«Iсторія — розмова про майбутнє»,

Минулого тижня вже втретє «День» представляв свої проекти у Харкові (востаннє день «Дня» тут відбувся у березні 2007 року). За цих три роки Харків помітно змінився. Він став чистішим і... більш європейським. Це видно неозброєним оком — вимиті (у прямому сенсі) вулиці, відремонтовані гуртожитки і зовсім інші студенти, настрої яких відрізняються від тих, які доводилося спостерігати ще три роки тому (про це — далі).

НАОДИНЦІ З ФОТО У «СВІТІ ДЕВАЛЬВОВАНИХ СЛІВ»

Проект, завдяки якому газету «День» знають навіть люди, далекі від щоденного читання преси, та на який із нетерпінням чекають в усіх куточках України — Фотовиставка «Дня». Цього року вона вже встигла проїхати досить довгий шлях, який пролягав через Житомир і Вінницю, потім повернутися до Києва (у Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова) і нарешті — до Харкова. «В кожній із фотографій, представлених у цьому дивовижному зібранні, є маленький шедевр. Ці фотографії відкривають нам не тільки навколишній світ, а й самих себе. Знаю, що виставку відвідують тисячі студентів у різних містах України, сотням і тисячам людей ці роботи приносять радість, примушують їх зупинитися, замислитися над плинністю життя. А емоції, як відомо, об’єднують», — сказав ректор Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна Віль Бакіров, відкриваючи Фотовиставку, яка органічно «вписалася» в інтер’єр наукової бібліотеки університету.

Один із рецептів успішного проведення заходу, яким уже багато років користується «День», — живе фото, жива музика і живе спілкування. Тому так само органічно, як і інтер’єр, виглядав музичний супровід студентського струнного ансамблю Харківського державного університету мистецтв ім. І. Котляревського. Його учасники спеціально попросили викладачів перенести іспити, щоб грати на відкритті Фотовиставки «Дня», і, стверджують, що не пошкодували. Кажуть, що, поки грали, спостерігали за відвідувачами, які вдивлялися у знімки, потім зупинялися і вслухалися в музику. «Музика завжди доповнює будь-яке мистецтво, і фотографія — спосіб як найповніше передати сучасний динамічний світ — тут не виняток, — говорить скрипалька Тетяна Йотка. — Тому під музичний акомпанемент люди і сміються, і плачуть більш щиро. Сьогодні на прикладі перших відвідувачів Фотовиставки «Дня» в Харкові ми це дуже виразно побачили». «Найбільше митцям з університету ім. Котляревського сподобалися обличчя-характери, — говорить доцент університету Юлія Ніколаєвська, за сприяння якої студентський ансамбль і був запрошений на відкриття. — Знімок «Мій дідусь» Євгена Казикіна — це справжній шедевр. І тим більше він цінний, що представлений у номінації дитячої фотографії. Хоча насправді сюжет і виконання зовсім не дитячі».

«У сьогоднішньому світі, де багато слів девальвовані і втратили свою енергію, потрібно звертатися не тільки до розуму, а й до почуттів. Мені здається, що фотографія може дати ще один вимір нашого життя. Кожен наодинці з фото може відчути щось особливе і своє», — пояснює головний редактор «Дня» Лариса Івшина, чому серед проектів газети не тільки інтелектуальні, а й мистецькі.

Фотовиставка «День-2009» перебуватиме у Харкові до 28 травня. А вже у червні на неї чекають в Криму.

