русі. Причини, на нашу думку, криються в його ставленні до влади як суспільного явища. Особливий інтерес становить доба Української революції 1917—1921 рр. Вона виявилася єдиною в житті С. Єфремова, коли влада в особі низки українських політичних режимів не протистояла, а намагалася реалізувати близькі йому ідеї.

Лютнева революція створила ситуацію, коли при владі в багатьох випадках опинилися близькі до С. Єфремова за спрямуванням, а часом і за давніми товариськими зв’язками, політики. Та й він сам із поступовим перетворенням УЦР на установу парламентського типу ставав нібито її часткою. Безумовне захоплення змінами в країні та, зокрема, підйомом українського руху водночас не могло не зіткнутися з довготривалою звичкою до протистояння з політичним режимом колишньої Російської імперії. Як наслідок протягом всього періоду Української революції початку ХХ ст. позитивні оцінки С. Єфремовим дій центральної влади були скоріше винятком, а не правилом. Такими виглядають перші кроки Тимчасового уряду та, можливо, його реакція на корнилівський заколот наприкінці серпня 1917 р., а у випадку української влади — початок головування у Генеральному секретаріаті В. Винниченка, згодом — вступ у середині грудня 1918 р. Директорії УНР до Києва, вже наприкінці революції — захоплення С. Петлюрою. В цілому переважає критика, яка часом переходить до відвертого неприйняття, як за часів П. Скоропадського, або до такого відчайдушного кроку, як публікація в лютому 1918 р. «Листа без конверта».

Насправді С. Єфремов звик почувати себе людиною сторонньою щодо влади. Тому не дивно, що в нових умовах він шукав для себе прийнятний вихід із ситуації, що склалася. В дусі народництва під час більшовицького панування в Києві у лютому 1918 р. С. Єфремов поділив владу на дві категорії. Одна, за його словами, «...служить людності, друга приневолює людність собі служити. Одна творить нові форми на життьових підвалинах, друга робить карколомні експерименти та вдовольняє свої примхи. Одна стоїть на моральному авторитеті, друга шукає собі підпори на вістрях штиків...». Пізніше, у травні 1920 р., С. Єфремов оприлюднив своє бачення ідеальної влади: «Найперше завдання добре організованої держави власне в тому й лежить, щоб власть якомога менше почувалася, щоб регулятором стосунків був не зовнішній примус, а саме громадське почуття обов’язку й повинності перед державою, те самообмеження, з якого виростає і воля особиста, і вольності громадянські».

На практиці від початку революції С. Єфремов намагався поєднати підтримку нової влади, що спирається на народну довіру, з традиційною опозицією до влади як силової інституції. Звідси його вагання щодо самочинного проголошення І Універсалу та твердження про необхідність для УЦР набуття, насамперед, «неформальної влади», заснованої на моральній підтримці населення, але без певної відповідальності. Притаманний звичайній владі примус, на думку С. Єфремова, — «спільник непевний і зрадливий». Варто згадати, як С. Єфремов у полеміці ледь не відхрещувався від посади генерального секретаря у першому складі українського уряду, доводячи, між іншим, що він таким по суті не є.

Інша причина такої реакції, на нашу думку, — у пошані до процедури, до закону, що притаманна С. Єфремову. Навіть в умовах революції він прагнув діяти правовими методами й жадав такого ж ставлення від своїх колег у Центральній Раді. Характерна реакція С. Єфремова на ІІІ Універсал — документ, за власними словами С. Єфремова, великої історичної ваги, але в багатьох питаннях дуже загальний, який вимагає додаткових законів з усіма подробицями правових норм. Між іншим, повага до закону змусила цього відомого українського діяча у квітні 1918 р. публічно висловити свою незгоду з відмовою Міністерства внутрішніх справ УНР прийняти лист київської міської управи, який був написаний недержавною, тобто не українською мовою. Адже, на думку С. Єфремова, за відсутності необхідного закону «не можна починати державну роботу з потоптання усякого права».

