ЩОДЕННИК

1 жовтня

Одного суботнього ранку, напередодні Дня незалежності, ми з дітьми зібралися на святкову прогулянку містом. Пританцьовуючи та наспівуючи, мої бешкетниці бігли по парку Слави, слухаючи мої розповіді про вічний вогонь. Проте вічного вогню-то в цей день не побачили... Одна з перехожих, угледівши і зрозумівши здивування в дитячих очах, пояснила, що нині «вічний» вогонь вмикають лишень напередодні Свята Перемоги. Чому ж День незалежності не належить до таких свят — перше питання в той день, на яке я так і не спромоглася дати відповідь. Вже трохи розчаровані, ми почимчикували далі... Прогулянка виявилася довгою. Тому, коли діти попросилися в туалет, я все ж подумки зраділа, що цього разу його не довелося довго шукати: чистий і охайний, як і належить: і сушки автоматичні, і кахель, і євробатареї, і автоматична подача води..., а от мила рідкого в мильницях не виявилося. Бабуся, яку, вочевидь, посадовили задля нагляду, вгадавши нашу проблему, звернулась до мене: «Мила немає, ви ж знали, що йдете на прогулянку, от і потрібно було мило взяти з собою. Подякуйте, що туалет вам зробили не платний, а безкоштовний ...» Отже виходить, якщо туалети в нашій столиці тепер є безкоштовні, то мило в мильницях кияни та гості повинні брати з собою в кишеню. Чому для нас всі добрі починання довести до ладу — непідйомне завдання. А, можливо, це брак поваги до самих себе як до культурних людей. Пам’ятаєте, у «Собачому серці» Булгаков словами свого героя зауважує, що розруха починається з... туалету.