На Місяць гірськими стежками

На початку серпня 1967 р. досвідчені льотчики Ю. Рахманов і М. Теплов на вертольоті Мі-4 з надзвичайною майстерністю вперше в практиці пілотування вертольотами шість разів здійснили посадку на східній вершині Ельбрусу (5621 м), доставляючи деталі й устаткування для лабораторії. Пілоти користувалися кисневими приладами, вага вантажу, що брали на борт — 350—400 кг.

Тепер на вершині Ельбрусу очікувала робота з перенесення панелей на відстань близько 150 м до місця їхнього складання. Цю трудову діяльність основна група спеціально підготовлених і відібраних випробувачів після виснажливого багатогодинного сходження повинна була виконувати в екстремальних умовах вершини Ельбрусу. При цьому проводили фізіологічні дослідження систем кровообігу, дихання, крові й ін., вели спостереження психічної сумісності випробувачів, які перебували в жорстких умовах високогір’я, в умовах реальної небезпеки; вивчали працездатність, загальний стан, що змінювався під впливом сумарної дії умов вершини й трудової діяльності; вплив на організм за таких умовах раціону харчування, з’ясовували роль ступінчастої адаптації в підвищенні продуктивності праці.

У цій частині експерименту чітко виявилася залежність між здатністю виконувати зазначену роботу й попередньою адаптацією. Учасники, що не пройшли послідовної ступінчастої адаптації на висотах 2100 м, 3000 м, 4100 м, 4800 м або взагалі не могли виконувати таку роботу (серед них були й альпіністи-розрядники), або вкрай важко переносили навантаження й після першого-третього «рейсів» із перенесення панелей на вершині були змушені піти вниз. При цьому в них відзначалися всі прояви гірської хвороби. Ті ж з учасників, які пройшли ступінчасту адаптацію, протягом двох діб змогли на висоті 5621 м виконувати роботу. І все-таки перша спеціально підготовлена й обстежена група, що складалася з 12 чоловік, не змогла виконати наміченого обсягу робіт і після перенесення більшої частини панелей, не починаючи монтажу, відступила.

Потім відступила навіть група альпіністів-висотників, серед яких були відомі майстри спорту. Один з них, попрацювавши на вершині один день, заявив: «Навіть якщо ви пообіцяєте мені внизу чорну «Волгу» — я на вершині більше не залишуся»... Виявилося: одна річ — піднятися на вершину, що для альпініста означає досягти мети, і зовсім інша — налаштувати себе ще й для роботи. І тут, крім адаптації, велике значення мають особистісні, вольові якості, критичність, моральна мотивація й почуття відповідальності, здатність перебороти психологічний бар’єр у пов’язаних із загрозою життя умовах.

ОЙ, ЗАСВІТИ, МІСЯЧЕНЬКО...

Вертоліт відлетів, експедиція завершилася, наші випробувачі пішли через перевал до моря, монтаж лабораторії навіть не починали. Відступити й залишити без завершення колосальну працю, увінчану героїзмом і майстерністю льотчиків? І от ми, співробітники Ельбруської медико-біологічної станції (ЕМБС), П. Білошицький, О. Красюк, Ш. Байдаєв і наш наполегливий і мужній кінооператор із П’ятигорська О. Воєводенко, вирішили рятувати становище, піднятися на вершину й продовжити «місячний» експеримент.

О. Красюк і Ш. Байдаев були добре адаптовані, а в мене й О. Воєводенка адаптація за часом і висотою (здебільшого перебували на висоті 2100 м) була недостатньою. Підйом від Льодової бази (3700 м) з великим вантажем (20 кг) проходив у складних умовах і тривав близько 16 годин. На сідловині (5300 м) вирішили залишитися в хижі О. Воєводенка, інші учасники з вантажем продовжували шлях з метою досягти вершини й установити намет. У разі, якби це не вдалося, група збиралася повернутися для ночівлі на сідловину. На вершині розшукали місце очікуваного збирання лабораторії й установили намет, з’явилася можливість для відпочинку, я та О. Красюк спустилися на сідловину за О. Воєводенком і разом із ним знову вирушили на вершину.

