Чорний ранок Катині...

Ця страшна трагедія з польським президентським літаком затьмарила в телеефірі все інше. Але, як часто трапляється з вітчизняними ЗМІ, отримати інформацію про те, що сталося, було дуже складно. Давно зауважив (починаючи з Чорнобиля), що наші ЗМІ вражає якийсь параліч саме тоді, коли інформація особливо необхідна. Канал «NEWS ONE», що спеціалізується, між іншим, на новинах, обмежився рухомим рядком, фонтануючи рекламою та постійно даючи прогноз погоди в регіонах України. Бракувало лише трансляції балету «Лебедине озеро»... Не було екстрених випусків у першій половині дня 10 квітня й на решті українських телеканалів, хоча підстав для них було більше ніж треба. Феноменальний професіоналізм... І лише «5 канал» чесно виконував свій обов’язок, регулярно транслюючи нові дані про катастрофу, зв’язуючись із польськими журналістами й даючи в ефір їхні коментарі. Дивна річ, будь-який форс-мажор миттєво «знеструмлює» українські ЗМІ, що й демонструє їхню реальну цінність для суспільства. Тут щось значно гірше, ніж цензура. Швидше за все, це прокляття внутрішньої, духовної провінціальності, відсутність здорових професійних амбіцій.

У тому, що сталося під Смоленськом, відчувається щось містичне: Катинь продовжує катувати польський народ. Знову польська нація та держава обезголовлені, вони втратили дуже важливу частину своєї еліти, і знову це сталося на тому ж місці, що й 70 років тому. І його назва, мабуть, назавжди стане для поляків знаком біди.

Ну, а початок телетижня запам’ятався бенефісом у програмі «Три кути» російського Ren TV двох добре відомих нам в Україні фігурантів — Олеся Бузини та Валерія Коновалюка, які в московському ефірі говорили від імені «українського народу», хоча чути про отриманий ними мандат всенародної довіри не доводилося. Ведучий програми відомий адвокат Павло Астахов асистував думському депутатові Євгену Федорову, який знову носився з «писаною торбою» — ідеєю приєднання України до Росії. Бузина та Коновалюк виступили пристрасними прибічниками цього «збирача земель» і відчайдушно намагалися запропонувати щось іще радикальніше, що навіть дещо бентежило москвичів. Відра холодної води на гарячі голови малоросійський гостей періодично виливав відомий у Росії громадський діяч Олексій Митрофанов, який охарактеризував проект Федорова, палко підтриманий Бузиною та Коновалюком, як дурний і архаїчний.

Натомість Митрофанов запропонував Росії й Україні вступити до НАТО та Європейського Союзу й уже там будувати свої відносини на рівноправній і взаємовигідній основі. Пропозиція викликала глибоке обурення О. Бузини, котрий повідомив московській публіці, як палко прагне український народ «злитися в екстазі» з Російською Федерацією. Між іншим, типово російська манера: зібрати своїх, перевірених і багаторазово випробуваних людей із відповідного народу й із задоволенням вислуховувати їхні цілком прогнозовані тиради, що тішать слух «старшого брата» і безсоромно будуть видані за думку всього (!!!) українського, грузинського, литовського й так далі населення. Думець Є. Федоров обіцяв українцям у новій імперії зі столицею в Києві молочні річки в киселевих берегах, посилаючись на те, що 62% нашого народу на це вже підписалися. Ці 62% спочатку здивували, а потім згадав, що саме стільки організував у своїй студії Савік Шустер, обговорюючи проект. І ось тепер цю сумнівну соціологію подають як волевиявлення української нації.

Тверезомисляча частина московської аудиторії нагадала ентузіастам міждержавного злиття, що вже більш як 10 років Росія об’єднується з Білоруссю, а реально нічого, крім гризні й конфліктів, не виходить. Крім того, Бузині, Коновалюку, Федорову та людині К. Затуліна з Інституту країн СНД В. Жарихіну повідомили, що в Україні устаткування на заводах 40—50-х років випуску, дуже енерговитратне. Виникає питання, хто й за чий рахунок його оновлюватиме.

Тобто замість новітніх технологій Заходу «збирачі земель» пропонують створити «заповідник» технологічної відсталості. Олексій Митрофанов єхидно порадив включити в «союзні держави» ще Узбекистан і Афганістан, для комплекту в тому технологічному «гетто», де обмінюватимуться застарілою й більше нікому в світі не потрібною продукцією, консервуючи своє економічне убозтво.

