Програна перемога
Схоже, «війну» за пам’ять ми програли. Хочеться сподіватись — не безнадійно. Але... Чесно кажучи, мало віриться, що колись у цій «війні» ми станемо переможцями. Над Інститутом національної пам’яті помаленьку збираються хмари. А в Запоріжжі збираються ставити пам’ятник Сталіну. «Славні запорожці» забули, скільки нащадків козаченьків виморили голодом у їхніх краях і замучили в застінках НКВД у сталінські часи.
Особливо відчутним наш програш «війни» за пам’ять стає напередодні радянського «дня побєди». Принагідно хочеться нагадати, що 9 травня — свято, яке сотворив «батько Сталін». У Європі перемогу над фашистською Німеччиною святкують на день раніше. Але радянські люди — не європейці. Тому не повинні з європейцями святкувати ті ж самі свята водночас.
Святкування «сталінського» 9 травня в тому вигляді, в якому воно відбувається в Україні, певно, один із найбільших симптомів нашого безпам’ятства. Про Другу світову війну не лише пересічний, а й вчений українець знає вкрай мало. В його уяві і далі панує сталінсько-брежнєвський стереотип «Великої Вітчизняної», вирощений на міфах, часто — далеких від реалій. Починала ця міфологія творитися ще за часів Другої світової, коли радянські митці малювали промовисті плакати, писали пісні, літературні твори, знімали фільми, які мали на меті мобілізувати радянських людей на боротьбу проти фашизму. У цих творах часто бажане видавалося за дійсне. Однак це можна і зрозуміти, й виправдати. Йшла війна, існування «соціалістичної Батьківщини» було поставлене на карту. Тому всі засоби були хороші, в тому числі й ідеологічні.
Міфотворення продовжилося після війни. Але тут уже спрацювали інші чинники. Радянські воїни пройшли країнами Європи, побачили, що в «світі капіталу» люди живуть краще, ніж у «країні трудящих». Тому необхідно було утвердити думку про вищість радянських людей у порівнянні з європейцями. Типовим ідеологічним продуктом, який виконував це завдання, можна вважати трилогію О.Гончара «Прапороносці», добре знану старшому поколінню.
Для опису подій Другої світової війни в СРСР була навіть витворена спеціальна термінологія. Термін Друга світова війна в літературі майже не фігурував. Натомість з’явився з благословення «батька Сталіна» термін Велика Вітчизняна війна. Творці цієї ідеологеми зверталися до уявлень про Вітчизняну війну 1812 р. Для них було важливо «довести», ніби в 1941—1945 рр. народи СРСР, як і в 1812 р. росіяни, захищали свою землю, а не жорстокі режими, котрі трималися на насильстві.
Проте не лише цим завданням обмежувалася ідеологема «Великої Вітчизняної». Спеціально акцентуючи увагу на подіях радянсько-німецької війни 1941-1945 рр., творці цього терміну відволікали увагу від подій початку Другої світової війни, коли в 1939 — першій половині 1941 рр. СРСР був союзником гітлерівської Німеччини і радянські воїни діяли заодно з солдатами Вермахту. Адже Друга світова війна почалася з нападу на Польщу не лише Німеччини, а й Радянського Союзу у вересні 1939 р.
У нас, як правило, «забувають» про цей факт, як і про те, що Червона й німецька армії спільно били поляків, проводили військові паради в 1939 р., «ділили» біженців на окупованій території Польщі. Як, зрештою, в нас «забувають» і багато інших речей про Другу світову — про розстріли тисяч людей у тюрмах західних регіонів СРСР в перші дні «Великої Вітчизняної», про масове дезертирство радянських солдатів на початку війни, які не хотіли захищати владу більшовиків; про штрафбати, воїни яких під дулами автоматів йшли в атаку; про «військових геніїв» типу маршала Жукова, котрі воювали не умінням, а числом...
