«Я пам’ятаю часи, коли на сцені панував культ епізоду»

Виставу «Різдвяні мрії» за п’єсою Надії Птушкіної ювілярка вибрала для бенефісу невипадково. Героїня Софія Іванівна, яку грає Смолярова, — літня і хвора жінка, живе з дочкою і вже змирилася з думкою, що веде відлік своїм останнім дням. Та доля вміє віддячувати тим, хто вірить у дива... Матір допомагає дочці переконатися у можливості неможливого, вона дуже хоче, аби дочка звідала жіноче щастя. І «принц», про якого вони разом читали в сентиментальних романах, одного разу таки подзвонив у двері їхньої квартири. Ну, нехай не принц, а просто чоловік, який теж заблукав у пошуках свого щастя...

Нині Олександра Захарівна перебуває в хорошій творчій формі. Навіть не віриться, що актриса відсвяткувала 60-річчя своєї творчої діяльності. Виставу «Різдвяні мрії» вона присвятила своїй дочці, яка передчасно пішла з життя. Олександра Захарівна зізнається: «Зараз мене на цьому світі тримає онук і театр».

Творчий девіз Смолярової: «Байдужість — ворог мистецтва». Глибина й складність психологічного життя актора впливає на роль. Байдужа людина, яка не має життєвого багажу, навряд чи знайде в собі ресурси для створення складного характеру на сцені. У житті актриса пережила багато випробувань. Це загартувало характер, навчило відрізняти достовірність від мішури. Вона постійно вкладає себе в тих, хто поруч. Багато уваги приділяє молоді. Внутрішній камертон благородства, гідності, порядності, розуму — яскравий приклад для молодих.

Після закінчення Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого Олександра Смолярова працювала в кількох театральних колективах — Київському Театрі юного глядача, Київському театрі транспорту, Вінницькому музично-драматичному театрі ім. Садовського. Та рідним домом назавжди стала Російська драма, де у творчій долі актриси було понад сто цікавих і різноманітних ролей у виставах, що прикрасили історію театру.

До «золотого фонду» увійшли такі сценічні «перлини» Театру ім. Лесі Українки (часів Михайла Романова, Леоніда Варпаховського, Юрія Лаврова та Віктора Халатова): вистави «Живий труп», «Маскарад», «Давним-давно», «Дон Карлос», «Мораль пані Дульської». Та є чимало киян старшого віку, які пам’ятають ці постановки. У них грала Олександра Смолярова. Вона була граційною Ніною в лермонтовському «Маскараді» і звабливою Машею в «Живому трупі», а в ролі Шурочки Азарової у виставі «Давним-давно» стала не менш популярною, аніж Лариса Голубкіна в кінофільмі «Гусарська балада»...

За довге творче життя Олександрі Захарівні довелось зіграти чимало різноманітних ролей — це були образи коханих, матерів, дружин, сестер, і було там багато щирості, почуттів, відданості мистецтву театру. Можливо, все це стало запорукою творчого і життєвого довголіття Смолярової.

— Мені в житті поталанило, що я потрапила у Театр ім. Лесі Українки, — говорить актриса. — Я прийшла у цей театр у 1952 році — Російська драма була на підйомі, тут працювали епохальні постаті. Театр очолював Костянтин Хохлов, яка висока культура панувала в колективі, які вистави створювалися! Саме у цьому колективі я зрозуміла, що треба багато працювати. Моїми партнерами були такі легендарні актори, як Романов, Опалова, Лавров, Халатов. Тільки з відстані років можна повною мірою оцінити моє творче везіння. Перша роль — Маша в «Живому трупі» з Романовим, з ним же, Арбеніним, грала Ніну в «Маскараді», в шиллеровському «Дон Карлосі» — королева Єлизавета, король — Юрій Лавров, Ганка в «Моралі пані Дульської», а Євгенія Опалова — Дульська. «Давним-давно» — роль Шури Азарової, Кутузова грав Віктор Халатов...