Втім, С. Єфремов таки прийняв перебіг подій, що виявився потужнішим за його уявлення та аргументи, зауваживши у серпні 1917 р.: «Ми не належали ніколи до прихильників того захвата державної власті, який знаходив чимало адептів серед українського громадянства з початку революції. Навпаки. Ми не раз попереджали проти такої практики і вважаємо, що й теперішня невиразність становища до деякої міри являється виплодом тактичних помилок української політики. Але думаємо, що тепер про це вже пізно говорити, тепер вибору нема і скоро Центральна Рада стала вже на шлях здобування власті, то повороту назад не може вже бути». Надалі С. Єфремов кілька разів повторював наведену тезу у своїх статтях. Дещо узагальнивши, її можна сформулювати таким чином: прийняли рішення — то реалізуйте його.

Саме нездатність у багатьох випадках українських державних утворень та їхніх провідників застосувати владу й виконати покладені на них функції викликала найгострішу критику С. Єфремова. Так, після повернення УЦР до Києва у березні 1918 р. він наголошує: «Тиждень минув, як вернулась до Київа українська власть. За цей час вона могла й повинна була використати те надзвичайно зручне і вигідне становище, яке для українства витворила тупа й розбещена большевицька господарка... Могла й повинна була — тим часом не зробила анічогісінько з зазначеного».

С. Єфремов — прибічник ґрунтовної роботи, розрахованої на перспективу. Звідси його ставлення до сфери освіти як першочергової для української влади, спроба привернути увагу до економічних інтересів населення й негативне сприйняття різких кроків у політиці. В цьому контексті зрозуміло, чому у випадку органів місцевого самоврядування, обраних на засадах загального, рівного, прямого i таємного голосування, тональність оцінок С. Єфремова різко змінюється, порівняно зі ставленням до центральної державної влади: думи й земства, з їхньою увагою до місцевих справ, потенційно могли стати бажаним інструментом для втілення ідеалів С. Єфремова в життя.

Для такого сприйняття існували й інші причини. З часів М. Драгоманова вимога децентралізації державного життя, разом з його демократизацією, стала однією з підвалин української ідеї. Щоправда, наступні покоління українських діячів перенесли наголос у способі її реалізації з ідеї самоврядних громад та федерації на автономію та федерацію. Але пропозиції М. Драгоманова не забулися. Зрештою, Радикально-демократична партія й Товариство українських поступовців, активним діячем яких був С. Єфремов, — це свого роду об’єднання українських громад. Тож маємо справу зі свого роду генетичним зв’язком, який проявив себе під час Української революції. Згадаємо також напрацьовані роками взаємини з ліберальним земством, де знаходив собі роботу не один відомий український діяч з відповідними наслідками для його політичного обличчя. Щоправда, як можна зробити висновок з матеріалів С. Єфремова, якихось докладних власних попередніх розробок щодо місцевого самоврядування у нього не існувало. Натомість відомо про низку пропозицій ідеологічно близьких у цьому питанні кадетів, що висловлювалися ними у ІІІ та ІV Державних Думах й були певною мірою реалізовані 1917 р.

Тож відсутність згадок про думи та земства у зверненні «До українського громадянства», яке від імені ТУП на зорі Української революції у березні 1917 р. було написано С. Єфремовим, ще ні про що не свідчить. Там ідеться про автономію, федерацію, парламентський устрій держави, а останній не може існувати без місцевого самоврядування. Й надалі протягом всього 1917 р. повідомлення про діяльність дум і земств, на перший погляд, не часто привертали увагу С. Єфремова. Стосувалися вони завжди українських питань, які так чи інакше розглядалися органами місцевого самоврядування. Національні моменти беззастережно домінували у статтях С. Єфремова, відтискаючи на другий план решту, зокрема й пов’язані з місцевою владою.

Така невідповідність, на нашу думку, пов’язана насамперед з поточними пріоритетами. Насправді саме місцеве самоврядування С. Єфремов весь час уважав «основою державного життя», до того ж такого, що будується на демократичних засадах. На його думку, «...справедливе заступництво інтересів людності може бути тільки тоді, коли вона сама візьме урядування в свої руки, коли земство справді буде в руках людей землі». Тому навесні 1917 р. С. Єфремов цілком підтримав процес так званої демократизації дум і земств, а — поповнення їхнього складу нецензовими елементами — й закликав якнайшвидше «ліквидувати спадщину старих часов і привернути земству його справжній демократичний характер».