Звісно, офіційна правда про війну, яка формувалася в СРСР, помітно різнилася від правди тих людей, які її пройшли. Пригадується одна розмова ще з радянських часів, мимовільно підслухана в тамбурі вагону під час перекуру. Було це якраз напередодні «дня перемоги». Молодий чоловік, надивившись кіноагіток типу «Визволення» чи «Солдатів свободи», був переконаний, що ми, радянські, шкодували своїх солдатів, на відміну від німців, які кидали на фронт навіть безвусих юнаків. Старший же чоловік, учасник «Великої Вітчизняної», кинув йому: мовляв, що ти знаєш, це нас не жаліли, для генералів ми були гарматним м’ясом.
Проте таку правду можна було говорити хіба що в тамбурі вагону або на кухні. Інакше — можна було поплатитися. Мій батько встиг повоювати як воїн Радянської армії в 1944—1945 рр., два роки був також в окупаційних військах у Німеччині. І те, що він розповідав про війну й про своє перебування в окупаційних військах, не зовсім узгоджувалося з картинкою, яку подавала радянська пропаганда. Буквально лише за якихось два місяці перед смертю (очевидно, відчуваючи її близькість) батько ризикнув оповісти мені про деякі свої перипетії на початку «Великої Вітчизняної». Про них боявся говорити — навіть тоді, коли розпався Радянський Союз. Настільки сильною була інерція страху! Хоча, якщо розібратися, в цій розповіді не було чогось «крамольного» — типова для того часу ситуація. Тоді мого батька, якому ледь виповнилося вісімнадцять років і який працював на одному із заводів Харкова, забрали до Червоної армії. Таких, як він, юнаків, не навчених військовій справі, запакували у вагони і повезли на фронт. По дорозі ешелон розбомбили німці. Новобранці, що лишилися живими, у тому хаосі розбіглися. Їх можна було потрактувати як дезертирів. А за таке — розстріл. До речі, коли мого батька в 1944 р. по-новому призвали в армію, то в перший же день для нього та інших новобранців влаштували показовий розстріл солдата. Саме страх був чи не головним чинником, на якому трималася Радянська армія (зрештою, як і вся радянська система).
Звісно, були періоди, коли страх потроху зникав. Наприклад, у часи «відлиги» кінця 50-х — початку 60-х років. Саме тоді почала виходити інша правда про «Велику Вітчизняну». Уже згадуваний О.Гончар пише роман «Людина і зброя», де маємо картину війни, відміну від картинки ідилічних «Прапороносців». Проте «відлига» триває недовго. З середини 60-х починається нове «закручування гайок» — переслідування дисидентів, посилення ідеологічної цензури. Зненацька з’являються «викриті» бандерівці, над якими влаштовуються показові суди. І роздуваються міфи про «Велику Вітчизняну».
До речі, спостерігається чітка закономірність. Чим більше на щит підіймається міф про «Велику Вітчизняну», тим більше в країні обмежуються свободи. Цей міф став ледь не «національною ідеєю» в Білорусі, де демократія давно вже почила в Бозі. Зараз цей міф впевнено крокує на просторах «Росії-матушки», в якій запросто розганяють мітинги «незгодних». Тепер, очевидно, черга дійшла до нас.
Саме за часів брежнєвського «застою», такого собі м’якого тоталітаризму, «день побєди» став червоним днем календаря. Масово продукувалися монументи воїнам-визволителям, з’явилися нові художні твори, писалися мемуари, знімалися кінофільми про війну, проводилися ніби наукові дослідження. Хоча завдання останніх було не прояснити історичні факти, а, радше, приховати їх. Візьміть будь-яку наукову монографію про події «Великої Вітчизняної», написану в СРСР у кінці 60-х — до кінця 80-х рр., і спробуйте зрозуміти логіку описуваних подій. Боюсь, зробити це вам буде складно.