О другій годині ночі, гранично втомлені, ми знову піднялися на вершину. Страшенний пронизливий холод, кромішня пітьма. Де ж намет? І тоді виручив складений нами перелік необхідних дій космонавтів, які висадяться на Місяць, що включав обов’язкове орієнтування, прив’язку до місцевості в нових умовах: залишаючи вищу точку вершини, ми стрілою з каменів і мотузки застережливо позначили напрямок на намет...

У розриві хмар на відстані витягнутої руки мигнув на мить Місяць, наш рятівний орієнтир, і ми «засікли» напрямок на намет. Потім свій лик він являв нам ще кілька разів — цього було досить для коректування руху.

В ОБІЙМАХ «ЕЛЬБРУСЬКОЇ ДІВИ»

Розшук і монтаж панелей тривав три доби. Відчувалася непереборна втома, хотілося лягти й не вставати, але після короткочасного відпочинку в наметі учасники експерименту змушували себе підніматися і знову продовжувати роботу, незважаючи на болі в серці й голові. Усі відзначали постійну спрагу й сухість слизових, що, очевидно, пояснювалося сухістю повітря й підвищеним випаром. Апетиту зовсім не було, а найбільш прийнятними продуктами виявилися фруктові соки. Сон був поверхневим, з відчутним переривчастим диханням. Частота пульсу в стані спокою досягала 100—120 ударів за хвилину, а під час фізичного навантаження — 160. (Тут відзначу, що частота пульсу на Місяці в перших астронавтів, які ступили на його поверхню, була такою ж: в Армстронга — 160, в Олдріна — 156).

Працювати на складанні будиночка доводилося при температурі мінус 10—15°С, тришарові панелі скріплювали болтами й установлювали на підлогу з деревостружкових плит. Пухові костюми, тепле взуття, захисні маски охороняли нас від обморожень, але іноді доводилося без рукавиць загвинчувати болти, і тоді мороз залишав свої мітки на руках як ділянки відмороження 3-го ступеня. Переохолодження сприяло також тому, що у двох учасників групи з’явилися ознаки запалення верхніх дихальних шляхів. Відзначали судоми м’язів, недооцінку власного стану; характерним було порушення здатності критично оцінювати обстановку й орієнтуватися в просторі й часі.

Чітко проявлялася різниця в самопочутті в колег, добре адаптованих до висоти, особливо помітна впродовж фізичного навантаження. Однак, незважаючи на те, що погано адаптовані члени команди помітно відставали в продуктивності праці, це не викликало почуття роздратування в товаришів або ще якихось ознак несумісності характерів, усього такого не було виявлено. Спочатку єдиним моїм бажанням було опинитися у фруктовому садку, що здавалося найбільшою райською насолодою; але потім настала пригніченість, емоційна сфера наблизилася до якогось зрівноваженого байдужого рослинного рівня.

На вершині проблемою для нас виявилося кип’ятіння води для чаю. З фізики ми знали, що температура кипіння води падає приблизно на 1 градус у разі підйому на 300 м. Отже, на вершині Ельбрусу вода мала кипіти при температурі близько 80°С. Але проблема виявилася не тільки фізичною — істотний вплив на неї зробив людський, а якщо точніше, совковий фактор постійно дефіцитного суспільства: наші космічні колеги, вичерпавши свої фізичні сили й ідучи з «Місяця» в бік моря з метою оздоровлення, прихопили портативні примуси. Але залишилася каністра з бензином. Мозкова атака в екстремальних умовах швидко допомогла розробити рецепт нового високоефективного «ракетного» палива: потрібне тепло ми одержували за допомогою змочених у бензині шматочків поролону, які обережно поставляли в «топку» за допомогою пінцета...

На четверту добу учасники експерименту змогли перейти в лабораторний будиночок із загальною площею 22 м2, що являв собою двокімнатну споруду з плексигласовою верандою з чорними стінами, яка вночі обігрівалася акумульованим у рідині денним сонячним теплом; у ньому провели обстеження й переночували на надувних матрацах.

