Китай, що позбавився пут
Призначення п’яти керівників провінційного рівня Комуністичної партії Китаю на початку грудня є нагадуванням про те, що сходження наступного покоління лідерів Китаю, які прийдуть до влади 2012 р., може бути найістотнішим результатом розвитку китайської політики з часу правління Ден Сяопіна, що розпочався 1978 року. Майбутнє покоління лідерів буде першим, у якого не збереглося особистих спогадів (або лише нечіткі спогади) про безлади й труднощі, перенесені за часів Mao Цзедуна. Забуття уроків історії могло б приректи Китай на повторення помилок минулого, але, на краще або гірше, це також могло б зняти обмеження минулого й зробити його лідерів вільними.
Усі п’ять керівників народилися після заснування Китайської Народної Республіки 1949 року. Двом з них, Ху Чуньхуа та Сунь Чженцаю, лише 46 років. Це відповідає нещодавно оголошеній політиці партії, згідно з якою середній вік наступного покоління лідерів має бути близько 55 років, причому як мінімум чотири вищі керівники мають бути віком не старше 50 років. Мета партії полягає в тому, аби гарантувати енергійний і динамічний розвиток Китаю.
Це здається мудрим рішенням. Китайське керівництво за минулі півтора десятиліття підтримувало модель розвитку держави Дена, реалізація якої почалася після протестів на площі Тяньаньмінь 1989 року. З цього погляду третє й четверте покоління китайських лідерів, що працювали під керівництвом технократів Цзян Цземіня і Ху Цзіньтао, було компетентне, але позбавлене будь-якої уяви.
Але життєздатність моделі Дена добігає свого кінця, й Китай тепер захоплюється неефективними інвестиціями в основний капітал, контрольованими державою, й нежиттєздатним зростанням експорту більше, ніж збільшенням внутрішнього споживання, аби створити робочі місця й стимулювати економічне зростання. Просування за допомогою подальших структурних реформ — таких як лібералізація валютних і капітальних рахунків, а також «відлучення» галузей промисловості, контрольованих державою, від державного капіталу — було повільним, і нові ініціативи в цій сфері були поступовими, а не всебічними.
Аналогічно, з середини 90-х зовнішня політика Китаю була швидше обережною, ніж сміливою. І Цзян, і Ху щиро дослухалися висловів Дена, який говорив: «Приховуй здібності й підтримуй непомітність». Хоч і виявляючи напористість в Африці та Латинській Америці, Китай значною мірою залишається нахлібником, що ховається під американською парасолькою безпеки.
Старші покоління бачать у такій передбачливості обережність, і цей консерватизм відображають сучасні лідери Китаю. Відсутність широкої реформи свідчить про колективний страх старших поколінь, що фундаментальні структурні зміни принесуть руйнування й хаос, загрожуючи владі партії. Вони все ще пам’ятають страждання, перенесені в роки влади Mao, коли Китай розвивався не в тому напрямку — й намагався зробити надто багато й дуже швидко — й вони яскраво нагадують про те, як протести Тяньаньміню поставили режим на коліна і як виникли заворушення в середовищі робітників, коли централізовані керовані державні підприємства були поглинені або закриті в 90-х рр.
Так само, хоча Китай залишається абсолютно незадоволеним своїми південними сухопутними кордонами й морськими кордонами на сході та південному сході, його нинішні лідери бояться, що в результаті агресивної зовнішньої політики вони опиняться в ізоляції. Уся еліта — як молода, так і стара — бачить Китай природним лідером Азії і вважає, що Америка до недавнього часу втручалася в справи регіону. Але для третього й четвертого покоління лідерів можливість Америки та її союзників і партнерів «стримувати» Китай — і обмежувати його економічний розвиток — залишається великим кошмаром.
Не пізнавши на власному досвіді недавньої болісної історії Китаю, наступне покоління буде впевненішим і позитивнішим. Ті, хто здобув освіту з економіки, політики й права, а не інженерних наук, прагнутимуть прискорити розвиток і перетворення Китаю, розглядаючи обережність як параліч. Навіть тепер нові лідери стверджують, що Китай розвивається надто повільно з погляду економічних реформ і зовнішньої політики. І, на щастя чи нещастя, їх не стримуватиме страх непередбачуваних наслідків, коли вони почнуть проводити політику змін і експериментів.
Оптимісти сподіваються, що це могло б прискорити економічну лібералізацію й, можливо, навіть привести до помірних політичних реформ, і особливо до більшої підзвітності місцевих державних службовців. Урешті-решт, саме ця напориста й упевнена в своїй правоті китайська молодь послідовно порушує проблему корупції на місцях на партійних з’їздах на найвищому рівні.
Але наслідки зовнішньої політики могли бути ще більшими. Створивши в Китаї те, що тепер називається легітимною великою державою, нове покоління лідерів з нетерпінням прагнутиме до того, щоб відновити очільну роль Китаю в Азії. Тоді як старші державні діячі пишаються тим, як далеко Китай пішов, молодші партійні діячі та еліта — особливо ті, хто повернувся з вищих шкіл Америки й Заходу — засмучені тим, що стратегічне положення Китаю в Азії й статус й межах глобальних і регіональних установ залишаються відносно слабкими, незважаючи на зростаючу економічну потужність країни.
Наприклад, усі розмови про те, що Китай мусить узяти на себе керівну роль у регіональних установах і що більше китайських кораблів має бути на морських просторах, наприклад у Малаккській протоці й навіть у Індійському океані, здебільшого ведуться молодшим поколінням. Молодше партійне керівництво також більш нетерпляче, коли справа доходить до обговорення термінів повернення Тайваню.
Китай наразі знаходиться в зоні очікування посадки. Але це закінчиться, коли наступне покоління лідерів прийде до влади 2012 р. Коли настане їхній час, світ матиме справу з набагато більш непередбачуваною владою, ніж та, яку ми знаємо тепер.
Джон ЛІ — співробітник Центру незалежних досліджень у Сіднеї, що займається питаннями міжнародної політики, та запрошений співробітник в Інституті Хадсона у Вашингтоні. Його остання видана книжка називається «Чи зазнає Китай краху?».
