Чи можна було реформувати СРСР?

(Відгук на статтю І. Сюндюкова «Драма Горбачова», «День» №№ 43-44 від 12-13.03.2010 р. та професора С.Кульчицького «СРСР як імперія нового типу», №№ 72-73, від 23-24.04.2010 р., від 30.04-1.05. 2010 р. та № 83 від 18.05.2010 р.).

Шановний пане Ігоре!

Дозвольте мені не погодитися з вашою оцінкою діяльності М. С. Горбачова на постах Генерального секретаря ЦК КПРС та першого й останнього президента СРСР. Мені здається, що Михайло Сергійович просто злякався тих політичних процесів, які почали відбуватися в союзних республіках після проголошення ним політики гласності й перебудови.

Не збираюся й виправдовувати Й. В. Сталіна, до якого в українців свій особливий рахунок, але скажіть, будь ласка, що краще — «тихі» репресії Сталіна чи відкрита війна союзного керівництва проти казахських, грузинських, азербайджанських, прибалтійських та інших «сепаратистів», або війна між самими союзними республіками. (Наприклад, між Вірменієюю та Азербайджаном за Нагірний Карабах, який насправді є вірменською історичною областю Арцах)?

Горбачов, на мою думку, ішов шляхом найменшого опору і вирішив не змінювати статус-кво цієї території. До чого це призвело, відомо.

Тому не про «непослідовність і лукавство», а про справжні злочини М. С. Горбачова проти народів СРСР може йтися. А єдиною «заслугою» його як історичної особи є тільки те, що він не підтримав ДКНС (ГКЧП) під час серпневого путчу 1991 р., після якого розпад СРСР, як єдиної держави і геополітичного чинника, став тільки питанням часу. Вірніше, він сподівався, що, усунувши «путчистів» від влади, з’явиться таким собі Спасителем і всі союзні республіки самі прибіжать до нього підписувати новий Союзний договір, який насправді був лише перелицьованим старим. І дуже злякався тих політичних змін, які розпочалися в державі після обрання його Генеральним секретарем ЦК КПРС.

Може це сталося тому, що сам Горбачов не наполовину, а на три чверті чи, може, й більше був українцем? А українці, як відомо, все роблять погано, особливо в політиці, і якщо й добиваються якихось успіхів у житті, то тільки під верховним керівництвом інших націй.

Вочевидь, Горбачов оголив КПРС не з наміром її «розвалити». Але й конкретного плану її лібералізації й демократизації не мав. Навпаки, він робив, здається, все, щоб розвалити і партію, й СРСР як єдину союзну державу.

Як один з учасників конкурсу на проект нового Союзного Договору я стверджую: СРСР можна було реформувати на засадах конфедерації. Це не нова і не віджила, як твердять багато політиків та політологів, форма державного устрою. У конфедеративному зв’язку з Францією й Іспанією перебуває Андорра, яка формально вважається князівством, а фактично, це парламентська республіка. А чи можна вважати суверенною державою Князівство Монако, якщо прем’єр-міністра, а фактично мера цього міста-держави призначає уряд Франції? У конфедерації зі Швейцарією перебуває і Князівство Ліхтенштейн. До речі, обидві держави входять до ще ширшої конфедерації — Європейського Союзу. Можна по-різному трактувати це об’єднання європейських держав — і як міжнародну організацію і як конфедерацію, в якій не припиняються спроби нав’язувати своїм членам єдину союзну Конституцію. А Британська Співдружність націй хіба не є класичною конфедерацією, якщо верховним главою держави і Канади, й Австралії, і Нової Зеландії, і ще цілого ряду дрібніших держав вважають короля (королеву) Великої Британії? Чим становище держави у складі Британської Співдружності відрізняється від статусу союзної республіки? Тільки більшою віддаленістю від центру імперії. Однак, коли стало необхідним утвердити британський суверенітет над Фолклендськими (Мальвінськими) островами, то Лондон не зупинили навіть ті одинадцять тисяч кілометрів, які відділяють їх, щоб показати Аргентині, хто насправді є «володаркою морською» в Атлантиці.

Подібну схему пропонував і я у своєму проекті нового Союзного Договору. Проте, це вже не актуально. Але актуальною є проблема розв’язання міжнаціональних (міжетнічних), конфліктів і не тільки на теренах колишнього СРСР.

Нещодавно в демократичній європейській Іспанії, в автономній області Каталонія пройшов референдум, на якому більшість(!) каталонців проголосувала за незалежність. І хоч він не має юридичної сили, але є додатковим козирем в руках каталонського автономного парламенту на переговорах з центральним урядом Іспанії. Не припиняється і боротьба турецьких курдів за створення єдиної незалежної Курдської держави.

І ці приклади можна ще примножити, але і їх досить, щоб зрозуміти — деколонізація «вшир» — в межах існуючих колоніальних імперій вже завершується. І пішов процес деколонізації «углиб», коли ряд недержавних, поки що, націй вимагає створення власних національних держав.

З повагою Анатолій ПОГРІБНИЙ, м. Городище, Черкаської обл.

Коментар «Дня»

Чи відчуває глибокошанований пан Погрібний суперечності в своїх твердженнях? З одного боку, він переконаний, що СРСР «можна було зберегти» (і враження таке, що автор вважає: і треба було!), а з іншого — пан Анатолій визнає об’єктивність і незворотність процесу деколонізації «вшир» і «углиб», коли «ряд недержавних, поки що, націй вимагає створення власних національних держав». Але хіба не цей об’єктивний процес саморозпаду (або кривавого розвалу!) імперій і спричинився до виникнення нових незалежних держав на теренах СРСР? І хіба можна зупинити об’єктивний (наголошуємо!) процес у суспільстві, в історії? Тиранам, тому ж Сталіну (його репресії А. Погрібний чомусь іменує «тихими») здавалось завжди, що так. Великою ж історичною заслугою Горбачова (як до нього не ставитись) було те, що він: а) створив передумови до цього процесу; б) не став силою придушувати прагнення народів до незалежності. Бо зберегти СРСР було не можна.