Пізніше у Вірменії, в обсерваторії на горі Арагац, відбувся закритий симпозіум «Моделювання умов життя на Місяці». Я зробив доповідь з демонстрацією кінофотодокументів, створених О. Воєводенком та Київською кіностудією документальних фільмів І академік, директор московського Інституту медико-біологічних проблем (ІМБП), керівник «місячної» програми В. Парін дав найвищу оцінку нашим дослідженням.

Не залишили без уваги нашу роботу й американці, які негайно (після опублікування в «Известиях» 1966 р. маленької замітки «Вертоліт Мі-4 на вершині Ельбрусу») виявили до неї інтерес. І незабаром ЕМБС відвідав президент Американського фізіологічного товариства Дж. Вест (здійснював наукове керівництво під час підготовки американської експедиції на Еверест), а потім делегація НАСА в складі десяти осіб на чолі із заступником директора НАСА С. Келлером, яку супроводжував академік, генерал-лейтенант, директор ІМБП О. Газенко.

Я також дуже вдячний авторові книжки «Эльбрусская летопись» (1969 р.) В. Кудінову, який знав все про альпінізм (він керував «готелем над хмарами» — «Притулком-11» — майже 35 років, був побратимом усіх «ельбрусців» і видатних альпіністів усього світу), за його щире і дружнє ставлення до всіх «сиротинінців»; особливу увагу в «літописі» він приділив нашій «ельбруській епопеї», закінчивши своє оповідання такими словами: «Тільки люди, добре знайомі з ельбруськими високогірними умовами, здатні належно оцінити те, що зробили «сиротинінці». А В. Кудінов не знав же цілей, завдань і всього обсягу проведених із закритої на той час теми робіт!

ТРИ... ДВА... ОДИН!

Наступного, 1968 р., ми збиралися продовжити роботу відповідно до програми «Моделювання умов життя на Місяці в кратері східної вершини Ельбрусу». Піднялися з портативною фізіологічною апаратурою на вершину й застигли в заціпенінні: встановленої торік з величезними зусиллями й ризиком для життя лабораторії ми там не побачили. Ми не виключали, що вітри можуть її зруйнувати (міцно закріпити об’єкт розтяжками нам не вистачило сил), але щоб знести вщент — такого не очікували. Залишилася лише «доріжка» зі цвяхів і болтів, що вела в бік ущелини Ірик. Та мій годинник «Перемога», який «Ельбруська діва» залишила собі на пам’ять про нашу «місячну епопею» на її вершині, але через рік вирішила повернути, причому саме хазяїнові. Пізніше, в Терсколі, ми розпитали про це в метеорологів і з’ясували, що над Ельбрусом узимку 1967-1968 р. вирували урагани — навіть у розташованому в лісі готелі «Іткол» були «видавлені» вітражні стекла, чого пізніше в Приельбруссі не спостерігалося.

І все-таки, ми провели заплановані дослідження. Але, з огляду на ненадійність «місячних» споруд на поверхні, зробили це в штучно створеному укритті — печері.

У серпні 1968 р. довелося ще раз звернутися до вертолітників, а потім до начальника саперного загону Г. Айдіняна. І знову був політ у невідоме з новим екіпажем льотчиків — Е. Красовським і В. Тарановим; я й підривник з комфортом улаштувалися в салоні вертольоту Мі-4 на мішках з вибухівкою.

Посадка на вершину пройшла в «штатному» режимі. Після визначення місця вибуху Г. Айдінян посилає мене подалі, а сам залишається зі своїми дротами, патронами й вибухівкою. Мить — і високе кришталеве піднебесся здригнулося, пружною луною відбилося від сусідньої Західної вершини; але без наслідків для нас.

Обережно переступаючи через уламки застиглої магми, Г. Айдінян подався до утвореної в скелі печери й за хвилину покликав мене...Незабаром печерні небожителі з роду сиротинінських фізіологів під природним кам’яним дахом установили намет, відзначили повернення в давно забуте людьми надійне житло й провели ретельні дослідження змін, які відбулися за цей час на високому печерному рівні в людині ХХ століття.

ВАМ ЯКИЙ ЗАГОРНУТИ?

Таке питання, хитро посміхаючись, задав мені Олег Костянтинович Антонов, показуючи свої сріблясті диво-птахи, починаючи з гігантського Ан-10.