«МИ» І «ВОНИ» У ГЛОБАЛІЗОВАНОМУ СВІТІ

«Що заважає українцям визначитися зі своїм місцем у часі і просторі? І де наше місце в історії і в майбутньому?». На ці запитання, за словами головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, дає відповідь масштабний і трудомісткий проект «Дня» — Бібліотека газети «День», який нараховує вже дев’ять видань. Тільки з часу останньої зустрічі газети у Харкові Бібліотека поповнилася двома новини ґрунтовними книгами — «Джеймс Мейс: Ваші мертві вибрали мене...» (2008 рік) та «Екстракт 150» (2009 рік). «Зрозуміло, що власними журналістськими силами газета не змогла б «потягнути» такий великий проект. Ми створили консолідуючий майданчик для істориків, інтелектуалів, культурологів, філософів», — зазначила Лариса Івшина у великій конференц-залі Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, куди на зустріч із «Днем» прийшли не тільки студенти різних університетів Харкова, а й викладачі, представники громадських організацій, журналісти. Проте лише кілька людей, присутніх на круглому столі, вже раніше бували на зустрічах із Ларисою Івшиною. Інші — нове покоління харків’ян. Не в демографічному, а, швидше, у світоглядному сенсі. Це стало очевидно з розмови, яка відрізнялася і по тональності, і по темах. Пригадується, три роки тому запитання до головного редактора «Дня» одного з харківських студентів: «Навіщо нам нав’язують День Соборності, адже це не свято? Навіть документ про злуку був підписаний «заднім числом»!», викликав аплодисменти в залі. Цього разу, як нам здалося, різні за віком, освітою, професією люди прийшли послухати (й почути!), спокійно і зважено поговорити про свою країну. «Дякую всім, хто прийшов, за готовність поговорити про історію, не просто архівну, а й ту, яка є фундаментом і будівельним матеріалом для майбутнього», — такими словами розпочала свій виступ Лариса Івшина.

«Історія — розмова про майбутнє» — саме так напередодні було визначено тему харківської зустрічі. «Українські журналісти всі ці роки дуже багато уваги приділяли поточній політиці, але дуже мало —фундаментальним питанням нашої історії, — пояснює головний редактор «Дня», чому саме так окреслено центральну лінію розмови з харків’янами. — Насправді у цих питаннях потрібно було розібратися, адже ми розпочали творення нашої державності із зовсім непростих умов. Ці невирішені проблеми нагромаджуються на нові виклики, а «пропускна спроможність» людей не настільки велика, щоб у стрімкому потоці інформаційного глобалізованого світу відділити старе від нового і створити фундаментальні основи для формування модерної політичної нації». До речі, однією з центральних тем для обговорення стали питання модернізації українського суспільства зокрема, і світового досвіду загалом. Говорили і про реформи Олександра І, і про роль Ататюрка для Туреччини. У цікаве русло повернув розмову студент історичного факультету ХНУ ім. В. Н. Каразіна Павло Єрємєєв у своєму запитанні-виступі: «Яке місце буде відведено історії в новому глобалізованому світі? — розпочав дискусію Павло. — Цікаву й дещо нетрадиційну думку з цього приводу висловив викладач Московського державного університету Михайло Бойцов, який вважає, що в глобалізованому світі, який поступово формується, історії не залишається місця. На думку Бойцова, історія — це механізм творення власної ідентичності. Хоча сам факт незворотності глобалізаційних процесів не є аксіомою. Справді, світ уже переживав інтеграційний цикл із середини ХІХ століття і до Першої світової війни. Але потім глобалізація пішла на спад. Звичайно, я не стверджую, що саме це чекає на світ і цього разу. Але навіть якщо серйозно ставитися до економічної інтеграції світу, це ще нам не дає підстави вважати, що буде стерта межа «свій-чужий». Як справедливо відзначав Іван Дзюба на шпальтах газети «День», людство не може не шукати інших шляхів розвитку. Історія продовжує бути запитаною. Людській спільноті потрібно розуміти своє минуле, щоб пояснити, чому «ми» не такі, як «вони». У майбутньому можливий варіант, коли тісний контакт між народами призведе до посилення відмінностей. Таким чином поглибиться конкуренція історіографій на національному чи цивілізаційному підґрунті».

Ось так студент ІІІ курсу в кількох реченнях пояснив присутнім, для чого газета «День» уже протягом десяти років посилено займається вивченням і написанням історії, за що отримав гучні аплодисменти залу. Але питання, чи потрібна буде у майбутньому українцям власна ідентичність, отримало відповідь: «З багатьма процесами Україна запізнилася. Після першої світової війни відбулися національні держави. Ми в ці процеси «не вписалися». І вже протодержавність УРСР окреслила контури української держави і вселила в голови думку, що ця держава взагалі можлива. Помилкою національних сил було те, що не був використаний позитивний матеріал, напрацьований у Радянському Союзі. Нам пропонувалася національна модель, яка повертала Україну до 1918 року, а то ще й раніше. Але велика частина людей тієї історії початку ХХ століття вже не пам’ятала. І вони почали згадувати, як добре їм жилося за радянських часів. Всі ці процеси гальмували створення нової української ідентичності, — пояснила свою точку зору Лариса Івшина. — Виникає запитання: не повертатися до власної ідентичності? Переступити через це? Це питання конкурентності українців у світі. Українці мають самі собі відповісти: вони хочуть бути чорноробами історії чи вони претендують на основні ролі? Хіба ми не здатні взяти участь у створенні загальносвітових смислів? Чи ми не можемо скласти конкуренцію Фукуямі, Хантінгтону? Чому ні? Хто сказав, що тільки вони знають, як краще?»