Російський громадський діяч Мінченко оцінив ідею Федорова як таку, що запізнилася на 15 років. На його думку, в будь-якому союзі Росія однозначно домінуватиме над Україною й Білоруссю, тоді як у Європейському Союзі немає держави-гегемона. Пан Коновалюк був невдоволений такими «неполіткоректними» заявами хазяїв, паплюжив український націоналізм і виглядав дуже провінційно. Здивував аудиторію заявою, що це Віктор Ющенко «розв’язав воєнний конфлікт у Південній Осетії». За найкритичнішого ставлення до Віктора Андрійовича тут пану Коновалюку можна докорити надто буйною фантазією. Усупереч офіційним заявам В. Ф. Януковича та М. Я. Азарова Валерій Коновалюк запевнив росіян, що Україна неодмінно вступить до митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану.

Він, щоправда, не розкрив той очевидний факт, що при цьому неодмінно вилетить із СОТ, що неабияк вдарить по наших експортерах металу та хімічної продукції. І що тоді скажуть «капітани» української економіки? Російський експерт Олексій Портанський зазначив, що очікувана зона вільної торгівлі з Європейським Союзом для України набагато важливіша за митний союз РБК. Серйозні аргументи експертів переривали заклики затулінського співробітника Вадима Жарихіна, який закликав ліквідувати незалежність України на славу слов’янської любові й дружби. А Коновалюк і Бузина не припиняли кликати Україну в геополітичну й економічну безвихідь, нав’язливо й безцеремонно пропонуючи її Росії, наче сутенери дівку. Огидне, слід сказати, видовище. Дивлячись на цих фігурантів, у черговий раз переконувався в тому, що українство визначається не чистотою крові й еталонністю прізвища, а чистотою намірів щодо України. Пригадався галицький німець Антон Кравс, генерал УГА, котрий до кінця боровся за незалежність України, опинився потім в еміграції в Австрії, де відмовився від генеральської посади в австрійській армії, мотивувавши відмову тим, що вже присягнув на вірність Україні. Там же, в Австрії, генерал написав українською мовою книжку спогадів «За українську справу». Думаю, що цей німець був у 1000 разів більше українцем, ніж Бузина з Коновалюком. А генерали й офіцери армії УНР Алмазов, Кудрявцев, Рябінін-Скляревський, Ніконов, Греков, Дельвіг, Сінклер, Галкін, Отмарштайн, Комнін-Палеолог хоч і не мали таких розкішно українських прізвищ, як Бузина і Коновалюк, були набагато більшими українцями, що й засвідчили зі зброєю в руках під синьо-жовтим прапором української свободи.

Звісно, провідні телеканали не могли не відгукнутися на події в Киргизстані, де опозиція скинула президента Курманбека Бакієва в результаті вуличних заворушень у столиці. У Шустера свою оцінку тому, що сталося в середньоазіатській державі, дав Віталій Портников, який порівняв тамошню ситуацію з українською. Суть справи, на його думку, в тому, що Бакієв, який прийшов до влади на хвилі антиолігархічного бунту, вирішив узяти собі все, ні з ким не поділившись владою й повноваженнями, загнавши опозицію мало не в підпілля. Небажання слухати й чути інших, тиск на політичних опонентів і призвели до відомого результату. Портников як приклад аналогічних проявів у Україні навів факт призначення шефом спецслужби медіамагната, який і сьогодні контролює деякі телеканали та конкурує за ліцензії на мовлення. Дійсно, влада не повинна поводитися так, ніби вона абсолютно безконтрольна й безвідповідальна. Це може дуже погано для неї закінчитися. Адже, закручуючи гайку, не помітиш, як зірвеш різьбу. І тоді на вулиці виходить багатотисячна опозиція. А в Бішкеку виявилося, що опозиція може бути й озброєною, що вже зовсім недобре для всіх.