Але все по порядку. Від створення на вершині Ельбрусу спеціальної лабораторії для досліджень у галузі екологічної, екстремальної, авіакосмічної медицини ми не відмовилися навіть після висадження американців на Місяць, розуміючи її безперечну важливість для цілей освоєння Землі й навколишнього простору (космічну програму «Аполлон» з висадкою перших астронавтів на Місяць було здійснено завдяки проекту нашого талановитого земляка Ю. Кондратюка).

Знову звертаюся до знаменитого авіаконструктора О. Антонова і після мого сумного оповідання про долю лабораторії на вершині Європи прошу «подарувати» нам...фюзеляж літака. Адже якби наша споруда мала аеродинамічні характеристики літака, то, можливо, його з вершини не знесло б. Можете уявити собі: сам Антонов повів мене металевими сходами навколо вражаючих науково-технічних просторів літакобудування й після огляду кількох величних моделей остаточно збентежив поставленим у заголовок питанням. Відповідаю: нам би поменший, але щоб був герметичним. Пощастило — саме були завершені спеціальні випробування фюзеляжу Ан-24, його могли списати й передати нам. Перший серійний варіант такого літака випускав, починаючи з 1962 року, Київський авіаційний завод «АВІАНТ», його герметичний клеєварний фюзеляж уміщав кабіну екіпажа, пасажирський салон, буфет, туалет, гардероб і багажний відсік.

Тепер усі надії на новий потужний вертоліт. Спочатку — радість: конструктори нової машини погодилися (безоплатно!) включити в план випробувань вертольота доставку фюзеляжу на вершину, але за умови, що він розміститься в салоні (доставляти на зовнішній підвісці категорично відмовилися). На жаль, габарити Ан-24 не давали можливості це зробити.

На допомогу прийшов усе той же Олег Костянтинович. Стосовно нашої високогірної ідеї він проконсультувався з конструктором вертольотів М. Тищенком та авіаконструктором, генерал-полковником авіації А. Яковлєвим і в листі повідомив мене (попри власну завантаженість основними завданнями) про можливу її реалізацію за допомогою великого нового вертольота, здатного розмістити й підняти фюзеляж літака Як-40 на висоту 5621 м.

1980 р. їдемо до Москви. Спочатку на машинобудівному заводі «Скорость», де під керівництвом генерального конструктора А. Яковлєва було створено Як-40, уточнюємо параметри його фюзеляжу: вага 3 т, діаметр — 2,6 м, довжина — 20 м. Потім звертаємося до Московського вертолітного заводу ім. М. Міля до нашого земляка родом із Харкова, генерального конструктора Марата Миколайовича Тищенка, який брав участь у створенні Мі-2, Мі-6, Мі-8, В-12, а пізніше керував розробкою вертольотів: Мі-24, Мі-26, Мі-34, Мі-28. Для вирішення питання йому знадобився, по суті, лише наш лист від імені ЕМБС. Марат Миколайович доручив своєму конструкторові А. Піонову разом з нами вказати уточнені розміри й вагу фюзеляжу (або його переустаткованої частини), визначити маршрут випробувального польоту, вибрати майданчики для посадок; переважний напрямок вітру на Ельбрусі й підготувати 20 чоловік для забезпечення розвантаження на вершині. Виконати роботу М. Тищенко обіцяв у середині літа 1981 р. А ми повинні були «знайти» і підготувати фюзеляж літака Як-40.

УКРАЇНА — КРАЇНА КОСМІЧНА

«Для цього досить згадати стріли-ракети Київської Русі й перелічити деякі імена: О. Засядько, М. Кибальчич, Ю. Кондратюк І. Сікорський, І. Третеський, К. Констянтинов, С. Корольов, А. Люлька, В. Глушко, М. Янгель, Г. Лозино-Лозинський, В. Челомей»...Так починалася моя стаття, підготовлена для опублікування в журналі «Космические исследования на Украине» (відповідальний редактор — академік Г. Писаренко). «Націоналістична» назва видання, подібні статті — чи не зухвалий виклик білокамінній столиці? Такого науковий страж імперських інтересів у периферійній Україні, член ЦК КПРС Б. Патон не міг допустити — журнал поспішно закрили; 1973 р. вийшов лише один його випуск (відповідальний редактор випуску — М. Сиротинін), присвячений проблемам космічної біології. З тих же причин не було створено в Україні, у Дніпропетровську, Всесоюзний космічний центр (хіба ж могла Москва випускати зі своїх рук такий престижний напрямок). А така ідея була, і Дніпропетровськ був її гідний; М. Сиротинін навіть попередив нас, співробітників лабораторії космічної фізіології, про можливий переїзд до Січеслава.