«ПОТРІБНА ЕТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ»

У Харкові «День» і Ларису Івшину зустрічали давні друзі — засновники Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді Денис Под’ячев і Дар’я Воробйова. (Нагадаємо, харківські студенти, а тепер — випускники, приєдналися до ОК одними з перших). Вони — вже старше покоління масштабного студентського руху — на зустрічі стали доказом того, як обравши правильну альтернативу з багатьох, які пропонує сучасний світ, можна змінити своє життя. Такі проекти, як Острозький клуб, — чи не єдиний спосіб протистояти глибокій моральній ерозії, яка загрожує українському суспільству. «Отримані попередньо травми майже не лікуються, а до того ще додається сьогоднішня моральна ерозія. Раніше часто казали: «Ось прийде молоде покоління і воно буде іншим». Ні. Автоматично нове покоління не стане іншим. Навпаки, воно може бути гіршим, ніж ми собі уявляємо, — передбачає Лариса Івшина. — Оновлення не відбудеться без «лекал» розумного. Старше покоління повинно створити драбину, якою вони можуть піднятися на вищий рівень. Як молодь може стати іншою, якщо вона буквально з пелюшок опиняється у «сірчаній кислоті»? Зовсім маленькі дітки по телебаченню бачать жахливі речі. Виходять на вулицю — і бачать страшні картини. Яку модель поведінки вони повинні для себе обрати? За цих маленьких дітей мені страшно найбільше. Ми, дорослі, які вже наростили «панцирну сітку», і те молоде активне покоління, яке народилося вже у 1990-х і яке вже осмислило, що відбувається навколо, повинні прокласти стежки, щоб убезпечити наймолодших і дати їм силу переконань. В іншому випадку ми не будемо мати тієї перспективи, яку Україна вистраждала»...

...Це лише невеличка частина харківської «розмови про майбутнє», яка тривала понад дві години в режимі конференції і ще годину в режимі «постскриптум». Ця розмова показала запит думаючої частини суспільства на розмову іншого рівня і на інші теми.

ВРАЖЕННЯ

Дар’я ВОРОБЙОВА, член Ради Засновників Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, м. Харків:

— Публіка була відверто зацікавлена промовою Лариси Івшиної і шукала відповіді на свої питання. Серед присутніх були представники громадських організацій Харківщини, які також не були сторонніми, а прийшли з цікавими думками та конкретними пропозиціями. Мені як представниці Острозького клубу в Харкові було дуже приємно побачити стільки молодих облич, люди прийшли взяти участь у зустрічі та у відкритті фотовиставки. До речі, фотовиставка цього разу була надзвичайно популярна. Стільки емоцій та душі вкладено в ці знімки, що неможливо пройти осторонь жодної з фотографій. Моя найулюбленіша фотографія — «Весілля на все село». Я вважаю, що саме ця світлина передає сутність української душі — щедрість, відкритість та доброту. Ми все ще у пошуках самих себе, а газета «День», як завжди, вказує нам на те, що ми могли пропустити. Не можна рухатися в майбутнє без знань свого минулого, не можна скаржитися на сміття на вулиці й самому викидати його туди ж при першій нагоді, не можна вказувати на безкультур’я, не досягнувши високого духовного розвитку. Я думаю, що такі читацькі зустрічі будуть дуже корисними харків’янам, адже вони спонукають замислитися над тим, ким ми є, ким ми були, ким хочемо бути. Незабаром, вже за два роки, нам доведеться всьому світу показати, хто ми є насправді, і я сподіваюсь, що до Євро-2012 ми вже будемо знати відповідь.

