Кому насправді належить свято 1 Травня?
120 років тому робітники-українці вийшли на першу свою першотравневу маніфестацію. Сталася ця подія у місті Львові — синхронно з першими в історії солідарними першотравневими святковими (а водночас і бойовими, у сенсі класових боїв) заходами пролетарів майже всіх європейських країн, США та Канади...
Воно якось так склалося за останні два десятки років, що свято Першого травня у свідомості практично всіх українських громадян міцно асоціюється з комуністичною ідеологією. Точніше, навіть не з комуністичною, а з більшовицькою, ленінсько-сталінською. Для одних — це позитив, для других — негатив, для третіх (і таких, думаю, більшість) Першотравень узагалі не означає чогось більшого, ніж додаткової можливості покопирсатися на городі або сходити в кіно.
Тим часом насправді Перше травня — зовсім не більшовицьке свято. 1889 року установчий конгрес Другого інтернаціоналу ухвалив рішення про відзначення Першотравня як дня міжнародної пролетарської солідарності. А 1890 року робітники передових країн солідарно вийшли на вулиці. Ці заходи далеко не завжди були святковими у сьогоднішньому розумінні цього слова — сутички з поліцією, страйки, арешти... Та це все ж була вагома маніфестація політичної самостійності соціал-демократичного руху, підтриманого профспілками, його здатності захистити інтереси найманих працівників, які на той час становили більшість населення розвинутих країн і далеко не всюди мали елементарні виборчі права.
На підавстрійській Україні Першотравень одразу відзначався легально як день пролетарської солідарності. А от на підросійській Україні, за відсутності демократичних свобод, робітники мусили маскуватися, і нерідко маївки проводилися у формі великодніх зібрань на природі — з частуваннями, гармошкою, співами, танцями. У спогадах сучасників можна знайти вельми оригінальну назву тодішнього Першотравня — «робітнича Пасха». Але і на Сході України впродовж 1890-х років якось усталилося з регулярним конспіративним відзначенням «робітничої Пасхи», тим більше, що після Великодня традиційно народ гуляв цілий тиждень. Складно було маскуватися тільки єврейським робітникам (а на території Наддніпрянщини діяли аж чотири незалежних одна від одної соціал-демократії — російська, українська, єврейська і польська, і кожна самостійно проводила святкування Першотравня), але і вони якось викручувалися. А з 1905 року, відколи в Російській імперії влада змушена була дозволити елементарні політичні свободи, 1 Травня можна було відзначати більш-менш легально. Хоча і під наглядом поліції. Аж до початку Першої світової війни у 1914 році, коли політичні свободи були дуже швидко згорнуті.
Після падіння самодержавства навесні 1917 року вперше у Російській державі Перше травня святкувалося відкрито, вільно, без нагляду поліції, яка тоді вже не існувала. На українських теренах активно відзначали пролетарське свято під червоними і жовто-блакитними прапорами українські соціалістичні партії, зорганізовані навколо Центральної Ради. Поряд із соціальними вони висунули й національні гасла, які користувалися активною підтримкою трудящого люду (цю підтримку потім, восени того ж року, довели вибори до Установчих Зборів, на яких більшість голосів в округах на території України здобули саме ці соціалістичні партії). А після 1917 року можливість такого вільного святкування на Наддніпрянщині з’явилася ой як нескоро, та й на Галичині права українських робітників польська окупаційна влада поважала не набагато більше, як влада більшовицька. Єдиним закапелком України, де в міжвоєнний період можливе було достатньо вільне відзначення Першого травня, виявилося Закарпаття, під владою Чехословаччини.
Більшовики прийшли до влади, маючи в програмі 8-годинний робочий день, ліквідацію всіх форм примусової праці, захист прав жінок і дітей від надмірної трудової експлуатації. Проте вже 1918 року вони впровадили трудову повинність у містах та реквізицію збіжжя у селян. 1920 року другий персонаж у більшовицькому керівництві Лев Троцький почав формувати трудові армії (до речі, передусім у Донбасі), а теоретик та улюбленець партії Ніколай Бухарін оголосив примусову працю обов’язковою умовою переходу до комунізму, а масові розстріли — найбільш ефективною формою впровадження трудової дисципліни. Ульянов-Ленін, у свою чергу, схвалив як теорію, так і практику Троцького та Бухаріна (останній, щоправда, потім відійшов від радикальних комуністичних поглядів, висунув гасло: «Збагачуйтесь!» і зробив ще кілька жестів, які з неминучістю призвели його в 1938 році до розстрільного підвалу у відомстві товариша Єжова).
Далі на одне десятиліття у вихованні трудящих була відносна пауза, себто НЕП. А далі понеслося — скасування паспортів для колгоспників, заборона робітникам та службовцям зі своєї волі переходити з підприємства на підприємство, майже військова форма мобілізації так званих «трудових резервів», тобто підлітків, на виробничу працю, продовження робочого дня за 8 годин і так далі. А щоб усе це прикрити якоюсь благопристойною з погляду ідеології запоною, були оголошені всезагальне соціалістичне змагання, рух стахановців тощо. Передовикам щедро роздавали перехідні червоні прапори, і значно більш скупо — матеріальні винагороди (значну частину яких потім держава забирала назад у вигляді різноманітних позик, підписка на які була обов’язковою).
Усе це супроводжувалося повною профанацією святкування Першого травня. Справді: день цей був задуманий як символ боротьби найманих працівників за свої права проти всіх, хто ці права утискував. У радянський час все змінилося: на першотравневих маніфестаціях учасники демонстрували класову солідарність не зі своїми товаришами, а з «гнобленим пролетаріатом Заходу» і засвідчували свою повну лояльність до влади. Бо ж влада — «плоть від плоті народу». Бо ж політбюро — це «кращі представники трудових класів». А ви сумніваєтесь? Невже? Товаришу чекіст, тут громадянин сумнівається!..