Але, незважаючи на спроби, підступи, «закрити, ліквідувати, призупинити», українська космічна історія тривала. Ось короткий перелік її визначних віх: створення (1951 р.) у Дніпропетровську першого в країні серійного заводу з випуску ракетної техніки (як наслідок «Южмаш» з конструкторським бюро «Південне» став одним зі світових центрів ракетобудування), у Харкові — підприємства «Хартрон» (1959 р.). Потім: запуск першого супутника «Космос-1» (серії ДС — дніпропетровський супутник), «Інтеркосмос-1» (з 25 супутників серії «Інтеркосмос» 22 були створені в Дніпровському ракетно-космічному центрі!); «Метеори», «Ореоли», «Океани», автоматичні універсальні орбітальні станції (АУОСи); «Циклон-2», «Циклон-3», «Зеніт», «Дніпро», «ЄгиптСат-1», перший національний супутник «Січ-1»; участь України в проектах, що одержали світову популярність, «Глобалстар», «Морський старт», «Спектр», «Інтербол», «Коронас», «Міжнародна космічна станція», GEOSS (Глобальна система спостереження Землі з космосу) та її європейська складова GMES (Глобальний моніторинг в інтересах безпеки й збереження навколишнього середовища)», GES (Глобальна стратегія досліджень) та ін.; прийняття Верховною Радою України Закону (№ 608 від 30.09.2008 р.) «Про затвердження Загальнодержавної цільової науково-технічної космічної програми України на 2008—2012 роки» — уже четвертої космічної програми незалежної України. Відзначимо, що за підсумками 2005 року наша країна ввійшла в п’ятірку країн-лідерів за кількістю запусків космічних ракетоносіїв власного виробництва (здійснила — як Франція й Китай — п’ять запусків, Росія — 25 запусків, США — 12 запусків).

...Добре пам’ятаю 29 лютого 1992-го — день народження Національного космічного агентства України (НКАУ). Уже наступного дня домовився з Володимиром Павловичем Горбуліним про зустріч, і на вулиці (у першого генерального директора агентства ще не було кабінету), відчувши в ньому душу мудрого керівника й ентузіаста, передав свої «Пропозиції», в яких ішлося про наші досягнення в галузі космічної медицини й про необхідність у ході вирішення завдань космонавтики паралельно з технічними проблемами вивчати медико-біологічні. І не помилився: В. Горбулін не залишив їх без уваги.

Ліквідація журналу «Космические исследования на Украине» — не єдиний сумний результат за участю Б. Патона. Незабаром під вигаданим приводом було ліквідовано першу в СРСР лабораторію космічної фізіології, яку організував у Києві М. Сиротинін 1960 р.; відмова в будівництві корпусу лабораторії космічної фізіології в Приельбруссі (становище врятувало лише втручання Першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, секретаря ЦК КПУ з питань науки В. Овчаренка, з якими я мав нагоду зустрітися на Ельбруській базі («за вашу базу Шелест мені клізму ставив...», слова Б. Патона).

Нашу ЕМБС переслідували постійні «наїзди» (у тому числі з метою гірськолижного відпочинку на горі Чегет), розбори на парткомах, перейменування, спроби перепрофілювання й перетворення високогірського наукового центру (який фактично став Всесоюзним) на базу відпочинку; скорочення, відмова в публікаціях, припинення бюджетного фінансування під приводом необхідності розвивати лише «фундаментальні» (то пак — директорські) напрямки тощо. За таких екстремальних умов ми виживали завдяки самофінансуванню й підтримці безкорисливих ентузіастів, яких не зіпсувала навіть відірвана від народу совкова влада, що цинічно експлуатувала їхню честь, совість і розум.