Оксана ПРОХВАТІЛОВА, студентка філологічного факультету ХНУ імені В. Н. Каразіна:

— Попри песимістичні прогнози сучасних українських мас-медіа щодо майбутнього розвитку української держави, питання історії, науки та культури все ж залишаються актуальними серед молодих українців. Особливо, на мою думку, це стосується тих, хто навчається у класичних університетах, оскільки виховання в них грунтується на концепції «особливої місії» їхніх випускників. Харківський національний у цьому плані не є винятком, оскільки може похвалитися досить впливовим студентським активом, до складу якого входять кілька організацій самоврядування. Наші студенти навчаються в атмосфері, що сприяє в майбутньому виробленню особистої життєвої позиції щодо різних ситуацій.

Тому твердження про те, що «молодь зараз пасивна і неграмотна, не читає книжок і нічим не цікавиться» не є для мене аксіомою, бо не може бути застосоване до всіх без винятку. Власне, це й пояснює активність цієї самої харківської молоді на круглому столі із Ларисою Івшиною, присвяченому формуванню історичної пам’яті в суспільстві.

Тема досить цікава, породжує широке поле для роздумів, оскільки не є абстрактною, саме ми — майбутні спеціалісти — маємо можливість впливати на суспільство, в якому нам же і жити. Саме ми — випускники одного із найдавніших і найпрестижніших університетів України — вже через кілька років намагатимемося реалізувати себе в суперечливому і повному випробувань і абсурду світі, де часто перемагає не об’єктивність і професіоналізм, а просто економічна, часто особиста вигода.

Для мене проведений захід виявився цікавим і актуальним, адже я є студенткою гуманітарної спеціальності, тому часто зустрічаюсь із тим, що питання культури та освіти в Україні розглядаються як менш пріоритетні, порівняно із економічними та соціальними. Такий підхід, з одного боку, має своє підгрунтя, але ж складно заперечити, що при цьому влада маніпулює саме питаннями, що стосується національної консолідації, виховання національно свідомого покоління, історичної правди тощо. Тому не можна заперечити їх важливості.

На такі теми слід говорити. Можливо, це й не змінить радикально формування державної політики, але залишатиме надію, що владні кола хоча б якоюсь мірою зважатимуть на думку громадськості.

Форма проведення — круглий стіл — можливість для його учасників поділитися свіжими і оригінальними думками, відкрити щось нове і цікаве. Особливо, якщо участь у ньому беруть представники різних поколінь: студентам цікаво послухати думки головного редактора популярного і авторитетного видання, а Ларисі Олексіївні, як мені здалося, цікаво було почути думку студентів — людей, що народилися приблизно в один час із українською незалежністю, тож усе свідоме життя прожили у своїй державі. Точки зору можуть відрізнятися, але ж саме дискусія (щоправда, лише в тому разі, якщо вона заснована на об’єктивних аргументах і не є «пустою» суперечкою) — це своєрідний спосіб вироблення правильного шляху. А що сьогодні є правильним шляхом для України? Мені здається, основним критерієм його вибору має бути національний інтерес, надто вже «безнаціональною» є сьогодні частина нашої держави, а зокрема, й Харків.

Консолідація еліти, інтелектуального осередку нації для українців не раз ставала головним рушієм національного відродження, революційних змін тощо. Адже саме освічені харизматичні особистості ставали тими лідерами, які впливали на розвиток української держави, на її становлення. Вважаю, що сьогодні ситуація в Україні не є критичною, принаймні доти, доки є бажаючі взяти участь у заходах, подібних до проведених у ХНУ редакцією газети «День». Залишається лише сподіватися, що такі зустрічі відбуватимуться й надалі і не проходитимуть марно, і активні студенти, хоча б частково, у такий спосіб зможуть долучитися до творення європейської демократичної держави — України.

Вікторія СКЛЯРОВА, координатор проектів «Туристичний поступ»:

— День «Дня» в ХНУ ім. Каразіна став знаковою подією для Харкова, ковтком чистого повітря й позитиву. Під час відкриття фотовиставки приємно здивував сам пан ректор, Віль Бакиров, заговоривши чистісінькою українською мовою! Тим самим він підтвердив слова Лариси Івшиної, що культура об’єднує Україну, а роз’єднує — безкультурність.