Своєрідним ідеологічним ноу-хау часів «застою» стало творення місцевих героїв «Великої Вітчизняної». Їх отримали обласні центри, навіть окремі райцентри. Було в цих культиках чимало сумнівного. У ті роки мені довелося жити в Луцьку. Буваючи в старому місті, я так чи інакше зустрічався з пам’ятником місцевій героїні Паші Савельєвій. Стояв він по дорозі від замку Любарта до колишнього монастиря бригідок. У останньому за часів Другої світової (за «совітів» і за німців) була в’язниця. За офіційною версією, росіянка П.Савельєва прибула до Луцька після «золотого вересня» 1939 р. Працювала в банку, була залишена після відступу радянських військ для роботи в підпіллі. Незадовго перед новим приходом більшовиків її схопили німці і посадили у тюрму. Тут же її замордували. Перед своєю кончиною П.Савельєва ніби написала на стіні в’язниці слова: вона віддає життя, щоб її батьківщина стала вільною. Правда, у різних книжечках про П.Савельєву її передсмертне послання чомусь різнилося між собою. Тому закрадався сумнів: а чи взагалі щось таке писала героїня. Уже за часів незалежності з’явилися повідомлення, ніби ця радянська підпільниця співробітничала з німцями і втекла з ними. Чи дійсно це так — не беруся судити. Дуже заплутаною є ця історія. Однак сумніву немає: справжня П.Савельєва та її героїчний образ — речі різні.
Легенда про П.Савельєву, окрім героїзації радянського підпілля, яке на Волині було маргінальним явищем (бо дійсно масовим підпіллям тут було підпілля націоналістичне), мала ще одне ідеологічне навантаження. Недаремно її пам’ятник знаходився в старому місті. Навіть у часи «застою» зберігалася приглушена пам’ять про те, що на початку радянсько-німецької війни в Луцькій тюрмі, як і в інших тюрмах Західної України, більшовики розстрілювали в’язнів. Пам’ятник же П.Савельєвої, розповіді про її мученицьку смерть у Луцькій тюрмі ніби затінювали цей варварський злочин.
Чи не з такою метою був витворений міф про Брестську фортецю-герой? За радянських часів до неї масово возили людей на екскурсії, розповідаючи про червоноармійців, які перші прийняли удари фашистів. Кілька років тому я побував у Бресті. Екскурсовод без особливого ентузіазму виклала версію героїчної оборони. Я запитав її, наскільки ця версія відповідає реаліям. У відповідь почув: судити про це важко; вона пробувала сама докопатися до правди, цікавилася про ці події в старших людей, що жили під час війни в Бресті; проте ніхто не пам’ятав про якусь героїчну оборону.
А нещодавно на білоруському телеканалі «Бєлсат» був продемонстрований документальний фільм, із матеріалів якого випливало, що використовувалися Брестська фортеця як тюрма. Коли почалася війна, тут енкаведисти почали розстрілювати в’язнів. Отака була «героїчна оборона».
Культивування воєнного героїзму в часи «застою» доходило до абсурду. Дехто, певно, пам’ятає такий бестселер тодішнього генсека КПРС Л.Брежнєва, як «Мала земля». Цю книжечку прискіпливо вивчали на різних політзаняттях, склали пісеньку «Малая зємля», яка гриміла по радіо й телевізії, а Новоросійськ став ще одним містом-героєм. І все це робилося, аби прославити «дорогого Леоніда Ілліча», зробити з нього героя «Великої Вітчизняної». Навіть деякі сивочолі ветерани, спостерігаючи за цим всім, бурчали: яка там Мала земля, хто чув про неї під час війни! Але дозвольте, товариші, хто тоді чув про оборону згадуваної Брестської фортеці, краснодонців, інших «розкручених» героїв... За великим рахунком, це такі самі міфологеми, як і Мала земля.
Однак після «застою» в СРСР почалася «перебудова» і знову почала виходити на поверхню інша правда про «Велику Вітчизняну». Маємо зараз чимало доступних документальних матеріалів, які дають можливість більш адекватно сприйняти й осмислити події Другої світової війни на пострадянському просторі, в тому числі й теренах України. Інша річ — чи хоче більшість українського суспільства сприйняти цю правду. Симптоматичною в цьому плані є «справа С.Бандери». Не збираюся коментувати дії колишнього Президента щодо присвоєння С.Бандері звання Героя України. Краще було б замість ефектного символічного акту затратити реальні, несимволічні кошти, щоб розповісти «радянським українцям», хто такий С.Бандера і бандерівці, що вони боролися не лише проти «санаційного» режиму міжвоєнної Польщі та більшовизму, а й проти гітлеризму. Якби пан В.Ющенко відкрив у колишньому німецького концтаборі «Заксенгаузен» меморіальну дошку (а краще — пам’ятник) С.Бандері і «вся Європа» вкупі з «радянськими українцями» довідалися, що лідер українських націоналістів був політв’язнем фашистів, то не було б абсолютно дурнуватих істерик про співробітництво С.Бандери з фашистами. Так, існував короткий період, коли бандерівці стали союзниками гітлерівської Німеччини, сподіваючись, що з її допомогою вдасться створити незалежну Україну. Але, панове й товариші, хіба перед Другою світовою і під час цієї війни не співробітничали з фашистами ліберальні демократи Заходу чи радянські комуністи? Давайте пригадаємо Мюнхенську змову, яка стала прелюдією Другої світової, або Пакт Молотова — Ріббентропа.