«У день 1 Травня радянський народ підбиває чудові підсумки пройденого шляху, кличе трудящих на виконання історичних рішень XVIII партійного з’їзду, до нових перемог соціалістичного будівництва. Радянським людям — робітникам, колгоспникам, інтелігенції, людям науки, службовцям — треба працювати ще краще, ще продуктивніше, рівняючись на передовиків праці. Більше вугілля, металу, нафти, більше літаків, танків, гармат, набоїв, більше паровозів, вагонів, верстатів, автомобілів, більше товарів усіх галузей промисловості, більше хліба й інших продуктів сільського господарства! Наша країна, вірна політиці миру, повинна стати ще більш могутньою і непереможною. Наша країна, яка живе в капіталістичному оточенні, повинна мати наймогутнішу армію, що стоятиме на сторожі будівництва комунізму. У день 1 Травня, згуртовані під великим, непереможним прапором Маркса-Енѓельса-Леніна-Сталіна, народи Радянського Союзу впевнено йдуть до комунізму!» (з «Історико-революційного календаря на 1941 рік»).
Що цікаво: у радянських джерелах нацисти зображувалися як абсолютні антагоністи більшовиків, хоча насправді все було не так. Тож після приходу в Німеччині до влади Націонал-соціалістичної робітничої партії всі профспілки, до того незалежні, були розформовані (власне, як і в СРСР), а на їхньому місці постав Німецький робітничий фронт (конецформыначалоформыDAF). Це відбулося у межах загальних процесів уніфікації й консолідації німецького життя під проводом нацистів і було сприйняте в цілому позитивно основною масою населення, виснаженою перманентною економічною кризою і гострими політичними «розбірками». Навіть те, що DAF керували призначені «згори» чиновники, а не висуванці самих найманих працівників, у ситуації 1933 року сприймалося позитивно: адже не відволікалися сили на «підсиджування», «пропихання», натомість нова організація одразу зосередилася на оголошеному Геббельсом «генеральному наступі на безробіття». Як і раніше, відзначалося 1 Травня (воно навіть стало державним святом, чого не домоглися соціал-демократи), майоріли червоні прапори, а емблемою DAF став молот і зубчасте колесо...
Більш детально про ті часи у червонопрапорній нацистській Німеччині розповідає моя стаття «Iдейні брати чи вороги? Вересень 1939 року: соціалізм Сталіна та соціалізм Гітлера» («День, 19 вересня 2009 року). Тут же я хочу відзначити події, пов’язані із Першотравнем. Професійне змагання, головним чином серед молоді, розгорнулося з 1934 року. А з 1936 року організовано змагання за звання «зразкове націонал-соціалістичне підприємство» і за перехідні золоті прапори. Ці прапори переможцям у соціальному змаганні щороку на 1 Травня вручав сам Адольф Гітлер. 1937 року у змаганнях за фахом під гаслом «Дорогу найбільш здібним і працьовитим» узяли участь майже 2 мільйони працівників.
І що цікаво: на відміну від СРСР, де пролетаріат злидарював гірше, ніж за царських часів, у Німеччині 1930-х життєвий рівень середньої людини був справді найвищим у Європі. Все б нічого, можливо, навіть тимчасова втрата політичних свобод, якби не плата за добробут: якби не Бухенвальд, якби не расові Нюрнберзькі закони, якби не «кришталева ніч» і не невпинна підготовка до Другої світової війни. Наввипередки з Радянським Союзом.
Але що впадає в око: у повоєнній Німеччині та Австрії (яка також входила до складу «Третього Райху») Першотравень пройшов своєрідну процедуру денацифікації і був — тепер уже як День праці — повернутий як до своїх витоків, так і до реальностей сьогодення. Навколо цього свята виробилася ціла низка традицій як на рівні великих профспілок, так і на рівні дворів і кварталів, де мешкають переважно робітники — свято зійшло з «політичних небес» до людей, ставши радше соціальним, ніж партійно-ідеологічним.
У тій чи іншій формі 1 Травня відзначають нині приблизно у 70-ти країнах, передусім там, де існує сильний профспілковий рух. У низці країн це традиційне державне свято, День праці. А от на пострадянських теренах це свято залишилося не просто державним, а більшовицьким за своїм духом. Декомунізація тут, за винятком хіба що держав Балтії та Грузії, не перейдена...
Отож цілком логічно, що в незалежній Україні Першотравень став предметом політичної кон’юнктури. Його відзначають дрібні ліві партійки неукраїнського штибу (а інших у нас немає) — під портретами Сталіна, який цілеспрямовано знищував права трудящих разом із мільйонами цих трудящих. На початку 2000-х у святкуванні брали участь й інші політичні сили, але це радше були симптоми передвиборних перегонів, ніж принципова настанова. Але так чи інакше, йдеться про, так би мовити, напівмасові акції, які по всій країні збирають кілька десятків тисяч учасників. А де профспілки, які сумарно мають у своїх лавах понад 20 мільйонів членів? Якісь формальні акції з гучними промовами, і не більше.
А тим часом ті самі десятки мільйонів найманих працівників, селян та дрібних підприємців зі своїми інтересами — це потенційно величезна сила у ситуації, коли їхні права часто-густо залишаються тільки на папері; їхня солідарність у боротьбі за свої права — те, що може змінити на краще соціальний і політичний ландшафт усієї країни. І ще одне: без потужного лівого і водночас справді українського руху вітчизняний політикум є неповноцінним. Та, схоже, долаючи спадщину радянського минулого, українські демократи де-факто вирішили не відновлювати справжній зміст 1 Травня, а просто забути це свято. А чи не даремно?