Отже, спочатку була фотовиставка, адже фото — квінтесенція сюжету, без слів може сказати так багато! Ось бабуся на табуреті чимось зайнята: ось так завжди — не може без роботи! З нею поруч хочеться зупинитися, відчути її спокій та мудрість, допомогти нести тягар лих і подарувати хоч декілька митей щастя...

Після фотовиставки — книжкова конференція, що зібрала найрізноманітнішу аудиторію. Історики та політологи, студенти й письменники, бізнесмени і краєзнавці дискутували про минуле та майбутнє країни, про те, як молоді реалізувати себе і як допомогти реалізуватися Україні — молодій незалежній країні.

Презентація кожної книги з бібліотеки газети народжувала «хитромудрі» запитання, мудрі відповіді, нові ідеї.

Запам’яталося і згодиться в майбутніх дискусіях:

«Народи гинуть не від зовнішнього ворога, а від того, що перестають відрізняти добро від зла».

«Якщо в держави немає газу та нафти в об’ємах, достатніх для безбідного життя, — слід використовувати розум (інтелект)».

«Історія — це розмова про майбутнє».

«Потрібно вчитися бути народом».

Здивувала розповідь про Клару Гудзик та її «Апокрифи». Неодмінно прочитаю!

Ідея зробити подарунок своїй школі, забезпечивши її дивовижною підбіркою книг, дуже актуальна! Візьму участь сама і запропоную колегам — учасникам партнерських громадських організацій із різних міст України, з якими знайома завдяки спільній роботі і багаточисельним подорожам.

Несподіваною радістю став подарунок за мої запитання — книга «Україна Incognita».

Своїми враженнями про неї неодмінно поділюся як тільки дочитаю до кінця!

«Маршрут №1» — неймовірно близька мені рубрика! Етнічні тури віддаленими районами Харківщини, що створюю за допомогою місцевих ентузіастів-краєзнавців і наших фольклористів, прекрасно вписуються в концепцію інтелектуального туризму. Вони не вимагають особливих умов і високого рівня розвитку інфраструктури. У них головне — дати людям відчути Дух тієї землі, якою пролягає їхній маршрут.

Відчуваю — газета «День» зможе стати об’єднуючим майданчиком для обміну програмами етноподорожей, які створюємо ми, учасники проекту «Торуємо шляхи», і наші колеги з інших областей України.

Павло ЄРЄМЄЄВ, голова Студентського наукового співтовариства історичного факультету ХНУ ім. В.Н. Каразіна:

— Зустріч із головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною виявилася надзвичайно плідною і дозволила виявити багато актуальних проблем. Перш за все, це стосується перспектив розвитку історичної науки, як щодо її популяризації, так щодо суто академічних досліджень і також поєднання цих двох сфер. Особливо цікаво було прослідити, як на сучасну історичну опцію української держави впливають різні тенденції — тенденції всеукраїнські, обумовлені фактами недавнього відродження української держави, побудови національної ідентичності, і, з іншого боку, загальносвітові процеси в історичній науці, як, наприклад, розвиток постмодернізму у світі тощо. Дискусія справді вийшла вкрай конструктивною і змусила всіх її учасників замислитися, можливо, переглянути свою думку щодо деяких питань, або, принаймні, поставити ці самі питання. Неможливо перерахувати всі теми, що піднімалися на цих зборах. Але особливо хочеться згадати поставлене запитання про долю історії: чи йде світ до стирання будь-яких ідентичностей, і якщо так, то чи буде історія? Переважно всі учасники зійшлися на тому, що поки рано і не зовсім доцільно говорити про те, що процес глобалізації веде до втрати ідентичності. Світ продовжує бути різним і, можливо, ця різниця навіть посилюється. У зв’язку з цим історія як деякий індикатор самосвідомості, ідентичності, спосіб відрізнення «ми» від «вони» залишається актуальною. А якщо казати про академічну історію, то зрозуміло, що люди, яким цікаво минуле, будуть завжди.

Олег ПУЛЬ, студент третього курсу історичного факультету ХНУ ім. В.Н. Каразіна:

— На мій подив, розмова зайшла і про минуле, і про сьогодення, і про майбутнє. Здивування викликане лише тим фактом, що все це ми встигли за якихось дві з половиною години.

Чесно зізнатися, я мало що знав про людину, з якою, як свідчив плакат в університеті, мала відбутися зустріч. Про газету «День» я, безперечно, чув, читав її, і навіть використовував деякі історичні статті, знайдені там, при підготовці до навчання.