На жаль, за великим рахунком, ми, українці, так і не осмислили, що для нас означала Друга світова війна. Більшість у цьому питанні й далі користується ідеологічним секонд-хендом радянських часів. А роль України в Другій світовій війні насправді унікальна. Адже українці першими ще до офіційного початку війни збройно виступили проти фашизму й останніми закінчили воювати проти більшовизму, який разом із Німеччиною розв’язав Другу світову війну.
Відразу після Мюнхенської змови, коли Чехословаччина була віддана на відкуп фашистам, не чехи чи словаки, а саме українці Закарпаття, яке входило до складу цієї держави, постали зі зброєю в руках. Але хто в нас знає про Закарпатську Україну! Як і про те, що у Війську Польському, яке у вересні 1939 р. воювало на два фронти проти двох тоталітарних режимів, гітлерівського й більшовицького, помітний відсоток становили українці. Для мене особисто це не «книжна інформація». Таким був чоловік моєї тітки, якого взяли у полон польського солдата і закатували у німецькому концтаборі.
Коли ж у нас говориться про Другу світову війну, то акцентується увага переважно на діях радянських військ, в лавах яких воювали й українці. Так, ми повинні пам’ятати про них. Але ні вони, ні українські солдати Війська Польського не воювали за українську справу. У бій ішли вони або «за родіну, за Сталіна», де тиран ототожнювався з батьківщиною, або за Польщу. І це велика трагедія українців часів Другої світової.
Насправді українською армією в той час, подобається це комусь чи ні, була Українська Повстанська Армія. Звісно, при бажанні в її діяльності можна відшукати «темні плями», що, до речі, успішно робила радянська пропаганда. Правда, чи знайдете ви якусь «незаплямовану армію» часів Другої світової. Війни ж не ведуться в білих рукавичках!
Коли мені вдалося переглянути сотні кримінальних справ проти упівців, я був здивований. Виявляється, ця армія воювала не тільки і, можливо, не стільки зброєю (бо яка зброя була в партизанів!), а часто словом. І в схронах, які виявляли енкаведисти, знаходили переважно не зброю, а пропагандистську літературу. Але знову ж таки, хто це знає. Як і те, що УПА, не маючи ніякої підтримки ззовні, воювала на кілька фронтів — проти гітлерівців, Армії Крайової, зрештою, проти більшовицького тоталітаризму. І ця нерівна боротьба тривала аж майже до смерті Сталіна. Навіть опинившись у радянських концтаборах, упівці зуміли організувати повстання, найбільш відомим з яких було Норильське.
Такою армією мала б гордитися будь-яка нація, що має розвинуте почуття власної гідності. Проте українці, схоже, до таких націй не належать. Адже вояки УПА в нас і далі «поза законом». Натомість, більшість українців свято вірить у міфи «Великої Вітчизняної».
І буквально кілька слів постскриптум. У період «глибокого застою», на початку 80-х, мені довелося багато спілкуватися з литовцями та естонцями. Мене дивувало, з якою повагою говорили вони (тоді!) про націоналістичне підпілля Західної України періоду Другої світової. Мої друзі-прибалтійці пам’ятали цю історію, як пам’ятали й історію свого збройного опору більшовикам. Зараз Литва й Естонія в складі Євросоюзу, а рівень життя там помітно різниться від того, що маємо ми та інші країни «пострадянського табору». Ось і подумалося: певно, справа тут не в економіці, яка, зрештою, є результатом людських діянь, а в нашій свідомості. І в нашій пам’яті. А ще — в самоповазі.