Якщо вже нинішня українська верхівка так любить дивитися на Москву, то нехай візьме до уваги: «забетонувавши» майже весь інформаційний простір, В. В. Путін, утім, залишив радіостанцію «Эхо Москвы», де немилосердна Лєра Новодворська відзивається про нього «незлим тихим словом», телеканал RTVI, досить критичний до Кремля, та «Новую газету», якій симпатіями до російської влади теж не дорікнеш. Тобто кремлівці зберегли інформаційну «фістулу», щоб отримувати якісь реальні сигнали від суспільства. Про це сказав і Вадим Карасьов, попередивши, що в разі спроб створення авторитарного режиму в Україні вибух буде несподіваним і страшним. До речі, в українській історії майже завжди саме так і буває. Тихо, тихо, а потім як дасть... Феномен національного вулкана. Із 1638 по 1648 рік в Україні було незвичайно спокійно, польські історики навіть назвали цей чудовий період «Золотим спокоєм». А 1648-го почалося те, що увійшло в історію як Хмельниччина...

Шустер не був би Шустером, якби не «пригостив» публіку провокацією. Провокація постала в образі Костянтина Затуліна. Звичайним для його виступів в Україні зарозуміло-повчальним тоном він напоумляв «недоумкуватих малоросів», як їм слід розуміти киргизькі події. Користуючись нагодою, покритикував Віталія Портникова, який, за Затуліним, усе трактує неправильно. Демонстрував упевненість у своїй абсолютній правоті. Наші опозиційні політики намагалися поставити його на місце, але без особливого успіху, далися взнаки вади освіти, зокрема історичної. Шустер звернув увагу на тривожні явища в Україні, пов’язані з помітним скороченням колишніх свобод, зокрема, й свободи слова. Він навіть сказав: я відчуваю, що проблеми в Україні починаються. На екрані продемонстрували знаменні кадри, як журналіст СТБ намагався взяти інтерв’ю у чиновника на порозі київської мерії. Чиновник відібрав у журналіста мікрофон і... демонстративно кинув його в урну. Вочевидь, це мало символізувати, що нині в нашій країні місце представників преси, образно й у дусі часу висловлюючись, «біля параші»...

Потім показали, як в Українському домі люди в штатському побили журналіста «Нового каналу». Шустер проінтерпретував це так: атмосфера в державі змінюється, й чиновники це тонко відчувають. А чого не відчути, якщо новообраний Президент ліквідував комісію зі свободи слова? Мабуть, не потрібна така комісія разом із такою свободою. А ще недавно в цій самій студії Шустера кандидат у президенти України клятвено пообіцяв бути гарантом свободи слова. Донбас починає «гнати порожняк»?

На показаному відео того, що відбувалося в Українському домі, був дуже помітний народний депутат В. Колесниченко, котрий вправно керував якимись чорносорочечниками, які за ноги й за руки витягували громадян, що протестували проти провокаційної виставки «Польські та єврейські жертви ОУН—УПА». Український дім контролюється державним управлінням справами при голові держави. А нардепа Колесниченка можна привітати з новим захопленням: після того, як за участю прокуратури й слідчої комісії парламенту педофільський скандал зійшов нанівець, разом із звинуваченнями на адресу депутатів від БЮТ, пан Колесниченко, котрий іще не так давно брав у розкручуванні скандалу найактивнішу участь, раптом втратив до нього будь-який інтерес і повністю занурився в історію волинського конфлікту 1943 року. Кудись зникла й юридичний геній пані Монтян, яка теж брала помітну участь у цьому телевізійному розгляді й запам’яталася особливим пафосом і безжалісним звинувачувальним ухилом, що у виконанні професійного адвоката виглядало вельми оригінально. «Історик» волинських подій Колесниченко знайшов якусь маловідому громадську організацію з Польщі, з якою й провів провокаційну презентацію в УД. Але що цікаво, посольство Польщі в Києві миттєво дистанціювалося від цієї польської структури. З палкою промовою на підтримку акції Колесниченка виступив К.Затулін, який зазначив, що він абсолютно об’єктивний, незаангажований і пана Колесниченка мало не вперше бачить. До речі, коли Шустер демонстрував фразу, яка найбільше розколола людей у студії, це була фраза Затуліна. Утім, саме цього в масштабі всієї України московський пан і прагне. Але якщо на «Шустер-live» ще була якась жвавість, то дивитися обережно-ласкаву й підлесливу бесіду Є. Кисельова на «Інтері» з М. Азаровим було вище моїх сил, так само як і слухати високоінтелектуальний діалог Н. Вітренко та О. Стояна щодо українсько-американських відносин. Було нецікаво й нудно. Відсутність свободи слова жахлива, але її імітація — огидна.