Так, я знав ім’я головного редактора, але те, що ця людина настільки добре знається на історії і має за своїми плечима (як редактор) декілька книг, стало новиною для мене.

Я не дуже й люблю різні наукові конференції, оскільки я, висловлюючись просто, не людина науки, і насправді мені не дуже подобається слухати довгі нудні доповіді, після яких не хочеться навіть ставити якісь запитання, та й такої можливості дуже часто позбавляють.

На цій читацькій конференції такого не було. Туди прийшли люди, які захотіли там бути, яким просто захотілося поговорити про все, що стосувалося, або точніше сказати, чого торкалася історія. При чому ці люди були настільки різними, що саме в цьому й була родзинка нашої розмови. Це й студенти — молоді вчені зі студентського наукового товариства, і викладацький склад (причому це були досить відомі в нашому університеті люди), і автори історичної популярної літератури, та інші.

Всі вони брали участь у дискусії, яка, як я вже казав, встигла побувати в минулому, зупинитися в сьогоденні і задуматися про майбутнє. І це не просто слова, на цій зустрічі ставилися питання, що стосуються історії ХІХ століття, обговорювалася сучасна політико-гуманітарна ситуація, висловлювалося і дебатувалося питання про майбутнє історичної науки в контексті глобалізаційних процесів. З усіх цих проблем, присутні почули думку головного редактора газети «День» Лариси Івшиної. Ще з її вступного слова, яке плавно перейшло в дискусію, особисто мені стало зрозуміло, що, як говорив герой кінофільму: «Це я вдало зайшов».

Дізнаватися про думку інших людей завжди цікаво, а вдвічі цікавіше, коли вона підкріплюється знаннями, професійними рисами та досвідом. Саме це я побачив у тій людині, яка приїхала до нашого університету.

Ця зустріч запам’ятатися мені, перш за все, своєю динамічністю. Жодне питання не залишилося без обговорення, з жодного з них у залі не стояла тиша. На конференції прозвучали чудові ідеї, наприклад, про те, як просто і без великої фінансової підтримки розвивати молодіжну політику в контексті вивчення історії рідної країни. Про розвиток студентського (інтелектуального) туризму, адже в якій ще країні стільки чудових місць, про які більшість людей навіть не знає? Ось такі прості, здавалося б, речі змушують задуматися про майбутнє, минуле й сьогодення нашої країни.

Ці дві з половиною години пролетіли практично непомітно. Коло питань розширилося настільки, що хотілося говорити ще і ще. Саме через це я сподіваюся побачити Ларису Олексіївну у нас в альма-матер ще неодноразово. І після цієї зустрічі, я впевнений, принаймні в нашому університеті кількість учасників цієї конференції буде все більшою й більшою.

Денис ПОДЬЯЧЕВ, член Ради Засновників Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, м. Харків:

— Приїзд «Дня» до Харкова був дуже доречним. Місто, особливо його молодь, здається, вже втомилися від того, що культурницькі заходи обов’язково відповідають чиємусь політичному замовленню й особливо цьогорічному трендові — прославлянню міфологічних конструкцій минулого — про «братерство слов’янських народів», про «велику перемогу»... Фотовиставка газети «День» дозволила хоча б на півгодини перемкнути отруєну потворними наслідками «великої політики» увагу на щось більш буденне й водночас — затишне. Тригодинна ж читацька конференція, яку головний редактор провела ніби на одному диханні — здається, тому, що отримує задоволення від самого процесу діалогу з молоддю — переконала у тому, що серед молодих харків’ян давно сформований попит на знання правди, на мислення так, як тобі підказує власний розсуд, а не так, як тобі наказує «політична мода». Усвідомлення цього вселило в мене спокій, якого у зв’язку з подіями тритижневої давності, що розгорталися у нашому місті, ставало все менше.

Наостанок хочу знову подякувати газеті за надану мені можливість посприяти розвитку світогляду молодих українців у вигляді книжок з «Бібліотеки газети «День», зокрема можливості вручити їх 41-й школі міста Маріуполя, де я здобув початкову середню освіту. Впевнений, що труд газети та її редактора з поширення позитивного освітнього дискурсу не пропаде даремно.