Нове революційне демократичне виборче законодавство стосовно органів місцевого самоврядування (спочатку міських дум — а потім і земств) втілювало згадані прагнення С. Єфремова. За його твердженням, «новий закон, ухвалений 15 квітня, ставить городське заступництво на зовсім інші основи. Він передає міське самоврядування справді всій людності, що з цього часу дістає право сама порядкувати своїм життям і свої потреби задовольняти». Особливе значення міські вибори, на думку С. Єфремова, матимуть для українців. Вони «...мусять усі сили напружити, щоб положити добре той перший камінь під національне відродження міст на Україні». Щоправда, пропозиція С. Єфремова щодо виборчої тактики — утворення національних списків — в більшості випадків не була реалізована. Самій виборчій кампанії С. Єфремов приділив лише один матеріал, який стосувався обвинувачень у націоналізмі людей, що були присутні в українських списках, з боку російських діячів. Автор наведених рядків також балотувався до міської думи Києва, але не надто вдало — за списком українських есефів пройшов лише один гласний. Втім, про муніципальні вибори залишилися, вочевидь, добрі спомини. У всякому разі, С. Єфремов наводив їх як позитивний приклад, на відміну від того, що було на селі під час виборів до Установчих зборів.

Великі надії С. Єфремов покладав на земські вибори, бо, за його словами, «демократизація місцевого самоврядування для нас значить не що інше, як націоналізацію його. Коли ми домагаємося українізації всіх форм життя на Україні, то волостна реформа має становити ѓрунт усієї справи». В цілому, на нашу думку, С. Єфремов вважав демократично обрані органи місцевого самоврядування засобом подолання більшості потенційних протиріч, які могли б виникнути з боку різних етнічних та соціальних груп, що проживали в Україні. Для цього, за словами С. Єфремова, «...треба новий автономний лад... будувати не на самій національній, або не так на національній, як на територіальній основі». Навесні 1918 р. С. Єфремов ще раз повертається до наведеної тези, наголошуючи: треба будувати державу не зверху, а знизу, «...не вливаючи державність у виключно українські форми, використовуючи всі живі сили, без огляду на їхню національну приналежність».

Зворотній бік такого підходу — теза про спільну відповідальність всіх гласних нових дум і земств, незалежно від їхньої партійної приналежності, за закріплення демократичного ладу. «Робота мусить бути спільна й однодушна, бо й одповідальність спільна, свого роду кругова порука, в деталях якої та в особах виноватців життя не матиме часу розібратись. Тут треба або працювати, або життя одкине людей, що не справдили своїх обіцянок і громадських надій, і покличе інших. Третього немає», — стверджував С. Єфремов з приводу чергових засідань Київської міської думи.

Таким чином, вимальовується доволі стрункий і прагматичний підхід С. Єфремова до місцевої влади — через органи місцевого самоврядування до державного будівництва залучаються всі без винятку політичні сили України. Вони отримують широкі можливості для реалізації власних прагнень у поєднанні із загальнонаціональними. Останнє забезпечується природним домінуванням українських елементів у складі демократичних органів місцевого самоврядування. Але такий результат ще треба закріпити в результаті демократичної процедури.

Згодом С. Єфремов констатував український характер земств. А от із містами проблема лишалася. Мабуть, тому, коментуючи у серпні 1917 р. інструкцію петербурзького Тимчасового уряду Генеральному секретаріату, яка, між іншим, передбачала можливість приєднання до автономної України Катеринославщини, Харківщини, Херсонщини та Таврії лише в разі відповідних рішень обраних на демократичних засадах міських дум і земств, С. Єфремов зазначав: «Не можна не бачити, що такий спосіб прилучення ледве чи можна вважати найкращим за сучасних обставин».

