«В Україні вони були першими...»
Розпочався Меморіальний тиждень. Його кульмінацією стане всеукраїнська акція «Запали свічу», започаткована нашим колегою Джеймсом Мейсом у 2003 році. Згадуватиму і тих, хто першим в Україні й у світі говорив про цю трагедію: Володимира Маняка та Лідію Коваленко, Роберта Конквеста і Джеймса Мейса...
Цей Меморіальний тиждень особливий. Чимось подібний до Страсного. Як і той, проводиться в молитві та покаянні. І роздумах. Про дар життя. Про вшанування мертвих. Зрештою, про отой невидимий, незбагненний зв’язок, що існує між нами, живими, і ними, померлими. Бо як ставишся до пам’яті тих, які відійшли у вічність, так і вестиметься тобі в житті. Католицькі священики навіть радять: якщо когось/щось особливо випрошуєш в Бога, молися за душі в чистилищі... Це — закони життя, прописані в найзмістовнішій і наймудріші Книзі Книг — Євангеліє.
Напередодні Меморіального тижня народний депутат Ольга Герасим’юк звернулася до голови Київської міської державної адміністрації Леоніда Черновецького з пропозицією встановити меморіальну дошку подружжю Маняк — Коваленко на будинку, де ті мешкали. Володимир Маняк і Лідія Коваленко були першими, хто в Україні відкрив цю страшну болючу правду про Голод — геноцид 1932 — 1933 років. «Вони були засновниками Асоціації дослідників Голодомору та Українського республіканського історико-просвітнього товариства «Меморіал» (сьогодні це КМО «Меморіал» ім. В. Стуса), шевченківські лауреати, автори-упорядники народної книги пам’яті мільйонам українських людей, замучених Голодомором 1932 — 1933 років в УРСР, комплексного узагальнюючого джерела проблем Голоду-геноциду, яке об’єднало свідчення очевидців, історичні документи, наукові коментарі, публіцистику, документальне фото, живопис, — сказано в листі. — В. Маняк і Л. Коваленко здійснили велику подвижницьку працю, створивши Народну Книгу-Меморіал. Все своє життя вони поклали на розкриття та міжнародне визнання злочину сталінської епохи проти українського народу...»
КОМЕНТАР
Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, письменниця, дружина Джеймса Мейса:
— В Україні вони були першими. Першими, через кого заговорили жертви страшних терпінь, сотні голосів, тисячі імен. Народна книга-меморіал «Голод-33» була першим струсом народної пам’яті й виявила, що нічого не забуто, що рана, завдана українському народу, досі кровоточить. У їхній книжці вперше здобуло право на життя страшне слово — Голодомор, і вперше вони назвали Голодомор — геноцидом. Лідія Коваленко і Володимир Маняк поспішали. Було відсунуто вбік нагальні журналістські справи й творчі задуми. Друзі згадують, якою талановитою журналісткою і редактором була Лідія. Яким ніжним і прозірливим письменником був Володимир. Вони першими пішли на спопеляючий вогонь Голодомору і з того вогнища винесли страшну правду про жертви і катів, про злочин і неминуче покарання. Саме вони були першими представниками народного трибуналу і той суд пам’яті триває й досі. Не в судовій залі. Не на судових засіданнях. А в людських душах і серцях. Через усі заслони і провокації, перекручування правда таки пробивається до світової спільноти, а це значить, що недаремними були зусилля двох світлих подвижників правди. Нам їх так не вистачає. Завдяки Манякової непоступливості та жорсткості й побачила світ перша ластівка істини. Бракуватиме Лідиної людської щедрості та працелюбності.
Щоб не забулися їхні імена, їхній подвижницький труд і потрібна меморіальна дошка на будинку, де вони жили. І пам’ятник, і перевидання книжок, і багато що. Потрібна нам, хто знав і любив їх. Тим більше тим, хто тільки починає пізнавати світ і себе у ньому. В цьому процесі самопізнання і самотворення хай світлими поводирями будуть їхні імена!