Цікаво, що при наявності таких великих акторів для цього театру завжди було найважливішим, щоб на сцені була гармонія, існував ансамбль. Про Романова-Федю Протасова можна говорити годинами, але не вийшла б ця роль такою масштабною, якби не була зроблена гармонійно вся вистава, не вибудувалися всі інші ролі до дрібниць. Завдяки цьому вийшло таке довершене сценічне полотно. До речі, в ті часи актори залюбки грали все, був культ епізоду. Нікому на думку не спадало відмовлятися від маленької ролі, як зараз це стало модним серед акторів. Ось тільки-но з’явилась маленька популярність, вони вважають за можливе ставити свої умови, відмовлятися від невеличких ролей. У роки моєї молодості акторам було за радість грати все, і на сцені кожен був важливим гвинтиком, всі думали про мистецтво свого театру, як представити свій театр глядачам найкращим чином. Таке ставлення до театру я свідомо сповідую і зараз: з однаковою радістю граю головну роль Софії Іванівни у виставі «Різдвяні мрії» і промовляю кілька фраз у сучасній версії моєї улюбленої вистави «Маскарад». Образ Ніни — любов моя на все життя, і зараз хоча б у такому вигляді доторкнутися до геніальної драми Лермонтова вважаю для себе за честь.

Мені поталанило працювати з різними режисерами. Безперечно, були такі, в яких я багато чого навчилася і якісно, професійно виросла. Це Костянтин Хохлов, Леонід Варпаховський, Соколов, Неллі-Влад, Михайло Резникович. З ним ми зробили чимало вистав, та найбільш дорогою для мене залишилася вистава «Історія однієї пристрасті». Я ще вдячна режисерам, що мені, тоді ще молодій актрисі, довіряли грати вікові ролі. Наприклад, у виставі «До нового берега» я грала героїню, яка починала дію у 17 років і закінчувала виставу у 75! Микола Рушковський, майже мій одноліток, грав мого сина. Відчуваєте, які у мене були можливості показати свій акторський діапазон? Звичайно, спочатку трохи злякалася. Але у мене життєвий принцип — ніколи ні від чого не відмовлятися, а навпаки, намагатися перемогти обставини і довести, що я можу. Роль вийшла. То була гарна школа, і це мені допомогло згодом зіграти Мотрону у «Владі темряви» Льва Толстого, зовсім стару, а мені тоді не було ще й п’ятдесяти. Теж етапна роль у моїй біографії. Потім була теж одна стара, але вже комедійна — економка Луїза у виставі «Будьте здорові». Із задоволенням згадую вистави останніх років — «Повернення в Сорренто», «Долетимо до Мілана». Сьогоднішні мої вистави мені надзвичайно дорогі, це і «Школа скандалу», і «Останнє кохання», і «В полоні пристрасті», і «Різдвяні мрії».

Зараз наш театр дуже цікаво працює, багато молоді, яка приносить вже якийсь новий, сучасний дух у театр. З’являються вистави різних творчих напрямків. Хочеться, щоб постановники не забували, що Російська драма має своє неповторне обличчя. Наш театр психологічний — і сильний саме цим... Актори зараз такі самостійні, гадають, що все розуміють, — не можу сказати, що це буває часто. Але коли виникає потреба допомогти молодому партнерові, підказати, вони прислухаються з розумінням, вдячні за поради. Особливо трепетно я ставилась до вистави «Маскарад», звичайно, сучасна вистава була зовсім іншою, ніж та, яку ми грали колись, але ж це все одно Лермонтов. І потім, я ніколи не вказую молодим акторам, як грати, — це і неетично, і завдання, скоріше, режисерське, я просто розповідала їм про внутрішню атмосферу лермонтовського тексту, щоб вони змогли точніше вхопити вірну інтонацію і навіть щоб через зовнішню форму ролі був відчутний внутрішній психологізм...

Нині на цьому світі мене тримає мій онук і театр. Це примушує мене жити, боротися, йти вперед. Не буду казати, що театр — це любов, то занадто романтично, для мене — це святий обов’язок. Намагаюсь робити все, щоб бути потрібною театру. Таке розуміння прийшло до мене колись. Усе, що відбувається на сцені, в театрі, викликає у мене живі людські емоції. Якщо емоції є, значить — людина живе!

«День» вітає актрису з ювілеєм. Бажаємо здоров’я і зіграти ще багато цікавих ролей