Побоювання виявилися хоча й небезпідставними, але зрештою марними. Наприкінці 1917 р. в умовах більшовицького перевороту органи місцевого самоврядування таки проголосували за поширення на їхні терени влади УНР. Цей факт С. Єфремов потім трактував як відповідь більшовикам не лише українського уряду, але й української землі. На його думку, «силоміць пошматована Україна цими актами знов злучається в одну міцну й дужу організацію державну». Вочевидь, такий поворот подій мав ще більше заохотити С. Єфремова до підтримки демократично обраних дум і земств. Навесні 1918 р. він навіть пропонував двісті місць, що резервувалися в УЦР для військових депутатів, віддати «заступникам од місцевого самоврядування, тобто од дум і земств». «Місцеве самоврядування, демократизоване й наближене до мас, являється тепер костю і плотію од плоті демократії», — стверджував С. Єфремов.

Права демократичних дум та земств С. Єфремов відстоював і за часів Гетьманату. Кілька матеріалів він присвячує ревізіям органів місцевого самоврядування з боку уряду. Часом С. Єфремов настільки беззастережно їх підтримував, що навіть явні промахи у господарській діяльності пробачалися їм цілком свідомо або (та) пояснювалися попередньою спадщиною й сучасними важкими обставинами. «Звичайно, нові органи були не без хиб, — зазначав він на початку жовтня 1918 р., — про це нема чого говорити, та й не могло бути інакше, коли взяти на увагу обставини, за яких вони народились: війна, руїна, революція, розрухи, фінансова катастрофа, дорожнеча, безхліб’я, безвіддя, бездоріжжя і т. і. За таких обставин неможливо було б твердо стояти на ѓрунті самої «діловитости» і давати до органів самоврядування самих геніїв господарності; неможливо було й не заплутатися серед того темного лісу безладдя, який уявляє теперішнє життя». Визнаючи катастрофічне становище, в якому опинилися органи місцевого самоврядування, зокрема в Києві, він, натомість, звертав увагу на байдужість уряду стосовно їхніх звернень по допомогу. Також С. Єфремов абсолютно точно вказав на справжні наміри ініціаторів ревізії дум і земств з боку уряду — ліквідувати демократичні та повернути цензові органи місцевого самоврядування, проти чого, власне, й була спрямоване його полеміка.

Зрозуміло, що авторитарний режим П. Скоропадського явно входив у непереборне протиріччя з обраними за найдемократичнішим тоді у світі законодавством органами місцевого самоврядування, отже й із уявленнями самого С. Єфремова про державний устрій. На його думку, добре організоване місцеве самоврядування — єдине, що могло поставити українську державу на міцний ѓрунт. У день початку повстання Директорії С. Єфремов ще раз наголошував: «Зараз за цим ми поставили б справу місцевого самоврядування, — вона має за теперішніх обставин кардинальну вагу, може навіть нагальнішу, ніж аграрна. Бо тільки маючи добре впорядковане міське й земське самоврядування, можна провадити на йому дальше державне будування». Таким чином, по суті він виніс проблематику місцевого самоврядування на перше місце. Також зрозуміло, що захист демократичних дум і земств асоціювався у С. Єфремова з обороною української державності, збудованої на громадянських засадах, що й стимулювало його активність на цьому напрямі. Тим більше, що факти свідчили: в разі розпуску демократичних органів місцевого самоврядування до посад поверталися люди не те що далекі, а відверто вороже налаштовані до української ідеї.

Законопроекти, запропоновані гетьманським режимом, С. Єфремов сприйняв як «замах на демократичне земство» та прагнення передати владу «до старих рук». Він вказав на цілу низку недоречних, на його думку, обмежень, як-от: фактичне позбавлення виборчого права жінок, а в містах на додаток — всіх студентів, підняття вікового цензу до двадцяти п’яти років, введення майнового цензу, а особливо — поновлення куріальної системи. Між тим ситуація швидко змінювалася. І за обставин, що складалися, за твердженням С. Єфремова, «...єдиний шлях порятунку для України — це демократичні реформи, переведені в широкому масштабі й зараз же, справді негайно». Вже після повалення Гетьманату С. Єфремов нарешті отримав можливість публічно охарактеризувати минулий період як цинічну, безсоромну узурпацію влади.