Я схиляю свою сиву голову перед пам’яттю таких світлих, справжніх людей, перед їхньою мудрістю, доброзичливістю, духовністю й дякую долі, що подарувала мені щастя спілкування з ними. Це — авіаконструктор О. Антонов, директор ІМБП (Інститут медико біологічних проблем МЗ СРСР) О. Газенко, директор ПГМК (Прикаспійський гірничо-металургійний комбінат) Ю. Кузнєцов і багато інших, хто щиро служив розвитку космічної науки та загальнолюдським цінностям. Завдяки їм наші «космічні» дослідження тривали в унікальній термобарокамері, встановленій на ЕМБС за допомогою персоналу ПГМК; у ній можна було створювати розрідження (аж до вакууму), температуру в межах від –65 до +100°С. Разом зі співробітниками ІМБП уперше було вивчено особливості комплексних впливів на організм низької або високої температури в умовах розрідження й кисневої недостатності, розроблено спеціальні захисні маски, запропоновано високоефективний метод термобаротерапії для підвищення стійкості організму, проведено адаптаційні збори «спецконтингентів» зі сходженням на вершину Ельбрусу... А вивчення нами впливу на організм одного з факторів космічного польоту — радіації дало можливість негайно після Чорнобиля затвердити й розіслати «Інформаційний лист» щодо розробленого нами комплексного методу реабілітації «чорнобильців» в умовах гірської адаптації та оздоровити в спортивно-оздоровчому центрі ЕМБС сотні ліквідаторів, працівників АЕС, евакуйованих із забруднених територій дітей і дорослих (матеріали опубліковані в монографії «Пострадіаційна реабілітація в гірських умовах», Київ, 1996 р.).

Але все це тривало доти, доки (уже 2000 р.) на «допомогу» знову не прийшла «рідна» академія. Її ставленик, на той час директор нашого Міжнародного центру, астроном В. Тарадій, який мав багатий досвід професійного використання астрономічних величин з метою масштабного «приземлення» бюджетних коштів, під прикриттям свого приятеля, першого віце-президента й головного вченого секретаря НАНУ А. Шпака передав значну частину площ ЕМБС буцімто в оренду, а потім знищив експонати для музею космічної фізіології. Тоді я вирішив провести ще одне «тестування» президента НАНУ Б. Патона і звернувся за правдою й науковою доцільністю безпосередньо до нього. Безрезультатно.

«БЕЗ НАДІЇ СПОДІВАЮСЬ?»

Добре розуміючи значення науки в розвитку держави, академічна верхівка, яка сидить на шиї в платників податків, свідомо нічого не робить для реорганізації науки, зате активно займається здаванням в оренду величезних площ, постійно вимагає бюджетних коштів для задоволення своїх нескінченних численних потреб тепер уже під приводом «зварювання» нанотехнологічних проектів, який замінив «фундаментальність».

Настав час терміново рятувати науку, яка сьогодні трансформувалася в «нануку». На жаль, в уряді дотепер «руки не доходять» до вирішення давно назрілого питання про необхідність реорганізації й порятунку справжньої науки.

Нещодавно зажевріла надія: 14 квітня 2010 року був представлений глава Держкомітету з питань науково-технічного й інноваційного розвитку Б. Гриньов. На черзі створення в Україні Міністерства науки, технологій і інновацій?

Я вірю в прийдешні зміни і, зокрема, сподіваюся, що наш експеримент із моделювання умов життя на Місяці започаткує систематичні медико-біологічні дослідження впливу на організм комплексу екстремальних факторів. А на ЕМБС і на вершині Ельбрусу буде відтворено центр для відпрацьовування систем життєзабезпечення, добору й підготовки космонавтів, перевірки моральних і фізичних сил, прогнозування й коректування поведінки в екстремальних умовах та заодно підвищення їхньої працездатності, стійкості до різноманітних космічних факторів за допомогою розробленого нами методу ступінчастої адаптації до умов гірських висот, який космонавти давно взяли на озброєння.