Однак і Директорія явно не виправдала сподівань С. Єфремова. Знову повертаються оцінки, знайомі з публікацій останніх тижнів існування Центральної Ради. Він нарікає: «Ми йдемо старим шляхом, який вже виявив був свою нездатність — шляхом перемішування всіх властей і функцій, прав і обов’язків, себто шляхом безвладдя». Такого роду речі С. Єфремовим сприймалися вкрай негативно. Натомість за наявних проблем центральної української влади, що швидко загострювалися, С. Єфремов знову звертає свою увагу на місцеве самоврядування, а саме — на його роль своєрідного буфера між владами, що змінювалися. В дні відступу Директорії з Києва під натиском більшовиків він писав: «Дуже втішні запевнення української військової власті, що вона не допустить ні кривавих заворушень у місті, ні бомбардування з околу. І органи міського муніципалітету і свого боку мусять своїм посередництвом допомогти, щоб ці гарні заміри були переведені в життя і тим забезпечено спокій і лад у місті під цю страшну й одповідальну годину».

Захоплення Києва Червоною армією перервало публіцистичну працю С. Єфремова, а його самого поставило перед черговим випробуванням. Лише постфактум український діяч зміг охарактеризувати радянську владу як окупаційну та «зненавистну людності», всі гасла якої реалізовувалися з точністю до навпаки, зрештою звівшись до «чрезвичайки». Але не вона, на думку С. Єфремова, виявилася найгіршою, а «...ця повсякчасна і повсюдна регламентація, оця вічна погроза втручання у всі найінтимніші закутки твого життя, оце безцеремонне залітання тобі з чобітьми в душу, оці безконечні «учоти», «регістрації», «мобілізації» — це все каменем лягало на душі й робило сіре животіння просто нестерпним».

Період Добровольчої армії, з вересня до початку грудня 1919 р., на кілька місяців дозволив, хоч і в жорстких умовах, відновити журналістську роботу. Цього разу риторика С. Єфремова на диво нагадує часи П. Скоропадського. У зв’язку з підготовкою законопроектів, які мали б упорядкувати центральну та місцеву владу, С. Єфремов знову стає на захист близького йому місцевого самоврядування. «Чи положити в основу старий принцип централізації справ у центральних органах, чи перекинути всі місцеві справи на місцеві органи самоврядування — ось у чому все питання державного ладу», — так він охарактеризував зміст проблеми.

Під час перебування в Києві польсько-українських військ у травні 1920 р. С. Єфремов ще раз повертається до питання про характер сучасної та бажаної майбутньої влади, запропонувавши ймовірний, на його думку, шлях створення принципово нової дійсності: «Нам, що виросли на деспотизмі царському й до решти заправились на деспотизмі комуністичному, нам це важко зрозуміти, важко одучити себе од персоніфікації власті в особі жандарма, а її прикмет у дошкульному нагаєві. Це приходить поволі, разом з громадянським вихованням. Влада повинна з цим рахуватись і самими методами своєї праці допомагати тому, щоб перетворити цей большевицько-царський погляд на природу власті, щоб знищити його й замість вічно переляканих і вічно тремтячих рабів — людей створити громадян. Тверда рука хірурга повинна працювати вкупі з лагідною рукою сестри-жалібниці».

Для С. Єфремова опанування українськими силами місцевого самоврядування, а не центральної влади, було першорядною проблемою, без вирішення якої він собі не уявляв можливості втілити свої ідеали в життя. Безумовний прихильник децентралізації та демократизації держави, він вважав обрані на засадах демократичного законодавства думи та земства тим важелем, який гармонійно поєднає інтереси населення краю й дозволить зрештою ствердитися українській державі на власному ѓрунті. Більш того, відповідно до сучасної термінології, можна говорити про прагнення С. Єфремова до створення в Україні громадянського суспільства.

Що ж до центральної влади, то, за рідкісним винятком, вона зазнавала нищівних оцінок С. Єфремова. Насамперед за брутальні способи управління, свавілля, авторитаризм — хоч би хто чинив такі дії. Але існували й відмінності: російські політичні режими не сприймалися С. Єфремовим переважно за їхнє ігнорування національних інтересів українського народу, а українські критикувалися за брак здатності реалізовувати владні повноваження.